Західна Україна: радянська доба і роки незалежності 1991-2021:У ВИРІ КАПІТАЛІСТИЧНОГО БЕЗЛАДУ

Західна Україна: радянська доба і роки незалежності
1991-2021:У ВИРІ КАПІТАЛІСТИЧНОГО БЕЗЛАДУ


В попередньому матеріалі розповідалося про досягнення трудящих західних областей України за 50 років соціалістичного поступу. А тепер уважно поглянемо на період незалежної доби: 60-й,70-й і 80-й роки з дня возз’єднання.

Разом з усім українським народом трудовий люд Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття в останні три десятиліття знову занурився у вир капіталістичного безладу, довготривалої суспільної дестабілізації, перманентного економічного, матеріального й духовного занепаду. Голі, як мовиться, офіційні статистичні дані неупереджено фіксують цю гірку правду його життя у незалежній Україні.

Ось як деградувала промисловість західних областей, як і всієї України, у перші двадцять років незалежності — між 50-ю і 70-ю річницями возз’єднання:

Індекси промислової продукції

(у % до 1990 року)

          1999                  2009

Україна                                      51                     80,4

області:

Волинська                                 33                     93,9

Закарпатська                            47                    143,7

Івано-Франківська                    45                      55,2

Львівська                                  28                      58,0

Рівненська                                48                      72,5

Тернопільська                          43                     109,1

Чернівецька                             44                       85,2

Як бачимо, за два десятиліття незалежності лише промисловість Закарпаття і Тернопільщини перевищила рівень 1990 року. У значно важливіших виробників промислової продукції — Львівщини та Івано-Франківщини цей показник в 2009 році ледве досягнув половини порівняно з радянським періодом. На жаль, в статистичних публікаціях наступних років подібні порівняння, як і з інших важливих показників, не наводяться. Відсутні такі дані навіть у ювілейному статистичному збірнику «Україна в цифрах:30 років незалежності», що днями з‘явився на сайті Державної служби статистики. Але вони, на наш погляд, не радісніші. Адже за даними Світового банку, у 2020 році реальний ВВП України становив лише 63,2% від показника 1990 року.

За 30 років незалежності економіка суттєво змінилася. Частка промисловості скоротилася більш ніж удвічі, а частка послуг на стільки ж зросла. Відбулася еволюція української економіки. Вона перетворилася з орієнтованої на важку промисловість на яскраво виражену сировинну економіку. За даними Мінфіну, у кінці червня 2021 року загальний розмір державного та гарантованого державою боргу України сягнув 92,52 млрд дол, або понад 2,5 трлн грн. Це більше, ніж два бюджети України 2021 року. Фахівці сходяться на тому, що Україні не вдасться здійснити значного економічного прориву в найближчому майбутньому.

Сподіватись на краще в умовах, коли створений в радянську епоху економічний потенціал нищиться, а за три десятки років на терені західних областей, як в цілому по всій Україні, практично не з’явилося жодного нового промислового об’єкта, не доводиться.

Тільки на 31-му році незалежності з’явилося доручення прем’єр-міністра щодо створення у кожному регіоні України не менш ніж по одному новому або реконструйованому та відновленому діючому виробничому підприємству з кількістю працюючих понад 500 осіб. Водночас постають дві зауваги: по-перше, протягом якого часу це має бути реалізовано; по-друге, нинішня управлінська практика дає достатньо негативних прикладів того, як реалізовуються накреслені плани.

Для прикладу візьмемо близьке для мене ордена Леніна місто Львів (в 1990-91 рр. очолював міський комітет КПРС-КПУ), який під зорею Радянської влади перетворився на крупний індустріальний центр і був вагомою складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу країни. Конкретні промовисті приклади цього були наведені в попередньому матеріалі «Поступ соціалізму».

З болем сприймаються інформаційні повідомлення щодо нинішнього стану раніше відомих на всю багатонаціональну країну львівських виробничих об‘єднань і промислових гігантів. Нагадаємо: у Львові було сконцентровано все республіканське виробництво автонавантажувачів, підвісних вантажонесучих конвейєрів, мопедів, 97 відсотків — автобусів і 25 — телевізорів тощо.

Історичний екскурс в радісне соціалістичне минуле та сумне капіталістичне сьогодення розпочнемо з візитної картки міста Лева — ордена Трудового Червоного Прапора Львівського автобусного заводу імені 50-річчя СРСР. За свідченням «Википедии», в 1980-х роках ЛАЗ був найбільшим автомобілебудівним підприємством світу. Тут функціонував експериментальний конструкторсько-технологічний інститут автомобільної промисловості СРСР. На ЛАЗі було зайнято понад 10 тисяч робітників та інженерно-технічних працівників. Львівські автобуси їздили по всьому Радянському Союзу та експортувалися в 16 країн світу. З 1960-х років до 2013 року автобуси підвищеної комфортабельності обслуговували Центр підготовки космонавтів імені Ю.Гагаріна й космодром Байконур, були задіяні на Олімпіаді-80. До речі, автобус, який підвозив до старту усіх радянських космонавтів від 1961 до 1967 років, до цього часу на ходу — це експонат меморіального музею в місті Гагарін, на батьківщині першого підкорювача космосу.

ЛАЗ розвивався семимильними кроками: в грудні 1968 року завод виготовив 50-тисячний автобус, 20 квітня 1974 року з головного конвейєра зійшов 100-й, а в кінці 1981 року — 200-тисячний автобус.

На міжнародному конкурсі 1969 року львівський автобус зайняв призове місце. За випуск найбільшої річної кількості автобусів у світі ЛАЗ було занесено до Книги рекордів Гіннеса. Максимальна кількість за всю історію підприємства — 14 646 автобусів — зійшла з конвейєрів у 1988 році. Для порівняння: в 1999 році ЛАЗ випустив аж ...117 автобусів, протягом 2008-2019 років — лише 592, у тому числі в 2019 році —тільки два автобуси.

В 1994 році на базі ЛАЗу створили відкрите акціонерне товариство «Львівський автобусний завод», контрольний пакет акцій якого належав Фонду держмайна України. В 2001 році завод став приватним підприємством і переходив, як мовиться, з рук в руки. Більшість юридичних осіб, які після приватизації володіли заводом та його майном, нині є банкрутами.

В роки незалежності завод неодноразово зупинявся. З квітня 2008 року завод протягом півроку не виплачував заробітну плату робітникам. Через відключення електроенергії підприємство простоювало з 11 грудня 2008 до 2 лютого 2009 року. В лютому 2013 року ЛАЗ відправив усіх співробітників в неоплачувані відпустки (на цей час на підприємстві працювало 300 чоловік). В жовтні 2014 року ЛАЗ практично зупинив виробництво. На початку 2019 року розпочато знесення корпусів заводу. В червні 2021-го — територію виставлено на продаж.

Отож, якщо на автобусі ЛАЗ, як уже відзначалося вище, перший космонавт Землі під’їхав до свого космічного корабля, то за роки незалежності України завод зазнав руйнації. «Будівлі Львівського автобусного заводу за останні роки перетворились на руїни, — передає «Гал-Info.ua”. — В цехах на вул. Стрийська, 45 не залишилось ні натяку на обладнання. Стеля та стіни осипаються, вікна побиті, не вціліла навіть підлога... Дахи приміщень знаходиться в аварійному стані, на них ростуть різноманітні кущі та берізки. Після доведення підприємства до зубожіння його приміщення були врешті виставлені на торги».

Така ж жалюгідна доля й інших відомих підприємств машинобудування. Зокрема, упродовж 2006 — 2011 років були розібрані цехи колишнього виробничого об‘єднання «Автонавантажувач». За радянських часів це підприємство, суттєву допомогу у створенні якого надали Горьківський автомобільний завод і Куйбишевський завод підшипників, стало найбільшим в СРСР (тут знаходилося також Головне союзне конструкторське бюро по автонавантажувачах) і єдиним в Україні підприємством по випуску даної продукції, на якому працювало понад 7 тисяч робітників та інженерно-технічних працівників. Завод освоїв виробництво 30 видів автонавантажувачів. Продукція об‘єднання експортувалася в 60 країн світу. Загальна кількість випущених в останні радянські роки автонавантажувачів досягала понад 22 тисячі штук. А от в 1999 році було випущено лише 250 автонавантажувачів.

Припинив існування Львівський мотозавод — одне з найбільших підприємств в Радянському Союзі по виробництву легкої мототехніки. З початку 70-х років тут розпочався серійний випуск мопедів «Верховина», які успішно конкурували на міжнародному ринку з машинами аналогічного класу італійських, французьких, західнонімецьких і японських фірм. Було освоєно понад 10 моделей «Верховини» і близько 40 відсотків їх випуску експортувалося. До початку 1991 року завод був основним постачальником на ринок СРСР також дитячих і підліткових велосипедів, які користувалися великим попитом і в ряді зарубіжних країн.

В 1998 році епоха львівських мопедів і велосипедів закінчилася. Нині на території мотозаводу поруч з різними фірмочками, які займаються торгівлею насінням, саджанцями тощо, функціонує інтернетмагазин мототоварів, на превеликий жаль, не вітчизняного виробництва.

За повідомленнями електронних ЗМІ, за роки незалежності у занедбаний, закинутий об’єкт перетворився завод сільськогосподарських машин — головне підприємство колишнього виробничого об‘єднання «Львівхімсільгоспмаш». Із заводу давно винесли все, що виноситься. На його території облаштовують сміттєсортувальну лінію. А в радянську добу Львівський завод сільськогосподарських машин був одним з найбільших підприємств цього профілю в західних областях. Тут працювало понад 5 тисяч чоловік. Завод щорічно випускав десятки тисяч тракторних оприскувачів-опилювачів, гербіцидно-аміачних машин і вакуумних заправників-гноєрозкидачів. Творці цих машин були відзначені медалями і дипломами на вітчизняних та міжнародних виставках.

Померла, зів’яла виробнича слава й інших підприємств машинобудівної промисловості Львова. Так, в 2008 році зупинилося виробництво заводу фрезерних верстатів — єдиного свого роду підприємства в СРСР. Завод виготовляв верстати з числовим програмним управлінням. Окремі моделі їх здобули міжнародне визнання і експортувалися у 40 країн світу.

В 60-х роках у Львові сформувався новий напрямок машинобудування — виробництво конвейєрів. Тут було виготовлено перші в СРСР штовхаючі конвейєри з програмним управлінням. Продукцію виробничого об’єднання «Конвейєр» можна було зустріти на всіх великих промислових об’єктах Радянського Союзу. В роки незалежності це кануло у вічність.

Бурхливому розвиткові соціалістичної економіки Львова сприяли такі його провідні підприємства, як об’єднання «Електрон» і «Кінескоп», імені В.І.Леніна та імені 50-річчя Жовтня, «Мікроприлад» і «РЕМА» та інші.

Як і в попередньому огляді, повідаємо про кожне з них, окреслимо їх історію за схемою: що було за радянської доби і що сталося за роки незалежності.

Ось що розповідає «ВікіпедіЯ» про одне з провідних підприємств не лише Львова, а й усієї країни — орденів Жовтневої революції і Трудового Червоного Прапора виробниче об’єднання «Електрон», яке 1990 року випустило продукції на 1,5 млрд карбованців, що становило чверть (!) валового продукту Львівщини та чотири відсотки валового продукту України.

Перші телевізори марки «Львів» з’явилися 2 жовтня 1957 року на телевізійному заводі, для створення якого до Львова були переведені підрозділи та робітники з провідних телевізійних заводів — александровського радіозаводу із Владимирської області, ленінградського імені М.Г. Козицького та московського «Рубина».

Основні віхи цього прославленого трудового колективу були такими. У 1960 році створено нову серійну модель — «Верховина», яка згодом була визнана найкращим телеприймачем в СРСР. Наступного року розпочався випуск чорно-білих «Огонька» та «Электрона». Ці моделі стали базовими практично для всіх телевізорів в СРСР.

У 1967 році на підприємстві спільно з академічним інститутом кібернетики за ініціативи академіка В. Глушкова створюється одна з перших у Радянському Союзі автоматизована система управління «Львів», яка згодом була прийнята як стандартна в кількох галузях машинобудування СРСР.

Від 1966 року львівські телевізори експортували в більш ніж 30 країн світу. Телевізори «Электрон» були єдиною вітчизняною маркою телеапаратури, яка експортувалась у Західну Європу. В 1968 році телевізори «Электрон» та «Огонек» першими в галузі отримали державний знак якості. Створений на підприємстві науково-дослідний інститут телевізійної техніки став головним в СРСР по розробці кольорових телевізорів. В 1970 році завод став першим у СРСР підприємством, яке розпочало серійний випуск кольорових телевізорів — «Электрон-703».

Максимальної кількості випущених за рік телевізорів — 1 232 800 штук — підприємство досягло в 1990 році.

Крім телевізорів, здійснювався випуск високотехнологічної електронної продукції космічного та військового призначення.

Зі спеціальної техніки «Електрон» виготовляв телевізійну апаратуру для військового флоту (для важких атомних ракетних та авіаносних крейсерів, протичовнових кораблів), авіаційні бортові системи наведення ракетної зброї класу «повітря-земля», системи самонаведення ракетно-бомбової зброї, авіаційні лазерно-прицільні системи тощо.

На «Електроні» створювалась апаратура для космонавтики: авіакосмічні пілотажні тренажери, проекційна апаратура Центру управління космічними польотами, бортова телеапаратура орбітальних космічних станцій «Салют» та кораблів серії «Союз», радянсько-американського проекту «Союз-Аполлон», міжнародної станції «Альфа», орбітального космічного безпілотного корабля «Буран».

Виробниче об'єднання фінансувало низку соціально спрямованих проектів розвитку міської інфраструктури Львова. «Електрон» здійснював масове будівництво житла для своїх працівників та соціальної інфраструктури у мікрорайоні Рясне, збудував лінію водогону із підземних джерел с. Гологори до Львова.

Свого часу «Електрон» був патроном та спонсором львівського футбольного клубу «Карпати»— першої та останньої в історії радянського футболу команди другої ліги, яка 1969 року здобула Кубок СРСР. Також належав заводу та утримувався його коштом стадіон «Дружба».

Відповідно до нових віянь у 1991 році «Електрон» став одним з перших акціонерних товариств в СРСР. Акції АТ «Концерн-Електрон» зареєстровані у Міністерстві фінансів України за першим номером. Та це не врятувало. У середині 1990-х років економічне становище «Електрону» різко погіршилось. Частина виробництв була ліквідована, а на інших здійснено диверсифікацію щодо випуску нових видів продукції. Але не знаних на просторі СРСР і далеко за його межами кольорових телеприймачів.

Суміжне з «Електроном» орденів Леніна і Трудового Червоного Прапора виробниче об‘єднання «Кінескоп» (на початку 1990-х років тут трудилося 11 тисяч чоловік) — в 1953-1998 роках єдине в УРСР підприємство, яке забезпечувало розробку і виготовлення електронно-променевих виробів для потреб телебачення, промисловості та військово-промислового комплексу, — в часи незалежності чекало ще сумніше завершення славної історії. Принагідно зазначу, що, певною мірою, можу зарахувати себе до працівників цього промислового гіганта. Свого часу, будучи старшим науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР, спільно з групою науковців цього академічного закладу протягом року займалися безпосередньо на підприємстві удосконаленням організації соціалістичного змагання в трудовому колективі «Кінескопу».

Створений за допомогою Московського електролампового заводу Львівський електровакуумний завод в 1954 році вперше в СРСР освоїв масове виробництво металевоскляних електронно-променевих трубок для телевізійних приймачів. В 1967 році Львівським заводом кінескопів було виготовлено ювілейний, десятимільйонний чорно-білий кінескоп і освоєно випуск перших в СРСР великогабаритних кольорових кінескопів. З середини 60-х років підприємство починає експортувати продукцію в 50 країн світу. Рівень механізації основного виробництва досяг тут 97 відсотків. Кінескоп 61ЛК5Ц, створений спільно з литовськими інженерами, сконцентрував кращі досягнення вітчизняної та зарубіжної техніки й технології. З конвейєрів «Кінескопу» за час існування зійшло близько 50 мільйонів кінескопів, понад півтора мільярда лампочок, чимало популярних малогабаритних переносних кольорових телевізорів «Электроника-ЛЦ430», комплектуючих деталей для військової техніки і приладів, у тому числі продукція, аналогів якій не було навіть за кордоном.

На рубежі 1995 —1996 років «Кінескоп» припинив роботу. В квітні 2000 року почався розпродаж майна. В подальшому виробничі цехи і приміщення підприємства були знесені.

Цей рік працівники Львівського об’єднання радіотехнічної апаратури (декілька сотень чоловік), яке входить до складу українського оборонного комплексу, розпочали із закритих дверей — як і весь попередній місяць, на заводі було відключено електроенергію. Заробітну плату тут не платили від літа. За радянських часів це підприємство носило назву орденів Жовтневої революції і Трудового Червоного Прапора виробниче об‘єднання імені В.І.Леніна, на якому працювала найбільша серед усіх підприємств Львова та й усіх західних областей кількість робітників — понад 17 тисяч. Воно займало провідне місце в СРСР з виробництва авіаційної і космічної бортової апаратури.

Лише спогади залишились від такого потужного підприємства, як виробниче об‘єднання імені 50-річчя Жовтня — одного з флагманів радянської економіки, головного в СРСР по виробництву апаратури тонального телеграфування і фототелеграфічної техніки, аналогів якій не існувало. Його історія розпочалася в 1946 році, коли до Львова прибуло обладнання Калузького електромеханічного заводу (під час війни евакуйованого у Саратов), внаслідок чого виник Львівський завод телефонно-телеграфної апаратури.У тому ж році заводом було випущено першу продукцію: телефоні станції. Надалі у співпраці з ленінградським НДІ-778 завод освоїв випуск апаратури тональної та надтональної телеграфії, а з 1957 року — фототелеграфної апаратури.

Розквіт підприємства (у 1967 році на основі заводу було створене «Львівське виробниче об’єднання імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції») припав на 1961–1990 роки, коли ним керував протягом трьох десятиліть Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії СРСР в галузі техніки М.С.Вороненко, який ввів на підприємстві систему бездефектної праці. Між іншим, керівником підприємства М.С.Вороненко став у 34-річному віці. При ньому кількість співробітників сягнула, за різними даними, до 11 — 16 тисяч осіб. Окрім телеграфної апаратури завод випускав музичні програвачі під маркою «Фенікс». Досвід колективу об’єднання у підвищенні якості продукції в 1971 році був схвалений Державним комітетом Ради Міністрів СРСР по науці і техніці.

В пострадянський період підприємство зазнало наступних змін: було з 1994 року відкритим акціонерним товариством, а через два роки стало приватизованим. Після чого стан підприємства погіршився. Почався розпродаж приміщень. На початок 2008 року завод став одним з найбільших боржників серед підприємств Львівської області.

Вступ України до СОТ та фінансово-економічна криза 2008 року ще більше ускладнили становище заводу. У результаті того ж року завод припинив роботу.

Станом на 2012 рік завод знову став флагманом, але не з виробництва телеграфної продукції. Він являв собою один з найбільших торговельно-офісних комплексів Львова — на території підприємства було розміщено близько 200 фірм та компаній, склади, гаражі та супермаркет «Скриня».

«Після 1991 року, — читаємо на одному із львівських сайтів, — “Мікроприлад” став клондайком для “металістів” — місцевих алкоголіків та колишніх ув’язнених, які продирались на територію підприємства та крали вироби з металу, збували їх на місцевих пунктах прийому металобрухту. Підлітки перетворили стіни заводу... на дошки для графіті, побили чимало вікон у цехах». Мова йшла про найбільше підприємство електротехнічної промисловості Львова, одне з провідних в СРСР по випуску апаратів контролю і регулювання технологічних процесів (його продукція експортувалася в 30 країн світу) — ордена Трудового Червоного Прапора виробниче об’єднання «Мікроприлад» імені 60-річчя Радянської України.

Після того, як у 1996 році підприємство потрапило у приватні руки, об’єми випуску його продукції різко зменшились, зовсім не виділялись кошти на технічне переоснащення. У 2005 році завод реструктурували, а через рік виробництво зупинилось. Частину приміщень продали, іншу почали здавати в оренду.

Зводяться офісні приміщення і житловий комплекс й на території ордена Леніна заводу «Львівприлад» — державного підприємства (з 1945 до 2007 року), що пройшло шлях від створення простих стрілочних приладів до складної мікропроцесорної техніки. У радянський період «Львіприлад» був найпотужнішим виробником електровимірювальних приладів і базовим підприємством для всієї атомної енергетики СРСР та виготовляв системи автоматичного керування газоперекачувальними агрегатами для компресорних станцій магістральних газопроводів. До 1990 випуск цієї продукції проводився лише у Львові. Ці системи й понині забезпечують транспортування газу у всі краї­ни СНД та Європи.

Припинили своє існування й такі провідні підприємства у своїх галузях, як виробниче об‘єднання «Полярон» та науково-виробниче об‘єднання «РЕМА»(радіоелектронної медичної апаратури). Зокрема, «Полярон» був одним з найбільших виробників електронних виробів, займався виготовленням комплектуючих для радіолокаторів, в 1970 році з конвейєра підприємства почали сходити лазери ЛГ-38. Продукція науково-виробничого об’єднання «РЕМА», у складі якого знаходився Всесоюзний науково-дослідний інститут радіоелектронної медичної апаратури, — електронні медичні прилади, апарати й комплекси для діагностики й лікування хворих серцево-судинними, неврологічними та іншими захворюваннями — експортувалися у 40 країн світу.

Аналогічну картину занепаду та припинення виробництва в роки незалежності спостерігаємо й на інших промислових флагманах, зведених у західних областях УРСР за радянської доби. Йдеться про унікальні підприємства, які були окрасою соціалістичної індустрії краю і виготовляли знану у світі високотехнологічну та наукомістку продукцію. Незалежна Українська держава, її керманичі зобов‘язані були зберегти цей промисловий і науковий потенціал для майбутніх поколінь. Натомість ми отримали, як справедливо й влучно називають у народі, злочинну «прихватизацію» (серед її «батьків» і горе-вчені зі Львова), котра призвела в кінцевому підсумку до зупинки цих промислових флагманів.

А тепер поглянемо, яка ситуація склалася за 30 років незалежного «розвитку» в аграрному секторі економіки західних областей, де в радянський період відбулися докорінні зміни.

Офіційна статистика подає порівнянні з 1990 роком дані щодо валової продукції сільського господарства лише за 2012 рік. Вони виглядають наступним чином:

Продукція сільського господарства

( у постійних цінах 2010 р.; млн грн)

  1990             2000           2009           2012        2012

                                                                                                               у % до 1990

 

Україна                         28774,2       151022,2     197935,9    223254,8      78,9

області:

Волинська                     7952,5          4366,1         5175,8         6183,5        77,7

Закарпатська                4184,4          3272,4         3951,7         4207,3       100,5

Івано-Франківська         5490,8          4031,9        4532,3         5501,5        100,2

Львівська                      10352,1         6971,6        7699,8         8400,9          84,6

Рівненська                     7746,2          4391,3        5282,4         6190,1          79,9

Тернопільська                9531,4          5273,1        6139,4         7949,3         83,4

Чернівецька                   4805,8          3044,2        3785,3         4363,3          90,8

За нашими підрахунками, зробленими на основі даних держстатистики щодо індексів сільськогосподарської продукції, її виробництво в цілому в західних областях у 2019 році відносно 1990-го становило лише 97 відсотків, у тому числі: на Волині — 90, Закарпатті — 103, Івано-Франківщині —108, Львівщині — 99, Рівненщині — 93, Тернопільщині — 101 і Буковині — 92 відсотки.

Аналіз показує, що лише сільське господарство Закарпатської, Івано-Франківської та Тернопільської областей за три десятиліття досягло рівня радянського періоду.

Та й чи могло бути інакше, якщо на заміну великотоварним сільськогосподарським колективам прийшли переважно індивідуальні селянські господарства. Якщо у 1990 році питома вага господарств населення в загальному обсязі валової продукції сільського господарства становила від 57 (Закарпатська область) до 38 відсотків (Тернопільська область), то в 2019 році вона сягнула позначки 90,5 відсотка на Закарпатті, 73,3 — на Буковині і 61,3 відсотка — на Прикарпатті. Рентабельність виробництва в сільськогосподарських підприємствах в 1990 році була на рівні 38 (Волинь) — 23 відсотків (Закарпаття). А в 2019 році вона стала від'ємною у Закарпатській і Чернівецькій областях, у Волинській дорівнювала 0,2, в Рівненській — 2,8 відсотка і тільки на Тернопільщині досягла рівня соціалістичного періоду.

Порівняно з радянським періодом кількість тракторів в аграрному секторі економіки краю зменшилася майже в чотири з половиною рази, а зернозбиральних комбайнів — у понад п’ять з половиною разів.

Виробництво цукрових буряків у 2019 році становило 30 , молока — 55, м’яса — 71 процент від рівня 1990 року. Лише в останні роки перевершено показники соціалістичної доби щодо валових зборів зернових та виробництва яєць.

Суттєво зменшилося поголів'я великої рогатої худоби — з 5,1 мільйона в 1990 році до 929,1 тисячі станом на 1 серпня 2021 року (в понад п‘ять разів), у тому числі корів з 1,8 мільйона до 553,2 тисячі (більш ніж втричі), свиней — з 2,9 до 2,1 мільйона (майже на 30 відсотків), овець і кіз — з 926,4 до 357,3 тисячі (у 2,6 рази).

Не кращим виявилося становище і у сфері соціального будівництва.

В 2016 році (надалі офіційна статистика мовчить — нічого показувати) було введено в експлуатацію 1913 учнівських місць загальноосвітніх шкіл, а у 1990 році — 30384 (менше майже в 16 разів), відповідно:1540 і 9885 (менше в 6 разів) — місць дошкільних навчальних закладів, 45 і 1082 (менше в 29 разів)—ліжок лікарняних закладів, на 925 і 4794 (менше майже вдвічі) — відві1)дування за зміну амбулаторно-поліклінічних закладів. До речі, кількість лікарняних ліжок у 2019 році порівняно з 1990-м скоротилася майже наполовину. Кількість закладів загальної середньої освіти в 2019/20 навчальному році порівняно з 1990/91 навчальним роком зменшилася на 887.

Зате зростала злочинність, відбувався занепад у сфері культури. Кількість зареєстрованих злочинів у 2019 році по західних областях становила понад 80 тисяч, що майже на 43 тисячі більше, ніж їх було зафіксовано тут у 1990 році. Досить промовистим є і той факт, що лише 15 відсотків, або тільки кожен шостий-сьомий з тих, хто порушив закон, був засуджений.

Чисельність бібліотек в західних областях у 2019 році порівняно з радянським часом скоротилася майже в півтора рази, а число клубних закладів становило 78 відсотків від рівня 1990 року.

В перше десятиліття незалежності (надалі дані відсутні) статистика зафіксувала сумну картину відвідування населенням закладів культури і мистецтва західних областей. Зокрема, за нашими підрахунками, число відвідувачів музеїв (окрім Буковини) скоротилося більш ніж в два з половиною рази, театрів — в понад чотири з половиною, концертів — у п‘ять, а кіносеансів — аж в 265 разів.

Державна статистика зафіксувала й таке. Трудящі західних областей за радянських часів забули про безробіття. А в 2019 році тут лише офіційно було зареєстровано 335,4 тисячі безробітних, що становило від 6,5 (Львівська область) до 10,6 (Волинська область) відсотків економічно активного населення. Сюди треба додати сотні тисяч працівників, що перебували у відпустках з ініціативи адміністрації і тих, які працювали в режимі неповного робочого дня.

Тут на пам‘ять спливають хвилюючі слова Івана Франка з повісті «Борислав сміється»: «Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя в Бориславі для робучих людей ставало чимраз тяжче і тяжче. Здалека і зблизька, з гір і з долів, з сіл і з місточок день у день сотні людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей». Шкода, але нинішня реальність недалеко відійшла від описаного в 80-х роках ХІХ століття!

В епоху соціалізму не існувало і такого ганебного явища капіталістичного буття, як принижуюча гідність трудівника заборгованість щодо заробітної плати. За сім місяців 2021 року в західних областях вона зросла у два з половиною рази і на 1 серпня становила 485 мільйонів гривень, в тому числі на Львівщині — понад 310 мільйонів.

І, на жаль, подібних цифр та фактів занепаду економічного й соціального секторів краю, разом з усією країною, можна наводити безліч. Обіцяних руйнівниками радянської держави змін на краще практично не відбулося. Тому й не викликає подиву, що впродовж усіх урочистостей з нагоди 30-річчя незалежності з вуст нинішніх керманичів держави не прозвучало жодної конкретики щодо досягнень України за ці три десятиліття. Натомість дьогтю на соціалістичне минуле вистачило не на одну бочку.

Порівнюючи радянську добу і роки незалежності в долі возз‘єднаних областей, не можемо не торкнутися ще однієї гострої проблеми. Якщо найбільшим завоюванням соціалістичного ладу, найголовнішим підсумком етапу радянської історії краю стало народження нової людини—трудівника, полум’яного патріота Вітчизни, переконаного інтернаціоналіста, то, на жаль, з кінця 80-х років XX століття тут, передовсім на Галичині, розпочалася активна експансія українського войовничого націоналізму.

Його прибічники зуміли ввійти в усі органи влади і взялися посилювати свій вплив на політичне і духовне життя усього українського суспільства. Як справедливо узагальнюють автори (вчені та публіцисти) колективної монографії «Без срока давности» (цитуємо мовою оригіналу): «Сегодня украинские националисты — наследники Бандеры — по сценарию глобалистов США и НАТО, прикрываясь патриотическими лозунгами, выступают в роли могильщика независимой Украины и превращения ее в сырьевой придаток стран «золотого миллиарда»... В силу своей исключительности украинский национализм лишь по форме представляется национальным, по существу же он антипатриотичен. Его природу формирует продажная компрадорская буржуазия, которая, чтобы казаться национальной, направляет свою «огнедышащую лаву» против левых сил и против России».

Справжню мету і природу українського націоналізму видно з конкретних дій під час і після державного перевороту 2013—2014 років: бандитська акція захоплення і знищення будинку ЦК КПУ, цинічний зухвалий акт вандалізму щодо пам'ятника В.І.Леніну в Києві та пам’ятних місць по всій Україні, постійні побиття людей, які відзначають світле свято Перемоги, глумління над могилами воїнів-визволителів, агресивні погрози представникам інших народів, войовнича русофобія, горлання гасел «Нація понад усе!», «Україна — для українців!», значна кількість тих, хто голосує за кандидатів від націонал-екстремістських партій, організація кривавих громадянських конфліктів на національному грунті, розпалювання національної ворожнечі і т.ін. Як бачимо, своїми діями необандерівці за активної підтримки влади один до одного повторюють практику нацистських штурмовиків.

«По суті, як державна в Україні утверджується людиноненависницька ідеологія фашизму, — зазначалося у Політичному звіті ЦК КПУ 49 з’їздові партії.— Її складовими частинами є войовничий антикомунізм, націоналізм, расизм, а політичною практикою — насильство, утвердження тотальної влади держави, загального контролю над особистістю, мілітаризація всіх сфер життя суспільства, агресія, розпалювання шовіністичних настроїв».

Компартія України постійно кличе народ до пильності проти загрози неофашизму, до організації всенародного спротиву наступові націонал-шовінізму, який набуває всіх ознак фашизму.

Разом з тим комуністи солідарні з автором книги «Гірка правда: злочинність ОУН—УПА (сповідь українця)» Віктором Поліщуком (виходець з Волині, репресований разом з сім'єю в 1940 році, в повоєнний час жив у Польщі, потім — у США і Канаді, юрист, доктор політології»): «За дії ОУН—УПА має відповісти теперішня влада нинішньої України — її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН—УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків».

Сказано це було ще в далекому тепер 1995 році. Але особливо актуально і злободенну звучить нині.

Оцінюючи останні акти пронаціоналістичних властей в царині міжнаціональних відносин, лідер комуністів П.Симоненко у статті «Гуманитарный расизм украинских псевдодемократов» наголошує (цитуємо мовою оригіналу): «Политическая шизофрения, иначе это и не назовёшь, правящего олигархо-нацистского режима ведёт к дебилизации нынешнего и последующих поколений, лишает трудовой народ Украины, независимо от национальности, перспектив вырваться из болота нищеты и бесправия, в которое его загнали западные и доморощенные «реформаторы-благодетели».

* * *

Таким чином, у перші півстоліття возз'єднані області, незважаючи на трирічну окупацію, гостру класову боротьбу, допущені владою помилки, досягли значних успіхів на шляху соціалістичного творення в єдиному народногосподарському комплексі СРСР.

Останні три десятиліття — це період деструктивних процесів у промисловості і сільському господарстві, будівництві і соціальній сфері. Деградує мораль, вимирає народ, бал правлять корупція та організована злочинність, витравлюється історична пам'ять, прогресує войовничий націоналізм.

Пам‘ятаєте «дружнєє посланіє» Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам...»? Написане 1845 року, воно ніби про нинішнє сьогодення тодішніх «ненароджених» повідує. Бо «доборолась Україна до самого краю», бо в умовах незалежності «гірше ляха свої діти її розпинають». Бо і в наші дні, передовсім можновладці, «кайданами міняються, правдою торгують. І Господа зневажають». Бо, як і в тодішню експлуататорську епоху ХІХ століття, так і в сьогоднішні часи капіталістичного лихоліття ХХІ віку «людей запрягають в тяжкі ярма. Орють лихо, лихом засівають».

«Що вродило»? Побачили після Великого Жовтня.

«Які будуть жнива» в нинішню епоху? На наше переконання, як і передбачає «посланіє», «Розкуються незабаром заковані люде, настане суд, заговорять і Дніпро, і гори!» — знову відродиться Радянська влада і соціалізм!

Наслідуючи геніального Кобзаря, народна творчість на інтернетівському просторі глаголить своє послання-звернення:

А що, брати, проспали волю.

Вже ваше жито інші жнуть.

А ви чекаєте, що долю пани

вам в хату принесуть.

Пан мягко стелить — твердо

спати. Лукаво грає на словах.

Собі збудує він палати,

а ви — у найми по світах.

Щастя в байдужості не буде

Скажу вам слово золоте.

— Коли від сну прозріють люди,

то й Україна розцвіте!

У Заяві Центрального Комітету «За справді незалежну, соціалістичну Україну» з нагоди 30-річчя Акта проголошення незалежності України наголошується: «Для нас є очевидним, що шлях від олігархічно-неонацистської України до України, вільної від цієї нечисті, вільної від зовнішнього управління, мирної і квітучої, буде непростим і тривалим. У Компартії є бачення, як вирішувати це історичне завдання. Ми виходимо з того, що шлях до свободи і соціальної справедливості може бути пройдений тільки за умов відродження народовладдя й соціалістичного ладу...

Комуністи готові взяти активну участь у відродженні України, у визволенні її з кайданів капіталістичного рабства».

Тож не будемо опускати рук. Компартія, як і понад вісімдесят літ тому, має, зобов’язана в союзі з іншими прогресивними силами лівого спрямування покласти цьому край і зупинити подальшу руйнацію держави й суспільства, повернути галичанам, волинянам, буковинцям і закарпатцям та усьому багатонаціональному українському народові щасливу, світлу й заможну днину.

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах