Петро Симоненко: Новий Виборчий кодекс – це ураження громадян України в їх політичних правах

Петро Симоненко: Новий Виборчий кодекс – це ураження громадян України в їх політичних правах


АНАЛІТИЧНА ДОВІДКА 

щодо порушення конституційних прав громадян України на вільне воєвиявлення під час виборів та невідповідності ключових норм нового Виборчого кодексу України нормам міжнародного права

19 грудня 2019 року Верховна Рада України ухвалила Виборчий кодекс України, який набув чинності 01 січня 2020 року.

Вибори є основним інструментом контролю народу України за діяльністю політичних та громадських інституцій, обраних громадянами задля реалізації запропонованих ними програм розвитку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, країни, громадянського суспільства.

Конституцією України проголошується принцип широкого народовладдя та встановлюється невід’ємне природне право кожного громадянина України на управління державою; демократичні вибори є найважливішим маркером цивілізованої держави та суспільства.

Втім, окремі норми знову прийнятого українським парламентом Виборчого кодексу України архаїчні, грубо ігнорують та порушують права й свободи людини і громадянина, нівелюють гарантії народовладдя, забезпечувані як нормами національного, так і міжнародного законодавства.

 Відповідно до положень пункту 8 частини першої статті 104 Виборчого кодексу України:

«Центральна виборча комісія відмовляє у реєстрації кандидата на пост Президента України у разі:

8) висування кандидата на пост Президента України від партії, яка здійснює пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, їхньої символіки та щодо якої в установленому Кабінетом Міністрів України порядку прийнято рішення про невідповідність її діяльності, найменування та/або символіки вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»[1].

Пунктом 4 частини першої статті 159 Виборчого кодексу України закріплюється положення, що:

«Центральна виборча комісія відмовляє в реєстрації всіх кандидатів у депутати, висунутих партією, у разі:

4) висування кандидатів у депутати від партії, яка здійснює пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, їхньої символіки та щодо якої в установленому Кабінетом Міністрів України порядку прийнято рішення про невідповідність її діяльності, найменування та/або символіки вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

В частині третій статті 216 Виборчого кодексу України йдеться, що:

«Організація партії може висувати кандидатів на місцевих виборах за умови, що відповідна організація партії зареєстрована в установленому законом порядку. Не може бути суб’єктом виборчого процесу організація партії, щодо якої центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державної реєстрації юридичних осіб, реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань, прийнято у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку рішення про невідповідність її або партії в цілому діяльності, найменування та/або символіки вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Як випливає зі змісту пункту 4 частини першої ст. 230 Виборчого кодексу України:

«Територіальна виборча комісія відмовляє в реєстрації всіх кандидатів у депутати, висунутих організацією партії, у разі:

4) висування кандидатів у депутати від організації партії, яка здійснює пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, їхньої символіки та щодо якої в установленому Кабінетом Міністрів України порядку прийнято рішення про невідповідність її діяльності, найменування та/або символіки вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Вищевказані норми Виборчого кодексу України фактично встановлюють режим обмеження виборчих прав громадян України через їхню приналежність до певної політичної партії, зокрема до Комуністичної партії України та / чи за сповідування ними ідей та цінностей партії.

§ І. Невідповідність норм (положень) Виборчого кодексу України нормам інших актів національного законодавства

Конституція гарантує громадянам України право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування на виборах, які є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.  

Так, відповідно до частини першої статті 38 Конституції України:

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Визначене частиною першою статті 38 Конституції право громадян України, зокрема, бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, згідно Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2001 року № 16-рп/2001 являє собою «по суті право».

Відповідно  до частини першої статті 24 Конституції України саме в цьому праві, як і в інших конституційних правах і свободах, проявляється основоположна засада конституційного порядку – рівність громадян.

Частиною першою статті 71 Конституції України передбачено:

« Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування».

Створювані Виборчим кодексом України штучні обмеження на участь в виборах – є неприхованим втручанням в здійснення кандидатами /які балотуються на парламентських, президентських та місцевих виборах/ їхнього права обиратися до органів державної влади та до органів місцевого самоврядування.

Аналогічно зазнають порушення права виборців, оскільки вони позбавлені можливості голосувати за кандидатів, на яких поширюється штучна законодавче визначена перепона.

Розглядані положення Виборчого кодексу протирічать засадничим принципам Основного Закону України щодо недопустимості втручання в свободу волевиявлення, усувають політичні партії та їх членів від управління державними та місцевими справами.

Слід зазначити, Конституція встановлює вичерпний перелік вимог до кандидатів, які балотуються на парламентських, президентських та місцевих виборах (стаття 76 та 103 Конституції України). І цей перелік апріорі не може бути розширений Виборчим кодексом без внесення відповідних змін до Конституції України.

Втім, така руйнівна регулятивна диспропорція Виборчим кодексом створена. В України незаконно розширено перелік вимог до кандидатів, які балотуються на парламентських, президентських та місцевих виборах, а це суперечить Конституції України.

Частиною першою та другою статті 24 Конституції України передбачено:

«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

В статті 6 Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» встановлюється заборона дискримінації:

«Відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються».

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону України «Про вибори Президента України:

«Будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України                           за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняються».

Згідно положень ч. 1, 4 ст. 3 зазначеного Закону:

«Вибори Президента України є рівними: громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах».

Рівність прав і умов участі у виборчому процесі забезпечується:

1) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів на пост Президента України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) забороною втручання органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у виборчий процес, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

4) рівним та неупередженим ставленням органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових осіб до кандидатів на пост Президента України;

Частиною восьмою статті 2 Закону «Про вибори народних депутатів України встановлюється наступне правило:

«Будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняються. Не допускаються обмеження щодо участі громадян України у виборчому процесі, крім обмежень, передбачених Конституцією України та цим Законом».

Водночас, за змістом ч. 1, ч. 5 ст. 3 зазначеного Закону:

« Вибори депутатів є рівними: громадяни України беруть участь у виборах депутатів на рівних засадах.».

Рівність прав і умов участі у виборчому процесі забезпечується:

1) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) забороною втручання органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у виборчий процес, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

3) рівним та неупередженим ставленням органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових осіб до кандидатів у депутати, партій - суб'єктів виборчого процесу».

З огляду на зазначені й інші профільні акти національного законодавства в сфері виборчого права видається недопустимим встановлювати недемократичні, деструктивні обмеження виборчих прав громадян через їхню приналежність до певної політичної партії чи за сповідування ідеології цієї партії.

Вищенаведені норми Виборчого кодексу України створюють стан дискримінації громадян за ознаками політичних переконань, що  призводить до порушення засад рівності конституційних прав громадян перед законом.

Позасудове відсторонення політичної партії, її членів, представників і прихильників від політичного життя держави та громад через заборону їхнього світогляду й вираження ідей – пряме порушення Конституції України (стаття 55).

Широко анонсована прогресивність нового Виборчого кодексу України на повірку виявилася фікцією. Громадяни України як і за минулої влади позбавлені реального права брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та до органів місцевого самоврядування.  

§ ІІ. Норми прийнятого парламентом Виборчого кодексу України                  суперечать актам міжнародного права, котрі в силу дії статті 9 Основного Закону України являють собою частину національного законодавства України

Авторитетні міжнародні правові інституції дотримуються послідовної і чіткої позиції, зміст якої – нетерпимість до будь-яких обмежень виборчих прав громадян.

В статті 1 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено: всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах.

Стаття 2 Загальної декларації прав людини, при цьому, гарантує: кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

Не повинно проводитися ніякого поділу й дискримінації людей залежно                                     від політичного, правового або міжнародного статусу країни або до території, до якої людина належить. Причому ця гарантія поширюється на всіх людей  незалежно чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядною або певною мірою обмеженою в своєму суверенітеті.

Конвенція про захист прав та основних свобод людини 1950 року потужне доповнює положення Загальної декларації прав людини. Зокрема, ст. 9 Конвенції закріплює, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Стаття 10 Конвенції гарантує реалізацію права на свободу вираження поглядів – це і свобода дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Разом з тим, ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Тим самим досягається баланс публічних і приватних інтересів.

Відмовляючи кандидатам, які балотуються на парламентських, президентських та місцевих виборах брати участь в виборах, держава Україна і фактично, і юридично позбавляє людину права на вільне вираження поглядів, права на одержання та поширення інформації й ідей без стороннього втручання з боку органів державної влади й незалежно від кордонів.

Відповідно до положень статті 11 Конвенції кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

Не допускаючи до участі у виборах політичну партію «Комуністична партія України», її членів й прихильників, держава Україна грубо порушує право партії та всіх прихильників політичної партії на свободу об’єднання.

Таким чином, обмеження права політичної партії, її членів висувати свого кандидата для участі у виборах є проявом обмеження прав певної політичної партії та її членів на свободу об’єднання.

Статтею 14 Конвенції передбачено: користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Стаття 1 Протоколу 12 до Конвенції передбачає здійснення будь-якого   передбаченого   законом права без дискримінації,  наприклад, за ознакою статі,  раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань,  національного  чи  соціального  походження, належності  до національної меншини,  майнового стану,  народження або за іншою ознакою.

Ніхто  не  може  бути дискримінований жодним органом державної  влади.

Порушуючи право Комуністичної партії України на участь в виборах, держава створює відносно партії, її членів, прихильників та виборців стан дискримінації людини за ознакою політичних переконань.

Статтею 3 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплюється: Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування  в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.

Відмовляючи кандидатам, які балотуються на парламентських, президентських та місцевих виборах, держава Україна позбавляє їх права на участь у виборах, чим грубо ігнорує свій прямий обов’язок проводити вільні демократичні вибори в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборах. 

Відповідно до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII) кожен громадянин повинен мати без-будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців.

З огляду на наведені норми Виборчого кодексу України, фактично виборчі комісії наділяються правом приймати рішення про відмову у реєстрації кандидатів, які балотуються на парламентських, президентських та місцевих виборах з огляду на невідповідність Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (далі за текстом – Закон № 317-VIII).

Міжнародними правовими інституціями вже неодноразово була викрита неприхована невідповідність міжнародно-правовим стандартам Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Слід зауважити, Закон № 317-VIII містить низку неоднозначних                               та неконкретних термінів, що породжує чисельні неодноманітні інтерпретації й не дозволяє не лише політичній партії, але  й взагалі людині і громадянину впевнено і чітко ідентифікувати свою поведінку як правомірну чи як протиправну. І, відповідно, не дозволяє відкоригувати свої вчинки в легальне русло.

Окрім численних неточностей, які містить в собі Закон № 317-VIII, частина п’ята статті 3 даного Закону встановлює, що політичні партії, обласні, міські, районні організації або інші структурні утворення, передбачені статутом політичної партії, щодо яких центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державної реєстрації юридичних осіб, реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань, прийнято у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку рішення про невідповідність їх діяльності, найменування та/або символіки вимогам цього  Закону, не можуть бути суб’єктом виборчого процесу.

Водночас, положення даного Закону не відповідають міжнародно-правовим стандартам, прийнятим до виконання Україною.

Дана невідповідність також була викрита компетентними міжнародними правовими інституціями та знайшла своє підтвердження у звіті Верховного комісара з прав людини ООН про ситуацію з дотримання прав людини в Україні з 16 лютого до 15 травня 2015 року.

Зокрема, у звіті Верховного комісара з прав людини ООН зазначено: положення Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» суперечать Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року й суперечать Рішенням Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) та Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ 18-19 грудня 2015 року на 105-му пленарному засіданні ухвалили спільний проміжний висновок щодо  Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

У пункті 111 даного проміжного висновку вказано: «Відповідно до частини 5 статті 3 Закону № 317-VIII, політичні партії не можуть бути суб’єктом виборчого процесу, якщо компетентний центральний орган виконавчої влади визнає їх діяльність такою, що порушує Закон. Таке обмеження є втручанням у здійснення членами цих партій чи організацій права обиратись. Воно також опосередковано зачіпає право виборців (оскільки позбавляє їх можливості голосувати за членів партій, на які поширюється ця норма). Воно безсумнівно, є втручанням у здійснення права на вільні вибори, що гарантоване Статтею 3 Протоколу І Європейської конвенції та Статтею 25 Міжнародного пакту і охоплює право політичних партій та їх кандидатів брати участь у виборах (див. також Статтю 38 Конституції України)».

У пункті 113 даного проміжного висновку зазначено: Обмеження, запроваджуване частиною 5 Статті 3, може, з викладених вище міркувань, переслідувати законні цілі, проте воно непропорційне цим цілям, оскільки усуває політичні партії від участі у виборах без урахування серйозності порушення Закону тою чи іншою політичною партією. Як зазначили Венеціанська комісія та ОБСЄ/БДІПЛ у Керівних принципах регулювання діяльності політичних партій, «стягнення мають бути сумірні вчиненим порушенням». Виключення з виборчого процесу – одне з найсуворіших покарань, які можна призначити політичній партії. За своїм впливом воно аналогічне забороні чи розпуску партії, хоча Венеціанська комісія й не розглядала його в такому контексті у Керівних принципах щодо заборони та розпуску політичних партій, оскільки жодна з проаналізованих країн не застосовувала цю санкцію.

Таким чином, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) та Бюро демократичних інститутів та прав людини  в своєму спільному проміжному висновку щодо Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» вказали на незаконність значної частини положень Закону № 317-VIII.

§ ІІІ. З питання недопустимості обмежень виборчих прав людини, свободи об’єднань громадян вже склалася системна і усталена практика Європейського Суду з прав людини.

Як було зазначено вище, відповідно статті 3 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.

Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року, тим самим визнавши на своїй території обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини з усіх питань, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.

Відповідно до ст. 9 Конституції Конвенція є частиною національного законодавства України та національні суди виносять свої рішення, керуючись практикою ЄСПЛ.

У зв’язку із вищезазначеним та орієнтуванням нашої держави на захист конвенційних прав і свобод громадян, – дослідження рішень ЄСПЛ, винесених щодо країн Європейського Союзу із розвиненою демократією, набуває особливого значення в українських сучасних умовах.

Європейський Суд з прав людини сформулював цілий ряд правових положень по застосуванню цієї норми, відзначивши, що проведення виборів з розумною періодичністю є істотним для справді демократичного суспільства, адже збереження основних прав і свобод людини засновано, по суті, на демократичному режимі.

Ці умови, на думку Суду, включають крім свободи вираження поглядів, захищених статті 10 Конвенції, принцип рівності в поводженні зі всіма громадянами при здійсненні ними права голосу (активного виборчого права) і права висувати себе на виборах (пасивного виборчого права).

В Рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Краснов и Скуратов против России» прямо прописано:

«Право брати участь у виборах як кандидата, гарантоване статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції і що міститься в концепції істинно демократичного режиму, буде ілюзорним, якщо людину можна в будь-який момент довільно позбавити цього права».

В Рішенні Європейського Суду з прав людини у справі  «Гранде Ориенте д'Италиа ди Палаццо Джустиниани» (Grande Oriente d'Italia di Palazzo Giustiniani) проти Італії зазначається:

«Однак Європейський Суд вважав, що свобода об’єднань має настільки велике значення, що взагалі не може бути предметом обмежень, навіть стосовно до особистості кандидата на публічний пост».

В Постанові Європейського Суду від 30.01.1998 р. «Справа «Об’єднана комуністична партія Турції та інші проти Турції» ЄСПЛ зробив наступний висновок:

«Європейський суд визнав, що вибір політичною партією своєї назви не міг в принципі бути виправданням для такої жорсткої міри, як розпуск, за умови відсутності інших вагомих і достатніх обставин. Відповідно, за відсутності конкретних доказів того, що, вибравши назву «комуністична», Об'єднана комуністична партія Туреччини обрала політику, несучу загрозу турецькому суспільству або Турецькій державі, Європейський суд не може погодитися з тим, що на підставі однієї лише назви партії вона може бути розпущена».

У справі «Подколзина проти Латвії» Європейський суд встановив порушення статті 3 Протоколу № 1 до Конвенції у зв’язку з обмеженнями пасивного виборчого права особи та зазначив, що право висувати свою кандидатуру на виборах є «невід’ємною частиною концепції дійсно демократичного режиму».

У  даній справі  Суд в черговий раз повторив, що право висувати свою кандидатуру на виборах, яке гарантує стаття 3 Першого Протоколу і  яке є невід'ємним складником поняття справжнього демократичного режиму, було б ілюзорним, якби особу в будь-який  момент можна  було свавільно позбавити цього права. 

Отже, хоча в абстрактному сенсі держави справді користуються широкою свободою самостійного оцінювання при визначенні  критеріїв  обрання  кандидата,  принцип забезпечення ефективності прав вимагає, щоб висновок  про незадоволення кандидатом таких критеріїв відповідав низці умов,  призначених виключати ухвалення свавільних рішень.

Зокрема, такий висновок має ухвалювати орган,  який може забезпечувати  мінімальні гарантії своєї безсторонності. Дискреційні повноваження такого органу також не повинні бути необмежено широкими; вони мають з достатньою чіткістю обмежуватися положеннями національного закону.

Нарешті, порядок оголошення кандидата таким, що не відповідає  відповідним критеріям, має забезпечувати ухвалення справедливого та об'єктивного рішення і запобігання зловживанням владою з боку відповідного органу  (Podkolzina v.  Latvia,  N 46726/99,  п. 35, ECHR 2002-II).

В Постанові Європейського суду у справі «Інформаціонсферайн Лентіа» та інші проти Австрії від 24 листопада 1993 Європейський суд описав державу як вищого гаранта забезпечення суспільного плюралізму. В політичній сфері це означає, що держава несе зобов'язання, поміж іншим, проводити відповідно до статті 3 Протоколу N 1 до Конвенції вільні вибори, з прийнятними інтервалами, шляхом таємного голосування при дотриманні умов, що гарантують свободу вираження думки людей при виборі законодавчого органу.

Подібного роду вираження думки видається неможливим без участі безлічі політичних партій, що представляють різні точки зору, існуючі серед населення даної країни.

Озвучуючи різні думки всередині політичних установ, а також серед широкого загалу через ЗМІ на всіх рівнях суспільного життя, політичні партії вносять незамінний внесок в політичні дебати, що є основою демократичного суспільства.

Проаналізувавши вищевказані рішення, можна дійти наступного висновку: Європейський суд з прав людини дотримується позиції, що гарантовані статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції виборчі права мають вирішальне значення для зміцнення і збереження засад ефективної та дієвої демократії, побудованої на принципі верховенства права та на засадах рівності всіх громадян у здійсненні своїх прав.


[1] 09 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила Закон України № 317-VIII «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах