Цей день в історії Великої Вітчизняної війни. 4 лютого 1945 року розпочала свою роботу Кримська (Ялтинська) конференція керівників СРСР, США та Великобританії

Цей день в історії Великої Вітчизняної війни. 4 лютого 1945 року розпочала свою роботу Кримська (Ялтинська) конференція керівників СРСР, США та Великобританії


На початку 1945 року Червона Армія вступила на територію Німеччини. В лютому вона форсувала Одер і вже була в 60 км від Берліна. Перемоги Червоної Армії примусили союзників активізувати свої воєнні та дипломатичні дії. Оскільки в процесі координації цих дій виникло багато проблем (післявоєнний устрій Німеччини, створення ООН, вступ СРСР у війну проти Японії, польське, югославське та інші питання), була конче потрібна нова нарада керівників трьох великих держав антигітлерівської коаліції.
Такою нарадою стала Ялтинська (Кримська) конференція 4—11 лютого 1945 року. На переговорах у Криму були присутні: голова РНК СРСР Й. Сталін, президент США Ф. Рузвельт, прем’єр-міністр Великої Британії В. Черчілль.

Крім глав трьох урядів в Конференції також брали участь члени делегацій. Від Радянського Союзу - народний комісар закордонних справ СРСР В.М. Молотов, Народний Комісар Військово-Морського Флоту Н.Г. Кузнєцов, Заступник Начальника Генерального Штабу Червоної Армії генерал армії А.І. Антонов, Заступники Народного Комісара Закордонних Справ СРСР А.Я. Вишинський і І.М. Травневий, Маршал авіації С.А. Худяков, Посол у Великобританії Ф.Т. Гусєв, Посол в США А.А. Громико.

Від Сполучених Штатів Америки - Державний Секретар Е. Стеттиниус, Начальник Штабу Президента адмірал флоту В. Легі, Спеціальний Помічник Президента Г. Гопкінс, Директор Департаменту Військової Мобілізації суддя Дж. Бирнс, Начальник Штабу Американської Армії генерал армії Дж. Маршалл, Головнокомандувач Військово-Морськими силами США адмірал флоту Е. Кінг, Начальник Постачання Американської Армії генерал-лейтенант Б. Сомервелл, Адміністратор по військово-морським перевезенням віце-адмірал Е. Ленд, генерал-майор Л. Кутер, Посол в СРСР А. Гарріман, Директор Європейського Відділу Державного департаменту Ф. Меттьюс, Заступник Директора Канцелярії за спеціальними політичних справах Державного департаменту А. Хісс, Помічник Державного Секретаря Ч. Болен разом з політичними, військовими та технічними радниками.

Від Великобританії - Міністр Закордонних Справ А. Іден, Міністр Військового Транспорту лорд Лезерс, Посол в СРСР А. Керр, Заступник Міністра Закордонних Справ А. Кадоган, Секретар Військового Кабінету Е. Бріджес, Начальник Імперського Генерального Штабу фельдмаршал А.Брук, Начальник Штабу Повітряних сил Маршал авіації Ч. Портал, Перший Морський Лорд адмірал флоту Е. Каннінгхем, Начальник Штабу Міністра Оборони генерал X. Ісмей, Верховний Союзний Командувач на Середземноморському театрі фельдмаршал Александер, Начальник Британської Військової Місії в Вашингтоні фельдмаршал Вільсон, член Британської Військової Місії в Вашингтоні адмірал Сомервілл разом з військовими і дипломатичними радниками.Відбувалася конференція в Лівадійському палаці біля Ялти і за пропозицією В. Черчилля мала умовну назву «Аргонавт».

Радянська делегація наполягала на обговоренні 11 питань й прийнятті по них рішень.

1. Передусім було обговорено питання про тісну координацію воєнних зусиль трьох союзників по остаточному розгрому гітлерівської Німеччини, узгоджені воєнні плани та завдання останніх ударів по  Третьому райху до його безумовної капітуляції.

2. Союзники домовилися про післявоєнну окупацію і спільний контроль над Німеччиною. Стало ясно, що радянські війська вже самі здобудуть Берлін. Американські дипломати відверто говорили, що скоріше «росіяни опиняться на Рейні», ніж «американці та англійці вийдуть на Одер». Тому США й Англія запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників у Німеччині. Вирішено створити три зони окупації (пізніше за рахунок американської та англійської зон виділили зону для Франції) й окрему спеціальну тристоронню зону «Великого Берліна». Для узгодження політики щодо Німеччини утворювалася Центральна контрольна комісія з місцем перебування в Берліні (пізніше її назвали Союзною контрольною радою для Німеччини).

Союзники проголосили свою головну мету: «Знищення німецького мілітаризму та нацизму й створення гарантії того, що Німеччина ніколи більше не спроможеться порушити мир в усьому світі». За вимогою СРСР підкреслювалося, що в плани союзників не входять знищення німецького народу й розчленування німецької держави.

3. Було вирішено питання про репарації з Німеччини з метою відшкодування збитків жертвам її агресії. Сума збитків окремих держав становила: США — 1,3 млрд. дол., Англії — 6,4 млрд. дол., Франції — понад 21,1 млрд. дол. Пряма шкода Радянському Союзу — понад 128 млрд. дол. В СРСР німецько-фашистські війська знищили 30 % його національного багатства. Радянська й американська сторони погодилися в Ялті встановити загальну суму репарацій на рівні значно меншому, ніж справжні збитки (20 млрд. дол., з них 50 % — Радянському Союзові). Англійська делегація заперечувала, вимагаючи їх зменшення. Вирішили стягувати репарації з Німеччини в трьох формах: одночасне вилучення промислового обладнання, транспорту тощо протягом двох років після капітуляції; щорічні товарні поставки поточної продукції; використання праці військовополонених.

4. Сторони домовилися скликати міжнародну конференцію для створення ООН 25 квітня 1945 року в Сан-Франциско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на конференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 року). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполягала на одноголосності («право вето») і єдності рішень великих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права вето», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути використано проти її імперських інтересів.

Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мирних процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учасник суперечки мав утримуватися від голосування. Фак­тично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США.

Щодо учасників-фундаторів ООН повної єдності не було досягнуто через різні підходи до вирішення польського питання.

5. Делегації прийняли «Декларацію про звільнену Європу» — мирну, демократичну, з наданням їй допомоги у відродженні нормального життя.

6. Питання про прийняття Української РСР й Білоруської РСР до ООН як її членів-засновників викликало дискусію, але після складних переговорів делегації США й Англії зобов'язалися підтримати цю радянську пропозицію.

Вже після Московської та Тегеранської конференцій СРСР порушив питання про відновлення зовнішньополітичних прав союзних республік, щоб вони формально могли вступити до ООН.1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський Народний Комісаріат».

На Ялтинській конференції, яку разом із наступною Потсдамською конференцією українські історики назвали «сестрами Великої Перемоги», В. Молотов 7 лютого 1945 р. запропонував включити в число членів-засновників ООН Україну, Білорусію й Литву. Він підкреслив, що ці республіки «зазнали найбільших жертв у війні та були першими територіями, на які вдерлися німці». Ф. Рузвельт і У. Черчілль у принципі погодилися з цим, але обмежили кількість республік до двох. Наступного дня (8 лютого) А. Іден заявив, що Великобританія і США «підтримують СРСР у тому, щоб серед первинних членів організації були дві радянські республіки». Саме в Ялті 11 лютого й було вирішено «Великою трійкою» включити в число фундаторів ООН Україну й Білорусію. Керівники США й Англії вперше зафіксували їх міжнародний статус.

7. Польське питання було вирішене в цілому компромісно. В цей час існували два польських уряди: один з реальною владою в Польщі (Тимчасовий Національний польський уряд у Любліні), з яким СРСР 5 січня 1945 року встановив дипломатичні відносини, і другий — емігрантський (у Лондоні), з яким СРСР розірвав дипломатичні відносини. США й Англія, у свою чергу, не визнавали уряд Б. Берута.

За рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі Тимчасового Національного польського уряду з включенням деяких польських діячів з Лондона.

При розгляді на конференції питання про східні кордони Польщі Рузвельт наполягав на переданні їй Львова та деяких нафтоносних районів, що виходили за межі «лінії Керзона». Після активної дискусії Сталін підкреслив, що «лінія Керзона» придумана не росіянами.

Врешті-решт «Велика трійка» вирішила, що «східний кордон Польщі має проходити вздовж «лінії Керзона» з відхиленнями від неї у деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі».

8. Щодо Югославії було вирішено: сприяти об'єднанню в уряді й парламенті демократичних сил серед прибічників Тіто й Шубашича і створенню Тимчасового об'єднаного уряду.

9. Учасники конференції вирішили утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії (НМЗС), яка мала збиратися раз на 3 — 4 місяці для консультацій і практичних рішень.

10. Була прийнята заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», де підкреслено загальну рішучість зберегти й посилити в наступний мирний період єдність цілей і дій трьох великих держав.

11. 11 лютого сторони підписали таємну угоду про вступ СРСР у війну з Японією через 2 — 3 місяці після капітуляції Німеччини. Угода передбачала задоволення висунутих СРСР умов: збереження статус-кво в Монголії, повернення Радянському Союзові Південного Сахаліну з островами, інтернаціоналізація порту Дайрен і відновлення радянської оренди Порт-Артура, спільна з Китаєм експлуатація Китайсько-Східної й Південно-Маньчжурської залізниць, передання Радянському Союзові Курильських островів. Радянські війська мали визволити від японських військ Маньчжурію і Північну Корею.

Ялтинська конференція мала видатне міжнародне значення. Вона прийняла конкретні рішення про координацію спільних дій СРСР, США й Англії на заключному етапі Другої світової війни й у післявоєнний час, продемонструвала єдність і могутність антигітлерівської коаліції великих держав.

На Ялтинській конференції СРСР досяг піку своєї могутності, апофеозу міжнародного впливу. Союзники нехай і без ентузіазму, але визнали моральне право Й. Сталіна, зароблене кров'ю мільйонів людей радянських республік, на участь у глобальному розподілі сфер впливу. Такого розкладу сил між наддержавами більше не траплялося.

Наступними роками дедалі більша поляризація світу призвела до утворення блоків, конфронтації (передусім щодо німецького питання) і війни в Кореї. Згодом світ розколовся на два антагоністичні табори.

Слід також зазначити, що серед республік колишнього СРСР тогочасні радянські Україна і Білорусія стояли біля витоків вироблення основоположних документів, зокрема Статуту ООН, впливали й надалі відповідною мірою на розв’язання міжнародних проблем.

Як відомо, 6 травня 1945 року українська делегація прибула до Сан­Франциско на установчу конференцію ООН. Делегацію очолював Д. Мануїльський – тогочасний голова Народного комісаріату закордонних справ України. Долучившись до роботи, Д. Мануїльський очолив 1­й комітет конференції, який мав підготувати текст преамбули, тобто вступу та першого розділу Статуту міжнародної організації – «Цілі та принципи».

Вельми важливо і те, що саме Радянська Україна однією з перших підписала Статут, ставши державою – засновницею ООН на рівні ще з 50 країнами. Нині членами цієї авторитетної міжнародної організації є близько 200 держав.

Українська РСР упродовж усіх наступних років була активним членом ООН, брала участь у роботі різних її формувань та міжнародних організацій.

УРСР 1945 року стала членом Міжнародного суду, 1946­го – Всесвітньої організації охорони здоров'я, 1947­го – Всесвітнього поштового союзу, 1948­го – Всесвітньої метеорологічної організації, 1954­го – Міжнародної організації праці (МОП) і ЮНЕСКО, 1956­го – Європейської економічної комісії, 1957­го – членом МАГАТЕ. Отже, Україна саме за радянських часів досягла досить високого визнання світової спільноти,з чим не можуть сьогодні змиритися а ні представники націонал-олігархічного режиму, ані їх закордонні господарі.

Тому нічим іншим як антиукраїнським документом  безпам'ятства і національної зради назвала Президія ЦК Компартій України  «Декларацію пам'яті і солідарності Сейму Республіки Польща та Верховної Ради України» від 20 жовтня 2016 року, в якій так звані повноважні представники народу, по суті, відхрещуються від території Західної України, возз'єднаної з Радянською Україною в 1939 році, та ставлять під сумнів Ялтинську конференцію 1945 року, котра підтвердила не тільки законність і закономірність акту возз'єднання, а і  надала вагомі повноваження Радянській Україні в міжнародних відносинах.

Піддаючи остракізму Ялтинську конференцію глав урядів СРСР, США й Великобританії, рішення якої були підтверджені пізнішими міжнародними угодами, в тому числі й Заключним актом Гельсінської наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаним 1 серпня 1975 року 33 європейськими країнами (усіма на той час, крім Албанії), США і Канадою, сьогоднішні записні патріоти України фальсифікують  післявоєнну історію і  посягають на територіальну цілісність України. Прийде час и за ці злочинні дії їм прийдеться відповідати перед трудовим народом України…

По матеріалах відкритих джерел Микола Кукоба


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах