ДО 80-РІЧЧЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ. 13-14 ЛИСТОПАДА 39-го: ЗДІЙСНЕННЯ ЗАПОВІТНОЇ МРІЇ

ДО 80-РІЧЧЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ. 13-14 ЛИСТОПАДА 39-го: ЗДІЙСНЕННЯ ЗАПОВІТНОЇ МРІЇ


В середині листопада 1939 року історичний процес Возз‘єднання західноукраїнських земель — Східної Галичини і Західної Волині із своїми братами по той бік Збруча в складі єдиної радянської родини — Української РСР дійшов до свого юридичного завершення.

5 листопада 1939 року Політбюро ЦК КП(б)У методом опитування прийняло постанову за номером 14/591-оп. «Про скликання позачергової третьої сесії Верховної Ради УРСР». В ній було передбачено для розгляду Заяви Народних Зборів Західної України скликати в Києві 13 листопада 1939 року сесію Верховної Ради УРСР, опублікувати в пресі з цього приводу Указ Президії Верховної Ради УРСР, видавати в дні засідань сесії її бюлетені українською і російською мовами, затверджено редакційну комісію для редагування цих бюлетенів і звітів про роботу сесії для преси, вирішувались організаційні та побутові питання.

Позачергова третя сесія Верховної Ради Української РСР першого скликання розпочала роботу в Києві 13 листопада, о 6 годині 10 хвилин вечора в залі засідань Верховної Ради УРСР. На розгляд сесії було винесено одне питання — «Заява Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України». Головуючий, Голова Верховної Ради УРСР М.О. Бурмистенко (другий секретар ЦК КП(б)У) від імені вищого органу державної влади Радянської України привітав членів Повноважної Комісії, яких зала зустріла бурхливими оплесками і вигуками «ура!». Члени Повноважної Комісії вишикувались перед трибуною. Слово для заяви від її імені одержав Петро Іванович Франко (його біографічну довідку дивись у номері за 29 жовтня).

«На мою долю,— заявив син видатного письменника-революціонера, — випала велика і висока честь доповісти вам від імені Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України про рішення Народних Зборів. У цих рішеннях виявлені справжня воля, вікові прагнення, вимоги і надії народів Західної України, народу-борця і страдника, віднині і назавжди визволеного від кривавого гніту польських панів героїчною Робітничо-Селянською Червоною Армією…

Повноважна Комісія безмежно щаслива, що виступає сьогодні тут, перед соціалістичним парламентом нашої рідної і єдинокровної квітучої, вільної Радянської України, як представник тієї частини трудящих українців, які до історичного 17 вересня 1939 року були пригноблені, а віднині — волею народу Західної України, волею всіх народів СРСР, волею нашого любимого друга і батька великого Сталіна, рішенням Позачергової П’ятої Сесії Верховної Ради Радянського Союзу — є повноправними громадянами Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Депутати і гості Верховної Ради УРСР зустріли ці слова вставанням, бурхливими, тривалими оплесками.

Далі П.І.Франко нагадав про підсумки виборів до Народних Зборів; про їх тріумфальність, забезпечену одностайністю, організованістю і високою політичною активністю народу Західної України; про брехливі повідомлення агентства Рейтер, що нібито, у цих виборах по селах взяло участь лише 25, а в містах — 50 відсотків виборців; про подію, яка відбулася 15 жовтня у Львові, вперше у великій історії цього стародавнього українського міста — багатолюдні мітинги трудящих різних національностей біля могили великого українського письменника, поета-революціонера Івана Франка і пам‘ятника видатного польського поета Адама Міцкевича; про дванадцятиденне перебування Повноважної Комісії Народних Зборів в зореносній столиці Радянського Союзу — Москві.

Доповідач окремо спинився на викритті своїх ідеологічних супротивників (цитуємо за стенограмою, зберігаючи стиль): «Ми знаємо також і ніколи не забудемо, що підлі і презренні зрадники українського народу — українські буржуазні націоналісти, всі ці левицькі, шептицькі, донцови й інша буржуазно-націоналістична петлюрівська наволоч — всіма способами перешкоджали росту і зміцненню Радянської України. Коноводи з УНДО, ОУН’у, українського католицького союзу, верховоди українських соціал-демократів і есерів — всі вони за гроші запродались і вірою і правдою служили польському імперіалізмові, служили польській дефензиві. Вони всяко гальмували і зраджували національно-визвольний і революційний рух народу Західної України, доносили охранці про кращих людей українського народу…».

П. І. Франко згадав у доповіді і про договір, укладений «обер-зрадником Петлюрою з кривавою собакою Пілсудським, договір, за яким Західна Україна відходила до панської Польщі, а Радянську Україну віддавали панській Польщі на розграбування».

У зв’язку з цим він нагадав, як в 1918 році герой українського народу Микола Щорс писав «зрадникові українського народу, холую польської шляхти Петлюрі: « Так — писав тов. Щорс, — ми — брати російським робітникам і селянам, як і брати всім, хто бореться за визволення трудящих. Твої ж брати — польські шляхтичі, українські живоглоти -куркулі, царські генерали, французькі буржуї.

І сам ти брехливий і блудливий, як польські шляхтичі...

Руки ограбованих панами селян Польщі, Галичини тягнуться до твого горла, Іудо!».

Наостанок цієї частини доповіді Петро Франко наголосив: «Сьогодні ми можемо сказати, що народ Західної України з допомогою доблесної Червоної Армії схопив за горло польських панів і їх холуїв — петлюрівців, ундовців, ендекінців, сіоністів і всю іншу наволоч і викинув її геть назавжди за межі Західної України. Хай будуть навіки прокляті презренні каїни і іуди — зрадники українського, польського і єврейського народів — буржуазні націоналісти всіх мастей! Народ Західної України не дасть їм життя на своїй землі».

За дорученням Повноважної Комісії П.І. Франко доповів депутатам Верховної Ради УРСР про зміст чотирьох історичних Декларацій, прийнятих Народними Зборами Західної України 27 і 28 жовтня у Львові, і під супровід тривалих оплесків, що перейшли в овацію, від імені народу західноукраїнських земель, що віками боровся, попросив «завершити велику справу, здійснену Позачерговою П’ятою Сесією Верховної Ради СРСР в Москві.., включити Західну Україну до складу квітучої Радянської України, назавжди возз’єднавши український народ, покінчивши з нашою роз’єднаністю, що принесла нам стільки горя».

Після закінчення виступу П.І. Франка члени Повноважної Комісії, на запрошення Голови Верховної Ради УРСР М.О. Бурмистенка, зайняли місця серед депутатів Верховної Ради УРСР.

Першого дня в дебатах по обговоренню заяви Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України виступили семеро промовців: чотири члени Повноважної Комісії і три депутати Верховної Ради УРСР.

Бурхливі, тривалі оплески супроводжували слова члена Повноважної Комісії, робітниці зі Львова Марії Кіх: «Ми приїхали до вас, ми пригорнулись до вас, як діти, що довгі роки не бачили своєї матері, що довго не бачили своїх сестер і братів і дуже тужили за своєю великою родиною.

Ми приїхали з серцем, сповненим гарячої любові, ми приїхали з сльозами радості на очах, щоб поздоровити вас, щоб обнятися з вами, як брати з братами, як сестри з сестрами».

Доповівши депутатам, що «на Народних Зборах Західної України у Львові всі обранці народу сказали: буде у нас радянська влада, ми хочемо з’єднатися з нашими братами, з Радянською Україною, ми хочемо жити у великій дружбі з усіма народами Радянського Союзу. Так ми вирішили із цим ми поїхали в столицю трудящих усього світу — в червону Москву», Марія Кіх поділилася враженнями від перебування у Москві. «Трудно вам передати,— схвильовано промовляла активна учасниця революційного руху на західноукраїнських теренах, — все те, що ми бачили і чули в Москві, трудно передати, як тепло нас прийняли. Ми потрапили в рідну сім’ю. Ми бачили товариша Сталіна, і уявіть собі наше щастя, коли наше рішення, нашу просьбу Радянський уряд вислухав і задовольнив. Ми прийняті у велику сім’ю народів Радянського Союзу. Із цим рішенням, з волею народу Західної України, з великою порукою радянського уряду … ми приїхали сюди, в столицю України — Київ, до вас, щоб все це заявити і просити вас, щоб і ви прийняли нас, визволену Західну Україну, щоб ви прийняли народ Західної України у вашу велику сім’ю».

Депутат Верховної Ради УРСР, народний артист республіки Г.П. Юра сердечно вітав депутатів Народних Зборів такими словами: «В цей несказанно радісний, щасливий день, день зустрічі з вами, найкращими представниками віднині єдиної батьківщини, Української Радянської Соціалістичної Республіки, дозвольте мені від усього багатомільйонного трудового українського народу по-братському щиро, сердечно, по-більшовицькому привітати вас як рідних і найдорожчих братів. Дозвольте разом з вами з самих глибин серця вигукнути:

Хай живе вічно і нерушимо єдина сім’я народів великого Союзу Радянських Соціалістичних Республік разом з вами, новими членами цієї щасливої і вільної сім’ї!».

«Велику радість переживає сьогодні народ Західної України, коли чує, як його голосом, про його страждання, про його бажання промовляють з найвищої трибуни українського народу», — такими словами почав свою промову селянин-бідняк Бродівського повіту Тернопільської області М.Й. Олексюк, якого, за його висловом, «тягали з тюрми в тюрму».

Він також навів переконливий приклад того, як жили і боролися трудящі поневоленого краю: «Народ Західної України терпів страшенні злидні, побої, катування, але не піддався. Найкращим доказом того, скільки людей в Західній Україні страждали по тюрмах, є те, що серед нас — 65 членів Повноважної Комісії — 23 політичні в'язні, і за ними 125 років тюрми».

Закінчив свій виступ М.Й. Олексюк двома проханнями: «Перша просьба, яку висказали вже товариші, просьба до уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки, щоб він пішов назустріч народові Західної України і прийняв заяву, яка висловлена в декларації про входження Західної України до складу УРСР.

Друга просьба, просьба до всіх трудящих Української Радянської Соціалістичної Республіки, до всіх трудящих Радянського Союзу, щоб допомогли нам двинутися з місця. Ви всі досвідчені, у вас є досвід, сила. Допоможіть нам, товариші, ми хочемо в найскорішому часі йти в парі з вами».

Відома ланкова, відзначена за роботу на бурякових плантаціях найвищою нагородою — орденом Леніна, депутат М.В. Гнатенко розповіла про розвиток колгоспного села, про те, що за рахунок держави вже здобула середню освіту й продовжує навчатися у Київському харчовому інституті, і запросила дорогих гостей — членів Повноважної Комісії завітати до вузу, познайомитися із студентським життям. «Ви влилися в нашу сім'ю як рівноправні члени, — мовила знатна трудівниця, звертаючись до товаришів із Західної України. — Ви дістали всі великі права, які дає кожному радянському громадянинові Сталінська Конституція. Давайте ж разом боротися за дальший розквіт нашої славної Батьківщини! Стахановською роботою на всіх ділянках соціалістичного будівництва будемо кріпити силу і міць нашої країни, зробимо її ще більш неприступною для ворогів трудового народу».

Член Повноважної Комісії робітниця із Станіславського повіту М.В. Ридзь — представниця польського народу рідною мовою повідала про гніт трудящих різних національностей, про найщасливіший, найрадісніший момент в житті — коли, дізнавшись про рух Червоної Армії, вийшли за 50 кілометрів до неї назустріч, а поліція і жандармерія стали по них стріляти, і невідомо, чим би все це закінчилось, якби вчасно не підоспіли частини радянських військ.

Поділившись враженнями від побаченого в Москві і Києві, М. Ридзь закінчила виступ бажанням: «Ми хочемо так жити, як живете ви. Ми чекаємо, щоб найшвидше і у нас розцвіло буйним цвітом щасливе радісне життя, яким живете ви тут, у Радянській Україні».

Г.Г. Гоголь, селянка з  Рогатинського повіту Станіславської області, передавши депутатам Верховної Ради УРСР «палкий братський привіт від визволених ваших братів і сестер, селян і селянок братської молодшої доньки вашої — Західної України», порівняла життя двох частин України. «Ми жили в кайданах панської неволі, — наголосила вона. — У вас росли школи, а у нас росли тюрми. У вас розквітали міста, села, колгоспи, а у нас по містах і селах, на улицях і під плотами гинули замордовані, закатовані польськими жандармами, знівечені потрійним гнітом селяни, робітники і безробітні, їх нещасні діти і жінки. У вас розквітали середні школи, університети, а у нас росло безпросвіття, неуцтво, страхіття неписьменності, темноти».

«Дорогі товариші, члени Повноважної Комісії Народних Зборів вільної Західної України!, — розпочав свій виступ президент Академії наук УРСР О.О. Богомолець.— Вітаю вас з великим всенародним святом, коли ви, визволені доблесною Червоною Армією від панської неволі, можете взяти участь у цій історичний сесії соціалістичного парламенту України. Вітаю вас …з досягненням цього щасливого моменту, про який на протязі багатьох століть мріяв український народ. Не буду багато згадувати історичне минуле України. Стогнала вона під ярмом татарським, стогнала в турецькій неволі, стогнала, героїчно борючись з своїми лютими ворогами — польським феодальним панством».

Зіставивши розвиток наукових досліджень в Західній і Радянській Україні, академік О.О. Богомолець в урочисті, вирішальні для народу Західної України дні побажав, щоб її трудящі — робітники, селяни, інтелігенція «в найкоротший строк засвоїли наш досвід соціалістичного будівництва», щоб «принципи соціалістичної праці уже завтра стали основними принципами вашої роботи». Наприкінці депутат проголосив: «Цими днями Верховна Рада УРСР остаточно оформить відповідним рішенням включення Західної України до складу УРСР. Цей день стане днем великого перелому, днем, з якого розпочнеться нова епоха в житті народу Західної України, епоха розквіту його економіки й культури в сім'ї вільних народів Радянського Союзу».

14 листопада 1939 року об 11 годині ранку розпочалося друге, заключне засідання Позачергової третьої сесії Верховної Ради УРСР.

Першим у дебатах слово одержав член Повноважної Комісії І.М. Павлик, селянин із Заліщицького повіту Тернопільської області. Він сказав: «Ще два місяці тому ми знаходились під обухом, під гнітом польських панів. Сьогодні настав час, радісний для нас… Жити по-справжньому ми починаємо тільки тепер. І тому, товариші, я звертаюсь з просьбою до Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки — прийняти нас у свою сім'ю».

Образною, публіцистичною була промова народного артиста республіки, депутата Верховної Ради УРСР І.С. Паторжинського. «Немало років виступаю я на сцені. Не раз у грудях моїх бушували буйні вітри хвилювання, — щиро зізнався актор. — Але таких переживань, як учора ввечері і сьогодні, ще ні разу не відчувало моє серце. У ньому, як в тісній ущелині ріки, вирує радість і торжество. Я без краю щасливий і гордий, що можу, як депутат, у цьому білокам’яному величному залі, світлому і просторому, як наше осяйне життя, передати полум’яний привіт посланцям визволеного народу Західної України». І зворушливо звернувся до членів Повноважної Комісії : «Дорогі, єдинокровні брати наші! ...Кожен громадянин моєї великої і могутньої Батьківщини простягає вам дружню руку і говорить: рідні наші, бажані, заходьте і займайте місця в нашому просторому, гостинному, радянському домі... Ще недавно із-за вузької смужки Збруча доносились до нас тужні пісні і гіркі благання народу, і, як мордований польськими катами Остап кричав легендарному народному герою Тарасу Бульбі: — Чи чуєш, батьку? — і Тарас громоподібно відповідав: — Чую, синку, чую! — так і на ваш пристрасний заклик відповіли ми на весь світ: — Чуємо, брати, чуємо!».

Бурхливі оплески супроводжували наступні проникливі слова актора: «Якими звучними піснями оспівати цей день — 17 вересня, якими натхненними словами його прославити, якими райдужними фарбами його відтворити! День, коли здійснились віковічні мрії народу, коли почалась нова епоха народу, коли почалась нова епоха вільного і щасливого життя, день, коли назавжди було стерто штучний кордон і, немов у давній казці, воєдино зібрались частини тіла народного…

Ми возз’єднані, дорогі брати, навіки віків.

Як пророче сказав у своєму незабутньому вірші великий поет землі української Іван Франко:

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Слава ж тому, хто розвіяв темряву ночі старого життя, хто відкрив нам сяючий день життя нового, слава натхненнику визволення наших єдинокровних братів — великому Сталіну!».

Член Повноважної Комісії І.Ф. Божик, голова селянського комітету із Дрогобицького повіту повідав депутатам про політику знущань і безправ‘я, яку вели протягом 22 років польські пани на Західній Україні, доповів сесії про ті зрушення, які за короткий строк відбулися на визволеній землі (зокрема вже робітники стали господарями на  фабриках, а селяни — на колишніх панських землях і землях колишніх великих чиновників, із 18 тисяч безробітних у місті нафтовиків Бориславі всі одержали роботу і хліб, діти робітників і селян пішли в школи) та поділився враженнями від дванадцятиденних відвідин Москви й Києва, які промайнули мов 12 хвилин.

Представниця молодого покоління із Ворошиловградської області, депутат Верховної Ради УРСР П.В. Пономаренко, наголосивши, що «віднині і назавжди кануло у вічність штучне роз’єднання українського народу», який «злився в одну велику сім’ю», розповіла про трудові подвиги земляків, комсомольсько-молодіжних шахтарських бригад і висловила впевненість, що пройде небагато часу й молоді робітники визволеної Західної України «забудуть, що таке безробіття, що таке не мати роботи по закінченні школи, що таке голодне, безпросвітне, безперспективне життя».

А народний артист республіки, депутат О.Г. Крамов говорив про розквіт культури і мистецтва, талантів, творчість радянського народу. Він також з оптимізмом дивився у майбутнє трудящих Західної України — українців, поляків, євреїв, росіян, білорусів та представників інших народів: праця, яка ще так недавно була джерелом нещастя і страждання, стане справою доблесті і животворчою силою, яка множить добробут та скарби культури; «заколосяться  родючі ниви і задимлять димарі своїх, — а не хазяйських — заводів; у свої учбові заклади піде весела молодь, і пишним цвітом розквітне національне по формі, соціалістичне, інтернаціональне по змісту мистецтво».

Підкресливши значущість визволення «наших братів від гніту, від ярма, від злиднів і поневірянь», депутат особливо наголосив: «Не пройшло й двох місяців від тих славних днів, пам’ять про які не померкне в віках, днів, про які будуть складені пісні всіма мовами, — і ми в стінах нашого воістину народного парламенту, в стінах Верховної Ради практично здійснюємо давню завітну мрію всього українського народу, мрію, яка стала дійсністю, мрію про зруйнування штучних кордонів, що роз’єднували братів по крові, по духу, по сподіваннях і бажаннях».

Спрямованість, головна думка виступів членів Повноважної Комісії композитора В.О. Барвінського, професора К.Й. Студинського, селян Л.Г. Малакуша із Крем’янецького повіту та У.В. Єфимчук-Дячук із Ровенського повіту, що прозвучали з трибуни Верховної Ради УРСР у ході обговорення заяви Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, — ті ж, що і в промовах на Позачерговій п’ятій сесії Верховної Ради СРСР 1 листопада: прийміть нас в єдину сім'ю великого українського народу.

«Є такі враження і почуття, які записуються в серця незвичайним, невловимим способом, які не можна одягнути в слова», — схвильовано говорив композитор В.О. Барвінський. Саме до таких, на його переконання, належить хвилююче, урочисте єднання народу Західної України з братами і сестрами Радянської України. «Хто був свідком перших в Західній Україні демократичних виборів, хто бачив величезну активність трудящих Західної України під час виборів у Народні Збори, хто був свідком засідань Народних Зборів, — стверджував оратор, — той пережив такі сильні враження, що словами не передати; той на власні очі бачив великий історичний процес перетворення раба, приниженого і зневаженого, у вільного громадянина, з почуттям високої людської гідності і впевненості, з почуттям правосильного господаря на своїй рідній землі».

З великим піднесенням відомий представник української музичної культури, який в 1939—1941 і 1944—1948 роках обіймав посади директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів України, виголошував: «Серця всіх депутатів Народних Зборів забились одним спільним ритмом, їх голоси злилися в один могутній голос, що вимагав возз’єднання на вічні часи земель Західної України з Радянською Україною і всім Радянським Союзом. Це був голос радості. Це був голос свідомості, що вже ніколи не вернуться ті часи, коли брата нацьковували на рідного брата. І цей самий голос пролунав з уст членів Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України в Кремлі перед Верховною Радою Союзу Радянських Соціалістичних Республік, перед вождем народів товаришем Сталіним.

І цей самий голос звучить нині перед вами, товариші депутати Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. І я певний у тому, що ваші голоси ще тільки посилять могутність і звукову непереможність цього унісону».

Посивілий професор К.Й. Студинський зосередив увагу на історичних днях, які переживав народ Західної України: перший — це був день 17 вересня, коли Червона Армія визволила нас з-під тяжкого панського ярма; другий історичний день — це наші Народні Збори у Львові 26-28 жовтня, на яких півтори тисячі депутатів сказали своє слово: не хочемо бути в панському ярмі і ми однодушно висловилися за возз‘єднання з Радянською Україною і з союзом вільних народів соціалістичних республік; новий історичний день — це день, коли Верховна Рада СРСР постановила, що приймає нас в цей союз вільних народів; а сьогодні знову незабутній історичний день — ми за якусь годину будемо прийняті до складу нашої Радянської України. «Здійснились завітні мрії і чаяння народу Західної України, висказані колись Франком, що народ сам буде вирішувати свою долю. Ми самі вирішили свою долю — ми стали господарями на власній землі. Ми з радістю переживаємо цей великий день», — палко промовляв він.

Страшну картину неволі і рабства в західноукраїнському селі намалював член Повноважної Комісії Л.Г. Малакуш. Він перелічив нечувані податкові здирства. За те, що селянин відважувався тримати собаку, він мусив платити податок, за те, що з комина йшов дим — знову податок. А ще були копитові і дорожні, подушні, ярмаркові, військові і цілий ряд інших податків. Говорячи про гніт «польських магнатів і капіталістів, які 20 тяжких літ висмоктували кров із змучених, закутих в кайдани українського і білоруського народів», член Повноважної Комісії наголосив: «… в новій шарварковій системі… процвітала справжня панщина з своїми феодальними правами. Екзекутори бушували по наших селах, грабуючи селян... Більше 60 % населення було неписьменне. Коли кому-небудь і пощастило скінчити пару класів сільської шкоди, то потім, оскільки дістати українську книжку чи газету не було можливості, друкованого слова він не бачив, він знову мусив поринати у безпросвітну темряву».

З ненавистю говорив промовець і про українських націоналістів, які продавали свій народ.

Завершила дебати яскравим, схвильованим виступом У.В. Єфимчук-Дячук. Її палка, що йшла від самого серця, проста і задушевна промова не раз переривалася бурхливими оплесками та оваціями — писали журналісти, які висвітлювали роботу сесії Верховної Ради УРСР. «Прийміть нас у свою сім'ю вільних людей, щоб усі ми спільно з вами боролись за свою рідну землю»,— зворушливо звернулася до депутатів селянка. І висловила певність, «що ви задовольните нашу просьбу і ніколи і нікому не дозволите знущатися над нами».

Потім з промовою виступив Голова Ради Народних Комісарів Української РСР Л.Р.Корнієць. «З великою увагою і братським почуттям ми вислухали заяву Повноважної Комісії про рішення Народних Зборів Західної України, в якому виражено волю і бажання народу Західної України, — заявив глава уряду УРСР. — Ми вислухали полум’яні, щирі промови членів Повноважної Комісії, які розповіли нам про довголітні тяжкі страждання народів Західної України, про гноблення їх польськими панами і поміщиками, про мрії і думи народів Західної України — що зійде зоря людського щастя, зоря комунізму і для народів Західної України. І ця зоря довгожданого щастя зійшла над землями Західної України».

Від імені Уряду Радянської України Л.Р. Корнієць  вніс на затвердження Верховної Ради проект Закону про прийняття Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Про подальший хід сесії розповімо рядками офіційного «Щоденника ранкового засідання 14 листопада». Газета «Комуніст» в номері 261 від 15 листопада 1939 року писала: «Голова Верховної Ради УРСР тов. М. О. Бурмистенко ставить проект Закону на голосування. Ліс рук здіймається вгору. В єдиному пориві депутати Верховної Ради УРСР, члени Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, гості піднімаються всі з своїх місць і одностайно гаряче вітають остаточне з’єднання великого українського народу в єдиній українській державі».

Депутати Верховної Ради УРСР одноголосно приймають цей історичний документ.

Закон про прийняття Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, підписаний 15 листопада 1939 року Головою Президії Верховної Ради УРСР М.С. Гречухою та Секретарем Президії Верховної Ради УРСР О.С. Межжеріним проголосив:

«Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки, заслухавши заяву Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, постановляє:

1. Вітати всемірно історичну постанову Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року про включення Західної України до складу Радянського Союзу.

2. Прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній Українській державі.

3. Доручити Президії Верховної Ради УРСР призначити день виборів депутатів у Верховну Раду УРСР від Західної України.

4. Доручити Президії Верховної Ради УРСР визначити адміністративний поділ областей і районів Західної України і, у відповідності з пунктами «в» і «г» статті 19 Конституції УРСР, подати на затвердження Верховної Ради СРСР проект про утворення нових областей і проект розмежування районів і областей між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою».

Позачергова Третя Сесія Верховної Ради УРСР завершилася прийняттям вітальної телеграми товаришу Сталіну, текст якої зачитав уже згадуваний Г.П. Юра — актор Київського театру імені Івана Франка.

Ось деякі рядки цього документа:

«Сьогодні в житті українського народу великий історичний день. Віками роз’єднаний, віками розділений штучними кордонами, великий український народ сьогодні навіки возз’єднався в єдиній Українській республіці…

Квітуча, могутня і щаслива, приймає Радянська Україна в свої ряди братів і сестер Західної України…

Майже шістсот років були відірвані землі Західної України від матері своєї — великої України. Польські загарбники, при підтримці продажних українських князів і магнатів, перетворили в своїх рабів маси українського народу, намагаючись знищити в них почуття свої єдності з українським народом, який живе по обох берегах Дніпра. Але безсилі були польські пани знищити в народі Західної України почуття цієї єдності. Ні вогонь і меч, ні пожежі і тортури, ні походи і масові страти людей не могли загасити в народі почуття його непримиримої ненависті до гнобителів, почуття його національної гордості і єдності…

За українську пісню загрожувала тюрма, за українське слово загрожували тортури і знущання. Та навіть найжорстокішими переслідуваннями не могли польські пани зломити дух свободолюбивого українського народу. Народ жив мрією, яку прекрасно виразив великий син Західної України, поет-революціонер Іван Франко, звертаючись до свого поневоленого народу:

Та прийде час, і ти огнистим видом

                                       Засяєш у народів вольних колі!

Народ Західної України бачив це коло вольних народів. По той бік Збруча лежали безкраї квітучі простори вільної радянської землі, де живе могутній стосемидесятимільйонний народ, народ-брат. До нього звертав з надією і вірою свої погляди трудящий Західної України…

Своїм вільним волевиявленням народ установив на всій території Західної України радянську владу. Вільно проголосив він волю возз’єднати дві штучно розділені частини українського народу в єдиній, вільній Радянській Україні…

В творчому піднесенні, радісно і впевнено закладає визволений народ основи свого нового, щасливого життя…

На берегах Чорного моря, на вишках Борислава, вздовж Дніпра і Буга, на шахтах Донбаса, на широких просторах українських полів, від Карпат до Північного Кавказа, скрізь, де живе вільний, щасливий український народ, — із самих глибин народного серця лине клич безмежної любові і відданості: Слава Сталіну!..».

Закриваючи сесію, Голова Верховної Ради УРСР М.О. Бурмистенко запросив депутатів Верховної Ради і членів Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України на парад, призначений Урядом Республіки на честь возз‘єднання великого українського народу в єдиній українській державі. Хода частин РСЧА розпочалася у Києві 14 листопада о 15 годині.

Так було здійснено перший крок до збирання воєдино всіх українських земель. Другим стало включення до складу Української РСР 2 серпня 1940 року Північної Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. А завершальним акордом став укладений 29 червня 1945 року Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Республікою, згідно з яким Закарпатська Україна возз'єднувалася зі своєю споконвічною Батьківщиною — Україною і включалася до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Для оцінки важливості цих подій в історії України, їх значення для української державності залучимо авторитетні думки двох знаних академіків-дослідників, котрі хоча й стояли по різні боки політичних барикад, проте оцінювали процес Возз‘єднання однаково позитивно.

Свідчення депутата Українських Народних Зборів, заступника Голови Ради Міністрів УРСР в 1961-1978 роках, академіка і віце-президента Академії наук УРСР, натхненника і беззмінного, з 1990 року і до кінця своїх днів — 2011 рік), голови правління Національної спілки краєзнавців України Петра Тронька (вже згадуваного нами в попередніх статтях, дивись номери за 22 і 29 жовтня): декларації Народних Зборів та наступні рішення вищих законодавчих органів СРСР і УРСР — «це були акти історичної справедливості. Було зроблено вирішальний крок по шляху консолідації української нації».

А ось авторитетна думка канадського історика українського походження, закордонного члена Національної академії наук України Ореста Субтельного: «Процес такого злиття двох розділених гілок українського народу був не лише важливим аспектом .., а й подією епохального значення в історії України». І ще одне його висловлювання на цю ж тему: «… Нарешті було розв‘язано українсько-польський конфлікт, що довго вичерпував сили обох суспільств. Крім того, радянська влада започаткувала давно запізнілу суспільну та індустріальну модернізацію регіону. І як би там не було, але саме вона нарешті об‘єднала всіх українців у єдиній державі».

З ухваленням в листопаді 1939 року Законів Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною на ці території поширювалася дія Конституції СРСР 1936 року і Конституції УРСР 1937 року. Трудящі Західної України одержали всі права і свободи, проголошені і гарантовані Радянською Конституцією. Вони стали повноправними громадянами Радянського Союзу.

На прийомі, влаштованому урядом УРСР та ЦК КП(б) України на честь членів Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України, М.С. Хрущов говорив: «Немає тепер Західної України і Східної України. Є єдина Радянська соціалістична Україна. Є великий український народ, з'єднаний в Українській Радянській державі».

Про подальшу історичну долю возз‘єднаних земель, їх вагомий економічний і соціальний розвиток в час радянської доби, про хиби та прорахунки на шляху соціалістичного творення — в наступних подачах.

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях