25 грудня 1917 року Перший Всеукраїнський з’їзд Рад в Харкові проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Як це було


Нагадаємо,що відразу після жовтневих подій у Петрограді, Центральна Рада, яка оголосила себе «верховним органом влади» в Україні, по суті, дезорганізовувати загальний фронт, почала роззброювати радянські полки і Червоної гвардії на Україні, відмовилася пропускати через територію України радянські війська для боротьби з контрреволюційними бандами Каледіна , які осіли на Дону. У зв'язку з цим 4(17) грудня 1917 року було передано «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», в якому Раднарком, звертаючись до українського народу, урочисто заявив: «Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Народну Українську Республіку, її право цілком відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібних взаєминах між ними.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народним Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно» (В.І.Ленін.т.35, с.143).

Одночасно Раднарком звинуватив Раду в тому, що «прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Радянської влади на Україні ...» (там же). Ця двозначна політика, говорилося далі в Маніфесті, позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас Української республіки. Раднарком заявив також, що «буде вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні», якщо протягом 48 годин Рада не заявить, що зобов'язується припинити спроби дезорганізації загального фронту, буде сприяти революційним військам в боротьбі з Каледіним ( см. там же).

Ватажки Центральної Ради  приховавши від громадськості вміщену в Маніфесті декларацію Радянського уряду про беззастережне визнання права народів України на утворення самостійної держави, розгорнули провокаційний галас про те, що радянські війська нібито повели наступ на Україну. Це спровокувало істеричну реакцію націоналістів, а також буржуазно-куркульської частини делегатів, що зібралося в Києві Всеукраїнського з'їзду Рад.

Центральна Рада, яке спершу заперечувало саму потребу Всеукраїнського з’їзду Рад, дізнавшись про намір більшовиків утворити на цьому з’їзді всеукраїнський радянський центр, по суті робітничо-селянський уряд України (за прикладом Ради Народних Комісарів у Росії), вжило всіх заходів, аби підтасувати склад делегатів цього з’їзду на свою користь.

 ЇЇ відверто реакційна політика фактично продовжувала спроби уряду Керенського зупинити робітничо-селянську революцію, на фоні рішучого здійснення вимог робітників, селян і солдатів більшовицьким урядом у Росії (ліквідація поміщицького землеволодіння, початок мирних переговорів на фронті, 8-годинний робочий день та робітничий контроль у промисловості тощо) обумовила те, що більшість делегатів від Рад України, які приїхали до Києва, залишили з’їзд прибічників Центральної Ради й перенесли засідання Всеукраїнського з’їзду Рад до Харкова.

Важливу роль у цьому зіграла й особиста мужність і самовідданість лідерів Головного комітету більшовиків України Євгенії Бош і Василя Шахрая.

На їх заклик справжні делегати від Рад робітничих, солдатських і частково селянських депутатів України засудили контрреволюційну політику Центральної Ради, що об’єктивно встала на захист інтересів поміщиків та капіталістів України та Росії, і вирішили утворити замість УЦР новий орган влади – Центральний Виконавчий Комітет Рад України.

Вранці 8(21) грудня 1917 р. делегати І Всеукраїнського з’їзду Рад прибули до Харкова, де 9(22) грудня відбулося спільне засідання Головного Комітету Соціал-Демократії України та Донецько-Криворізького обласного комітету РСДРП(б), на якому  було остаточно вироблено спільну позицію більшовиків України: злити Всеукраїнський з’їзд Рад із ІІІ Донецько-Криворізьким з’їздом Рад.

В той же день відкрився з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів. За даними мандатної комісії на з’їзді були присутні 77 делегатів із вирішальним голосом, що представляли 46 Рад області зі 140. Це дало підставу головуючому меншовику Рубінштейну поставити питання про правочинність з’їзду. У відповідь більшовик Абрам Каменський заявив, що представлена більшість робітників області, і з огляду на виключний політичний момент з’їзд є правочинний. Цю думку підтримала більшість присутніх. Проти були лиш меншовики та праві есери.

На пропозицію делегатів, що прибули з Києва, збори більшістю в 43 проти 11 ухвалили: об’єднати роботу двох з’їздів і  назвати з’їзд «з’їздом Рад робітничих і солдатських депутатів України за участю частини селянських депутатів».

11(24) грудня 1917 року у Харкові відкрився І Всеукраїнський з’їзд Рад. В його роботі взяли участь представники 82 Рад України: 46 Рад Донецько-Криворізького басейну, 32 Рад Південно-Західного краю та 4 Рад півдня України, включаючи Одесу. Крім того були делегати від 7 солдатських комітетів і армійських ВРК. Разом – понад 200 делегатів із вирішальним та 6 із дорадчим голосом.

На першому засіданні І Всеукраїнського з’їзду Рад 11(24) грудня 1917 року було прийнято порядок денний з’їзду: 1) Поточний момент; 2) Про самовизначення України; 3) Про самовизначення Донецького і Криворізького басейнів; 4) Про організацію влади в Україні; 5) Вибори ЦВК Рад України. Одразу ж після відкриття з’їзду ввечері 11(24) грудня виступив представник київської делегації Сергій Бакинський, який щойно повернувся з Петрограду. Від імені Ради Народних Комісарів він привітав з’їзд Рад і доповів про мирні переговори в Бресті та заходи щодо припинення війни.

Доповідь про поточний момент виголосив Артем (Федір Сергєєв).

Резолюція, прийнята на його пропозицію, вітала Жовтневу революцію і владу Рад та висловлювала упевненість, що російська революція, яка розпочалася, проведе народи всього світу до «відновлення міжнародного братерства» й «організації його в ІІІ Інтернаціонал»

12 (25) грудня засідання з’їзду розпочалося із питання про самовизначення України. Доповідачем був В.Шахрай. В резолюції, прийнятій по його доповіді й ним же, очевидно, написаній, зокрема вказано: «В умовах сучасного буржуазно-капіталістичного суспільства, основаного на існуванні класів із протилежними інтересами і загостреною боротьбою між буржуазією і пролетаріатом, принцип права націй на самовизначення набуває суперечливого характеру, залежно від того, хто здійснює цей принцип: буржуазія чи пролетаріат…

І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку федеративною частиною Російської Республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної Ради, розкриваючи її буржуазний контрреволюційний характер. З’їзд буде боротися за самовизначення України в інтересах робітників і селян, за їх панування, за усунення всілякої національної ворожнечі і ненависті, за Українську робітничо-селянську республіку, засновану на тісній солідарності трудящих мас України, незалежно від їх національної приналежності, із трудящими масами всієї Росії».

Тим не менше, всупереч чітко висловленому з’їздом прагненню зберегти Українську республіку, лідерам Харківського комітету більшовиків вдалося провести власну резолюцію «Про Донецько-Криворізький басейн». В ній висловлювався протест проти намагань Центральної Ради і Каледіна (2козацької і української буржуазних республік») поділити між собою Донбас, і стверджувався намір «добиватися єдності Донецького басейну в межах радянської республіки», причому йшлося саме про Російську радянську республіку. Як згадував В.Шахрай, представники київської делегації погодилися на це «з тих мотивів, щоби відстала аграрна частина України не задушила реакцією промислову Слобожанщину» Зіграло, мабуть, роль і небажання киян псувати зайвий раз стосунки із господарями.

Найважливішою резолюцією І Всеукраїнського з’їзду Рад була без сумніву резолюція «Про владу в Україні», прийнята 12(25) грудня 1917 р. більшістю в 110 голосів (13 меншовиків та правих есерів відмовилися брати участь у голосуванні). Доповідь із цього питання робив Георгій Лапчинський, голова Кременчуцької Ради робітничих і солдатських депутатів. Судячи за змістом, резолюція була складена ним же та лідером більшовиків України Євгенією Бош: «Всеукраїнський з’їзд робітничих і солдатських за участю селянських депутатів постановляє: влада на території Української республіки віднині належить виключно Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів; на місцях – повітовим, міським, губернським та обласним Радам, а в центрі –  Всеукраїнському з’їздові Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітетові й тим органам, які він утворить. Україна оголошується республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».

Тимчасовому ЦВК Рад України та ж резолюція доручала: «негайно поширити на територію України всі декрети Робітничо-селянського уряду федерації (РНК), які мають загальне для всієї федерації значення (про землю, про робітничий контроль над виробництвом тощо); оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради й Генерального Секретаріату, які будуть видані після оприлюднення цієї резолюції, а також всі ті раніше прийняті законодавчі акти УЦР та Генерального Секретаріату, що спрямовані проти інтересів робітників і бідніших селян українських»; встановити узгодженість дій робітничо-селянських урядів України і Росії; скликати в найближчий час 2-й Всеукраїнський з’їзд Рад.

В той же день з’їзд обрав ЦВК Рад України в складі 41 особи: 35 більшовиків, 4 лівих есера, 1 лівий український соціал-демократ, 1 меншовик-інтернаціоналіст. Ще 20 членів ЦВК мав обрати Всеукраїнський з’їзд Рад селянських депутатів.

Перше засідання ЦВК Рад України відбулося 13(26) грудня 1917 року під головуванням В.Шахрая. На ньому був прийнятий текст телеграми Раді Народних Комісарів, відправлений також по радіо «всім, всім, всім»: «Молода Радянська влада України вітає зміцнілу Всеросійську Радянську владу». В телеграмі підкреслено, що відповідь Центральної Ради на ультиматум РНК від 4(17) грудня 1917 року дана не від імені українського народу, а від імені незначних кіл української буржуазії, і що дрібнобуржуазну Центральну Раду очікує доля уряду Керенського. На тому ж засіданні ЦВК обрав комісію для вироблення маніфесту до українського народу (В.Шахрай, С.Бакинський, Є.Бош, Г.Лапчинський, Ю.Медведєв).

Друге засідання ЦВК відбулося 14(27) грудня під головуванням В.Ауссема. Воно прийняло текст «Маніфесту до всіх робітників, селян і солдатів України», а також затвердило офіційну назву уряду «Народний Секретаріат Української робітничо-селянської республіки».

Вибори Народного Секретаріату та Президії ЦВК відбулися на засіданнях ЦВК 15(28) і 17(30) грудня 1917 р. До складу Президії ЦВК Рад України були обрані: голова – лівий український соціал-демократ робітник Харківського трамвайного депо Юхим Медведєв,

товариші голови (заступники) – більшовики Микола Артамонов, Степан Шелудько, Полікарп Решетько, секретар ЦВК – більшовик Микола Данилевський та його заступник Сергій Сивков.

В складі Народного Секретаріату було вирішено встановити 13 народних секретарств (міністерств). Їх очолили: народний секретар внутрішніх справ Євгенія Бош, військових справ – Василь Шахрай, земельних справ – Євген Терлецький, фінансів – Володимир Ауссем, продовольства – Емануїл Лугановський, торгівлі і промисловості – Артем (Федір Сергєєв), праці – Микола Скрипник, міжнаціональних справ – Сергій Бакинський, освіти – Володимир Затонський, юстиції – Володимир Люксембург. 13-ю посадою була посада керуючого справами Народного Секретаріату (українською вона називалася – «Головний писар Народного Секретаріату»). Ним став Георгій Лапчинський. Ще дві посади залишилися вакантними. Вибори народного секретаря шляхів сполучення вирішили доручити з’їздові залізничників, але оскільки останній так і не зібрався, це відомство тимчасово очолив Сергій Бакинський. Вибори народного секретаря пошт і телеграфів надали спілці поштово-телеграфних службовців. Ним став Яків Мартьянов. Всі члени Народного Секретаріату окрім лівого есера Є.Терлецького були більшовиками.

Голову Народного Секретаріату вирішено було не обирати. Найбільшим авторитетом серед делегатів І Всеукраїнського з’їзду Рад користувалася лідер Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-Демократії України Є.Б.Бош. Як згадував Г.Лапчинський, вона «нас вразила своєю ерудицією, силою свого інтелекту, ораторським хистом й революційним темпераментом», будучи водночас дійсно по-європейськи вихованою людиною. Але обирати головою першого радянського уряду України жінку  більшість членів ЦВК не наважилася, посилаючись на те, що маси це не зрозуміють. Відіграло, напевно, свою роль тут і протиріччя між «киянами» і «харків’янами», останні не хотіли занадто посилювати владу Народного Секретаріату. Проте, фактично обов’язки голови уряду до березня 1918 року таки виконувала Євгенія Бош. Саме вона головувала на засіданнях Народного Секретаріату й керувала його роботою.

Таким чином, історичне значення І Всеукраїнського з’їзду Рад полягає в тому, що він вперше в історії України об’єднав органи революційної диктатури трудящих Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів всієї України в одну організацію і на їх основі створив замість контрреволюційної Центральної Ради новий орган влади – Центральний Виконавчий Комітет Рад України. Він став першим всеукраїнським органом диктатури пролетаріату та біднішого селянства й заклав основи української радянської держави.

За матеріалами відкритих джерел


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах