До 80-річчя Возз‘єднання. ВЕРЕСЕНЬ 39-го: ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД

До 80-річчя Возз‘єднання. ВЕРЕСЕНЬ 39-го: ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД


Виповнюється 80 літ з часу знаменних явищ в історії творення Української держави. Саме восени 1939-го завдяки, говорячи словами Олеся Гончара (1986 рік), «омріяної у віках події, яку називаєм Возз‘єднанням, коли під зорею соціалізму, в Золотому вересні було звершено і стверджено історичну справедливість, коли, раніш розшматовані й розтерзані українські землі могли нарешті знов поєднатись і поріднитись», розпочався процес збирання воєдино наших земель в єдину українську родину. Саме тоді «з‘єдналося серце навіки, що віками роздерте було...» (Володимир Сосюра).

Проте нинішні «слуги народу», як і попередні керманичі (попри голослівну ура-патріотичну риторику), вже майже троє десятиліть поспіль ігнорують цю епохальну подію, звершення історичної ваги. Востаннє на державному рівні ювілей возз'єднання Західної України з матір'ю-Україною відзначався тридцять років тому. 28 квітня 1989 року ЦК Компартії України прийняв спеціальну постанову «Про 50-річчя возз'єднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

У цьому документі наголошувалося: «У драматичний період світової історії, в надзвичайно складних міжнародних умовах початку Другої світової війни, коли над трудящими Західної України нависла загроза поневолення з боку фашистської Німеччини, радянський народ подав своєчасну допомогу своїм єдинокровним братам. Це був акт високого гуманізму та глибокої історичної справедливості».

Враховуючи замовчування теми збирання воєдино українських земель тими очільниками держави, кому передовсім завдяки саме такій визначальній події, як возз'єднання, дісталася у спадок високорозвинута соборна Україна, пропонуємо серію документальних розвідок про ті, уже далекі, роки та уроки для сьогодення.

Висвітлення даної теми вимагає і ще одна суттєва обставина. Як відомо, протягом останніх трьох десятків літ і владні інституції, і підспівуючі їм науковці, публіцисти, діячі різноманітних політичних партій надто спрощено підходять до процесу возз'єднання західноукраїнських земель у складі Української РСР. Замість аналізу об'єктивних передумов возз'єднання вони на перший план висувають суб'єктивні фактори. А саме намагаються безапеляційно утвердити в суспільній думці тезу, що це, мовляв, було безпосереднім результатом «Пакта Молотова —Ріббентропа» (мається на увазі радянсько-німецький договір про ненапад від 23 серпня 1939 року) і, передусім, секретного додаткового протоколу до нього. Аналіз цієї проблеми ми ще проведемо. Тут лише зауважимо: такий однозначний, вкрай сумнівний висновок, що, на жаль, побутує в сучасних історичних виданнях, зумовлює необхідність хоча б короткого історичного екскурсу.

Отож тезисно про характерні риси та закономірні фактори цього, як зазначав В.В. Щербицький, «глибокого, революційного повороту у долі населення західноукраїнських земель».

Перше. В силу історичних обставин український народ протягом тривалого часу — кількох століть — був роз'єднаний штучними кордонами, пошматований сусідніми державами. Знести ці перешкоди, добитися національного і соціального визволення—споконвічне прагнення населення усіх українських земель. Боротьба за здійснення цієї мрії точилася не одну сотню років. Це була справедлива боротьба, яка особливо посилилась після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Вона викликала на західноукраїнських землях могутнє визвольне піднесення.

Кульмінаційним пунктом боротьби трудящих Східної Галичини, як зрештою і всієї Західної України, за возз'єднання з Радянською Україною стало створення 8 липня 1920 року Галицького революційного комітету (Галревкому) — тимчасового радянського уряду Східної Галичини на чолі з В.П.Затонським і проголошення 1 серпня того ж року Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР).

Щире прагнення населення західноукраїнських земель до возз'єднання з Наддніпрянською Україною не могли не враховувати і буржуазні уряди. 22 січня 1919 року вони проголосили Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Детальніше на аналізі цієї події ми ще зупинимося.

Друге. Могутнім фактором возз'єднання став надихаючий приклад Радянської України у складі СРСР. Корінні соціально- економічні перетворення, одностайність, з якою уряд і трудящі Радянської України виступали за возз'єднання всіх українських земель в єдиній державі, були величезним мобілізуючим стимулом для західноукраїнських трудящих. З возз'єднанням робітники і селяни Західної України пов'язували надії на визволення з-під гніту поміщиків і капіталістів, іноземних окупантів.

Боротьбу західноукраїнських трудящих проти соціального і національного гніту, за возз'єднання з УРСР очолювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Якщо в 1924 році у лавах КПЗУ було 1712 членів, то до вересня 1936 року число комуністів зросло, за неповними даними, до 4719.«Пам'ятаю, як ми до 1939 року мріяли про те, — згадував колишній секретар підпільного Гощанського райкому КПЗУ Г.У. Гапончук, — щоб жити у дружньому колі радянських народів-братів!.. Як про найбільше щастя мріяли ми про день возз'єднання і, не шкодуючи сил, не лякаючись в'язниць і катівень, наближали цей радісний історичний день».

Розповідаючи про боротьбу трудящих краю, один з активних борців за возз'єднання на Прикарпатті, депутат Народних Зборів Західної України (1939 р.) В.М.Паркулаб у виступі перед молоддю Івано-Франківська говорив: «Ми йшли у вересень крізь страйки і барикадні бої, крізь тюрми і концтабори. Під ворожими кулями падали кращі сини, але прапор Леніна багряно пломенів над нами, і в наші ряди ставали нові бійці. Ми боролися за Радянську владу і... перші пережили найрадіснішу пору свого життя — ми бачили, як зійшло сонце».

Водночас і Країна Рад, не визнаючи окупації Західної України, Північної Буковини і Закарпаття іноземними державами, продовжувала виступати за право цих земель на самовизначення і возз’єднання з Українською РСР.

Нагадаємо, що одвічні українські землі на той час були поділені на чотири частини. Основна їх територія мала своє державне утворення — Українську РСР, яка входила до складу федеративного Радянського Союзу. За даними В.Косика, ця територія мала 451 800 кв. км і 32 568 тисяч мешканців, з яких близько 26 мільйонів, або 80%, були українцями. Решта земель були окуповані Польщею (132 200 кв. км, 10 200 тисяч мешканців, з яких близько 6,5 мільйона, або 64%, були українцями), Румунією (17 700 кв. км, 1400 тисяч мешканців, з яких 875 тисяч, або 63%, були українцями), Чехословаччиною (14 900 кв. км, 760 тисяч мешканців, з яких 560 тисяч мешканців, або 73%, були українцями).

Поділені між цими державами, відірвані від основного масиву етнічної території Східна Галичина і Західна Волинь, Північна Буковина, Хотинщина й Ізмаїльщина та Закарпаття залишалися вірними історичним прагненням і традиціям українського народу.

Революційно-визвольний рух тут усе яскравіше виливається у боротьбу за возз'єднання. Незважаючи на зростаючі внутрішні труднощі, які робили тоді неможливим досягнення єдності, боротьба продовжувала набирати сили. Ставало все відчутніше, що наступний історичний період покінчить з однією з найбільших багатовікових несправедливостей, заподіяних Україні. З таким об'єктивним висновком, зробленим відомим дослідником Р.Г.Симоненком у розділі «Західноукраїнські землі між двома світовими війнами» двотомної колективної монографії «Історія України: нове бачення», яка підготовлена Інститутом історії України НАНУ і вийшла друком у 1996 році, не можна не погодитись.

Третє. Процес об'єднання Західної України з УРСР проходив у надзвичайно складних міжнародних умовах, коли спалахнула Друга світова війна. США і Великобританія, перетворивши Польщу на своєрідного сателіта, у вересневі дні 1939 року віддали її на поталу фашистській Німеччині. Польська держава, в якій, до того ж, мали місце непримиренні суперечності, передовсім національні, не витримала перших ударів гітлерівської воєнної машини і в нечувано короткий строк розпалась, виявивши свою внутрішню неміч.

За таких умов Радянський уряд визнав своїм священним обов'язком взяти під захист трудяще населення Західної України і надати можливість пригнобленому народові здійснити мрію про возз'єднання зі своїми єдинокровними братами.

Як все це відбувалося?

Передовсім, було вжито ряд політичних і дипломатичних заходів та здійснено серйозні військові приготування.

1 вересня 1939 року, в день вторгнення гітлерівців у Польщу, коли спалахнула Друга світова війна, Політбюро ЦК ВКП(б) вирішило створити додатково 76 стрілецьких дивізій і довести їхню загальну кількість до 173. Окрім цього, відповідно до нового закону про загальну військову повинність від 1 вересня 1939 року, на рік було продовжено строк служби 190 тисячам призовників 1937 року.

А 6 вересня ухвалюється рішення щодо підготовки військової операції у Польщі з необхідністю захистити братні народи — українців і білорусів.

7 вересня Сталін провів зустріч з генсеком Виконкому Комінтерну (ВККІ) Г.Димитровим, в ході якої роз’яснив, що Польща також є фашистською державою, яка пригноблює українську, білоруську та інші нацменшини. В результаті, 8 вересня ВККІ надіслав компартіям директиву наступного змісту: «Міжнародний пролетаріат не може в жодному разі захищати фашистську Польщу, яка відкинула допомогу Радянського Союзу і пригнічує інші національності».

З метою інформаційного забезпечення вступу Червоної Армії в Польщу 14 вересня газета «Правда» публікує редакційну статтю «О внутренних причинах военного поражения Польши». Дослідники стверджують, що її, на основі довідок Наркомату внутрішніх справ СРСР, готував член Політбюро, секретар ЦК ВКП(б) А.О.Жданов (до речі, уродженець Маріуполя),а правки вносив сам Сталін.

Причини швидкої поразки Польщі, наголошувалося в передовій, були викликані не лише перевагою військової техніки і воєнної організації Німеччини і не тільки відсутністю ефективної допомоги Польщі з боку Англії і Франції. Відповідаючи на запитання «в чем же причины такого положения, которые привели Польшу на край банкротства?», «Правда» констатувала ( цитую мовою оригіналу): «Они коренились в первую очередь во внутренних слабостях и противоречиях польского государства».

На основі конкретних фактів щодо того, що всього лише близько 60 відсотків населення Польщі становили поляки, а національні меншини — 40 процентів, в тому числі до 8 мільйонів українців і 3 мільйонів білорусів (що в сумі перевищувало населення таких держав, як Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва разом взяті),зроблено висновок (цитую мовою оригіналу): «Положение украинцев и белорусов характеризуется режимом национального угнетения и бесправия. Правящие круги Польши, кичащиеся своим, якобы, свободолюбием, сделали все, чтобы превратить Западную Украину и Западную Белоруссию в бесправную колонию, отданную польским панам на разграбление. В этом отношении политика Польши ничем не отличается от угнетательской политики русского царизма».

Саме в силу цих причин, вважала «Правда», в Польщі була відсутня внутрішня єдність і консолідація сил багатонаціональної держави, котрі могли б високо підняти хвилю патріотизму і об‘єднали б польську армію, яка складалася не тільки із поляків, але й із українців і білорусів, в єдиному прагненні дати відсіч воєнному противникові. Принагідно зауважимо, що за даними польських істориків, у Війську польському служило 11,2 процента українців, а у вересні 1939 року у його лавах було 106-112 тисяч українців.

Завершується стаття наступним висновком (цитую мовою оригіналу): «Национальные меньшинства Польши не стали и не могли стать надежным оплотом государственного режима. Многонациональное государство, не скреплённое узами дружбы и равенства населяющих его народов, а, наоборот, основанное на угнетении и неравноправии национальных меньшинств, не может представлять крепкой военной силы.

В этом кроется корень слабости польского государства и внутренняя причина его военного поражения».

Того ж 14 вересня Військовій раді Київського особливого військового округу (КОВО), на основі якого пізніше виник Український фронт, направляється директива Народного комісара оборони СРСР Маршала Радянського Союзу К.Є.Ворошилова і Начальника Генерального штабу РСЧА командарма першого рангу Б.М.Шапошникова за номером 16634 «Про початок наступу проти Польщі». В ній Нарком і Начальник Генштабу наказували (цитую мовою оригіналу): «1. К исходу «16» сентября скрытно сосредоточить и быть готовым к решительному наступлению с целью молниеносным ударом разгромить противостоящие войска противника... 5.Войскам групп решительное наступление с переходом государственной границы начать на рассвете «17» сентября… 7…Избегать бомбардировки открытых городов и местечек, не занятых крупными силами противника…».

О 2-й годині ночі 17 вересня Сталін в присутності Молотова і Ворошилова прийняв посла Німеччини в СРСР Шуленберга і повідомив, що Червона Армія сьогодні вранці перейде кордон протяжністю від Полоцька до Кам‘янець-Подільського. «С целью предотвращения инцидентов» Сталін запропонував керівництву Німеччини зупинити наступ німецьких військ та відвести підрозділи на лінію Білосток-Брест-Львів. На цій же зустрічі було узгоджено ноту, підготовлену для передачі польському послові у Москві.

О 3-й годині ранку 17 вересня перший заступник наркома закордонних справ СРСР В.П.Потьомкін зачитав польському послу в Москві В.Гржибовському ноту Уряду СРСР. У ній було зроблено акцент на трьох важливих аспектах:

По-перше, «польська держава та її уряд фактично перестали існувати», і «тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР та Польщею», а «Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР».

По-друге, за таких умов «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі,, кинуті напризволяще, залишились беззахисними», і тому розпорядився «дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії».

І, по-третє, Радянський уряд заявив у ноті, що одночасно він «має намір вжити всіх заходів для того, щоб визволити польський народ із злополучної війни, куди він був ввергнутий його нерозумними керівниками, і дати йому можливість зажити мирним життям».

Польський посол відмовився прийняти цю ноту, хоча під тиском аргументів В.П.Потьомкіна погодився сповістити свій уряд про її зміст. Водночас нота була вручена під розписку посольству ще в той час, поки В.Гржибовський вів суперечки в Наркоматі.

Того ж дня текст цієї ноти передали також іншим 24 державам, що мали з Москвою дипломатичні відносини, з відповідним запевненням, що СРСР продовжуватиме дотримуватися нейтралітету по відношенню до цих країн.

Аспекти, викладені в ноті, були аргументовані 17 вересня 1939 року в промові по радіо, яка збіглася з часом, коли весь польський уряд перейшов на територію Румунії, Голови Ради Народних Комісарів СРСР, наркома закордонних справ В.М.Молотова. В ній глава уряду висловив також упевненість, що «Червона Армія, одержавши велике поповнення за останнім призовом запасних сил» (а цей призов проводився на Україні, в Білорусії і ще в чотирьох військових округах), виконає «поставлене перед нею почесне завдання», покаже «свою бойову могутність, свідомість і дисципліну», а свій визвольний похід «вкриє новими подвигами, героїзмом і славою».

Воїни Червоної Армії з честю виконали визвольну місію. 16 вересня Військова рада Українського фронту видала директиву за номером А0084: «Військам… вступити в Західну Україну,щоб назавжди звільнити наших українських і білоруських братів від гніту польських панів, назавжди звільнити їх від загрози розорення і винищення з боку ворогів. Ми йдемо не як завойовники, а як визволителі наших українських і булоруських братів. Ми визволимо українців і білорусів раз і назавжди від всякого гніту експлуатації, від влади поміщиків і капіталістів».

О 5-й годині ранку 17 вересня 1939 року війська Українського фронту під командуванням командарма 1-го рангу С.К.Тимошенка, членів Військової Ради корпусного комісара В.П.Борисова і першого секретаря ЦК КП(б)У М.С.Хрущова, начальника штабу комдива М.Ф.Ватутіна у складі Шепетівської(Північної), Волочиської(Східної) і Кам’янець-Подільської(Південної) армійських груп, пізніше реорганізованих відповідно у 5-ту, 6-ту і 12-ту армії (28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків) та Прикордонних військ УРСР почали наступ трьома напрямками: 1) на Ровно —Луцьк — Ковель; 2) на Тернопіль — Львів —Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич.

Загальна чисельність військ Українського фронту на початок операції становила, за різними даними, від 238 до понад 265 тисяч особового складу, 2330 танків, 1100 бойових літаків і 4700 гармат. В ході бойових дій було додатково залучено армійську кавалерійську групу, 8 стрілецьких корпусів, 27 стрілецьких дивізій і 2 танкові бригади.

Війська просувалися швидкими темпами. На аналізі причин цього ми ще зупинимося.19 вересня газета «Правда» в статті провідного на той час історика, академіка О.Ярославського під промовистою назвою «Кому мы идём на помощь» повідомляла (цитуємо мовою оригіналу): «Оперативные сводки Генштаба Рабоче-Крестьянской Красной Армии, опубликованные вчера и сегодня, показывают, что советские войска успешно выполняют поставленную перед ними правительством СССР задачу. В городах, местечках и селах Западной Украины и Западной Белоруссии, которые занимает Рабоче-Крестьянская Красная Армия, население встречает наши части с огромной радостью и ликованием».

Вже 17 вересня були визволені міста Ровно, Дубно, Тернопіль, Збараж, Коломия; 18 вересня — Луцьк, Сарни, Станіслав, Галич, Золочів; 19 вересня —Богородчани, Рогатин, Долина, Сколе, Броди, Локачі, Турійськ; 20 вересня — Маневичі і Ковель; 21 вересня Перегінське, Комарно; 22 вересня — Камінь-Каширський, Кам'янка-Бузька, Львів, Солотвин, Стрий, Вигода; 23-го —Любомль і Шацьк; 24-го —Дрогобич і Борислав; 25-го — Турка; 26-го — Самбір і Яворів; 27 вересня — Старий Самбір. Частини Червоної Армії, одержуючи посильну допомогу трудящих краю, завершили визвольний похід за 12 днів. До 29 вересня 1939 року було звільнено територію Західної України та Західної Білорусії загальною площею понад 190 тис. квадратних кілометрів з населенням понад 12 мільйонів чоловік.

Частини регулярної польської армії переважно не чинили опору. В бій з військами РСЧА в основному вступали жандармерія, загони КОП (Корпусу охорони прикордоння) та ополчення з поляків. Місцеве ж українське, білоруське і єврейське населення сприяло червоноармійським частинам, створюючи в окремих місцях збройні загони самооборони, які діяли проти польських властей.

У науковій літературі згадується близько 40 боїв та сутичок між червоноармійцями і поляками.

Найкровопролитніші зіткнення відбулися на Волині: під Шацьком (28 вересня — 1 жовтня), між селами Навіз Рожищенського та Боровичі Маневицького районів (21 — 22 вересня). Організований опір, що тривав понад добу, частини Червоної Армії зустріли також під Тернополем, у Сарненському укріпрайоні, під Перемишлем та в інших місцях.

В ході визвольного походу частини Червоної Армії мали сутички не лише з польськими, а й у деяких місцевостях з німецькими військами. Зокрема, таке збройне зіткнення сталося поблизу містечка Винники (у районі Львова). 18-й корпус німців ще 14 вересня майже повністю оточив Львів. Вночі 19 вересня до його передмістя по тернопільському шосе пробилася радянська мотомеханізована розвідувальна група на чолі з комбригом Я.Шарабурком. Німці підпалили кілька бронемашин. З обох сторін були жертви.Розпочалися напружені переговори. Військовий аташе Німеччини в Москві генерал Е.Кьострінг 19 вересня прибув до Ворошилова і запевнив його, що за особистим наказом Гітлера війська вермахту будуть відведені на 10 кілометрів західніше від Львова. Начальник генерального штабу Сухопутних військ Німеччини Гальдер у своєму щоденникові 20 вересня пише: «-Тертя з Росією; -Йодль: діяти спільно з росіянами. Негайне спільне врегулювання розбіжностей на місці. Якщо росіяни наполягають на територіальних вимогах, ми очистимо територію; Вирішено: Росіяни займуть Львів. Німецькі війська очистять Львів. День ганьби німецького політичного керівництва».

Під вечір 20 вересня німці, підкорившись наказу свого командування, зняли облогу Львова. А війська Червоної Армії тим часом вели підготовку до штурму міста, яке боронив численний польський гарнізон.

Над Львовом літаки розкидали листівки: «Солдати! Протягом останніх днів армія польська була остаточно розгромлена. Солдати міст: Тарнополя, Галича, Ровна, Дубна в кількості 60 000 осіб добровільно перейшли на наш бік.

Солдати! Що вам залишилось? За що і з ким боретеся? Чому наражаєте життя? Ваш опір є безнадійним. Офіцери штовхають вас на безглузді речі. Вони ненавидять вас і ваші родини. То вони розстріляли ваших делегатів, яких послали із пропозицією скласти зброю. Не вірте своїм офіцерам. Офіцери і генерали є вашими ворогами, вони хочуть вашої смерті.

Солдати! Бийте офіцерів і генералів. Не виконуйте наказів ваших офіцерів. Женіть їх з вашої землі. Переходьте сміло до нас, до ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете увагу і співчуття.

Пам'ятайте, тільки Червона Армія визволить народ польський з нещасливої війни і забезпечить можливість мирного життя.

Вірте нам! Червона Армія Радянського Союзу — то ваш єдиний друг!

Командувач Українського фронту Семен Тимошенко".

Проте штурму, який мав розпочатися 21 вересня, не сталося: начальник гарнізону польський генерал Лянгнер, зваживши на безперспективність опору, прийняв радянський ультиматум. І 22 вересня, починаючи з 14-ї години, частини 2-го кавалерійського корпусу Червоної Армії, а саме Червонопрапорна ордена Леніна 3-я кавалерійська дивізія ім. Г.І.Котовського почали входити до Львова.

Крім Львова, німецькі війська підійшли раніше від Червоної Армії (17-18 вересня) і до Дрогобича, Стрия та інших населених пунктів і територій. Тому логічно постало питання розмежування.

21 вересня о 4-їй годині ранку нарком оборони СРСР К.Є.Ворошилов і військовий аташе Німеччини у Москві Е.Кьострінг підписали рядянсько-німецький протокол, в який, у зв’язку з продовженням боїв під Варшавою і на захід від Львова, того ж дня о 13:50 внесли зміни до другого параграфа. Цим було узгоджено демаркаційну лінію для військ обох сторін ( цитуємо за російським текстом): «§1.Части Красной армии остаются на линии, достигнутой ими к 20 часам 20 сентября 1939 года, и продолжают вновь своё движение на запад с рассветом 23 сентября 1939 года.

§2.Части Германской армии, начиная с 22 сентября, отводятся с таким расчетом, чтобы, делая каждый день переход, примерно в 20 километров, закончить свой отход на западный берег р. Вислы у Варшавы к вечеру 4 октября и у Демблина к вечеру 3 октября; на западный берег р. Писа к вечеру 28 сентября, р. Нарев, у Остроленка, к вечеру 30 сентября и у Пултуска к вечеру 4 октября; на западный берег р. Сая, у Перемышля, к вечеру 27 сентября и на западный берег р. Сан, у Санок и южнее, к вечеру 29 сентября… Обе стороны организуют своё движение с таким расчетом, что части Красной армии выходят к вечеру 29 сентября на восточный берег р. Писа; к вечеру I октября на восточный берег р. Нарев у Остроленка и к вечеру 5 октября у Пултуска; на восточный берег р. Висла у Варшавы к вечеру 5 октября и у Демблина к вечеру 4 октября; на восточный берег р. Сан у Перемышля к вечеру 28 сентября и на восточный берег р. Сан у Санок и южнее к вечеру 30 сентября.

§3.Движение войск обеих армий должно быть организованно с таким расчетом, чтобы имелась дистанция между передовыми частями колонн Красной армии и хвостом колонн Германской армии, в среднем до 25 километров».

23 вересня «Правда» опубликовала радянсько-німецьке комюніке наступного змісту (цитуємо мовою оригіналу): «Германское правительство и правительство СССР установили демаркационную линию между германской и советской армиями, которая проходит по р. Писа до её впадения в р. Нарев, далее по р. Нарев до её впадения в р. Буг, далее по р. Буг до её впадения в р. Висла, далее по р. Висла до впадения в неё реки Сан и дальше по р. Сан до её истоков».

А 28 вересня був підписаний ще один договір між Радянським Союзом і Німеччиною — про дружбу і кордон, який пройшов по так званій «лінії Керзона». До договору додавалися конфедиційний і два секретних протоколи та карта, на якій свій підпис під новою демаркаційною

лінією, яка вносила корекцію в радянсько-німецьке комюніке від 22 вересня, поставив особисто Сталін (хоча сам договір підписали Молотов і Ріббентроп). За відмову Німеччини від Литви, яка переходила у сферу інтересів СРСР, радянська сторона поступилася територією Варшавського та Люблінського воєводств, населених поляками. Цим самим ще раз було підкреслено, що Радяський Союз передовсім сповідував ідею визволення земель з українським і білоруським населенням. (Довідково: в кондефіційному протоколі сторони зобов‘язувалися не заважати переміщенню осіб німецького походження до Третього Рейху, а українців чи білорусів — до СРСР. В першому секретному протоколі йшлося про долю Литовської республіки, а в другому сторони зобов‘язалися не допускати агітації, спрямованої один проти одного, боротися з нею, а також обмінюватися інформацією).

Цей договір, уточнюючи розмежувальну лінію між двома державами по польській території, формально підтверджував включення земель Західної України і Західної Білорусії до складу СРСР.

Абсолютна більшість жителів західноукраїнських земель радісно зустрічала Червону Армію. Людина у військовій формі вперше стала для них вірним захисником їхньої долі, носієм гуманізму. Адже війська одержали наказ не бомбардувати населених пунктів, оберігати від пошкоджень промислові об'єкти, майно трудящих. Під особливий контроль були взяті культурні та історичні цінності. Червону Армію зустрічали хлібом-сіллю, квітами, вітальними транспарантами ї прапорами, арками, прикрашеними гірляндами квітів, повними кошиками яблук, джерельною водою. Молодь і діти вибігали на 2-3 кілометри вперед, щоб привітати воїнів-визволителів. В багатьох населених пунктах виникали імпровізовані мітинги і збори, на яких лунали слова подяки Червоній Армії.

Ось кілька свідчень очевидців.

«Куди б не ступали доблесні червоні воїни, — писала 29 вересня 1939 року червоноармійська газета «Красная звезда», — в кожному місті, селі, містечку — всюди народ зустрічав їх як близьких, рідних людей, як безкорисних і благородних визволителів. Ніколи ще за всю історію не зустрічав народ так душевно, так по-братерськи гаряче «людину з рушницею».

Кореспондент газети «Правда» 18 вересня 1939 року телеграфував із Ровенщини (цитуємо мовою оригіналу): «Какими словами передать восторг и радость крестьян Западной Украины, встречающих наши части! Взрослые и дети обнимают и целуют бойцов и командиров, и каждый крестьянин хочет оказать какую-нибудь помощь Красной Армии. Близ Ровно, когда командир танка тов. Горащенко поблагодарил крестьян за помощь, крестьянин Марчан сказал: — Спасибо, дорогие наши братья. Мы долго мечтали о вас. Спасибо вам — вы спасли нашу жизнь».

Свідок визвольного походу відомий драматург Олександр Корнійчук, описуючи рух червоноармійців-визволителів 28 вересня 1939 року, зазначав «... Найважче було рухатись нашій армії в селах. Можна прожити життя, можна об'їхати світ, але ніщо так не здивує і не схвилює людину, як картини зустрічі Червоної Армії з селянами Західної України».

На зборах у с. Нагуєвичі на Дрогобиччині селянин Захар Франко заявив: «Прожив я на світі 80 літ. Багато горя перетерпів за своє життя. Усе своє життя поневірявся по наймах у польських панів. 36 літ я крутив корбу у Бориславі, але шматка хліба не бачив. Рано загнали в могилу мого брата письменника Івана Франка. Все своє життя він горів ненавистю до поміщиків і капіталістів. Не раз говорив він нам, біднякам: «Ще прийде на них час розплати». Я не можу вам передати свою радість. Я бачу колишніх знедолених нагуєвичських, уютичських батраків, бориславських ріпників вільними і щасливими, які більше не будуть працювати на проклятих панів... Спасибі тобі, рідна Червона Армія».

Згадуючи дитинство, відомий свого часу новатор виробництва, бригадир Львівського автобусного заводу, член Президії Верховної Ради Української РСР, пізніше — Герой Соціалістичної Праці М.І.Милян у замітці «Ровесники счастья», опублікованій у газеті «Комсомольская правда», запевняв (цитуємо мовою оригіналу): «Самый счастливый день своей жизни мне назвать просто. Как сейчас помню,мы, сельские ребятишки, бежим навстречу всадникам в буденновках с красными звездами. Сильные руки подхватывают меня, и я — на коне. Чернявый молодой командир смеется, гладит по голове, дарит мне красную звездочку. Лучи ее весело сверкают под ласковым солнцем. Всю жизнь согревает меня свет тех лучей... Этого дня мои деды и прадеды, земляки ожидали веками».

Показовий приклад співпраці місцевих жителів і червоноармійців на обох берегах Збруча, коли народжувався день 17 вересня, описав у спогадах учасник подій, колишній кореспондент червоноармійської газети «Звезда Советов» В.С. Загоруйко. Коли про цей факт надійшли повідомлення на командний пункт, розповідає автор статті «Від Збруча до Львова», кореспонденти негайно виїхали на місце надзвичайної події.

«— 3 чого почалося? — питаємо командира будівельного підрозділу Жарикова.

— Ми вганяли в дно річки палі, — розповідав старший лейтенант, — коли чуємо: на тому боці голосна розмова. Долітають до нас слова про кувалди, ліс, дошки. В темряві мигають вогники. Питаємо: «Люди, що ви робите?» У відповідь чуємо: «До вас міст перекидаємо. Зустрінемось на середині». Перекинули нам камінь з довгим мотузком. Кінець його прив'язаний на тому березі. Ми натяглії мотузок і спільно відрегулювали точний напрямок мосту».

«Ще вкладали в поміст останні дошки, — пише далі В.С. Загоруйко, — коли над Збручем загриміло братерське «ура!». Злились два людських потоки, застигли в обіймах. І раптовим вибухом залунало радісне:

— Хай живе вільна Україна!

— Слава нашим братам-визволителям!

— Хай живе Червона Армія!

— Навіки разом в єдиній сім'ї!».

Дозволимо собі ще одну цитату. Слово одній з головних дійових осіб вересневих днів 1939 року, командуючому Українським фронтом С.К.Тимошенку: «Селяни, городяни, — розповідав маршал, — виносили нам назустріч хліб-сіль, частували, запрошували на відпочинок радянських воїнів. У ряді місць організовувалися загони робітничої гвардії, що активно сприяли просуванню наших військ і забезпечували порядок».

Водночас вороже ставлення певних кіл польського населення до Червоної Армії у «східних кресах» (так вони іменували окуповані українські землі) проявилось у створенні антирадянського підпілля. Перший секретар ЦК КП(б)У, член Військової Ради Українського фронту М.С.Хрущов, який разом з військами прибув до Львова і довгий час перебував на звільнених теренах, інформував Сталіна про значну кількість ворожих проявів з боку поляків, особливо у Львові.

В цих умовах та усвідомлюючи необхідність формування суспільної думки у західноукраїнського населення, визвольний похід супроводжувався пропагандистськими заходами. Зокрема, з 17 по 30 вересня Політуправління Українського фронту поширило серед населення 400 тисяч екземплярів газет, понад 1,2 мільйона листівок, 9 мільйонів книг і брошур, 25 тисяч плакатів. Основним змістом цих матеріалів були тези із заяв радянського уряду «взяти під свій захист життя та майно населення Західної України і Західної Білорусії», передати владу на звільненій землі в руки трудящого люду

О 8:00 29 вересня до штабів Білоруського і Українського фронтів надійшло розпорядження про зупинку військ на досягнутих рубежах не пізніше 18:00. Телеграмою Генштабу за номером 090 від 5 жовтня до відома військ фронтів надсилається протокол з описом кордону від р.Ігорка до Ужоцького перевалу. З 5 по 12 жовтня радянські війська відводяться за лінію нового кордону, а до вечора 13 жовтня німецькі війська вийшли на демаркаційну лінію на всій її протяжності. 16 жовтня новий кордон СРСР було передано під охорону прикордонних військ НКВС.

Бойове просування частин Червоної Армії по території Західної України, як це буває на кожній війні, супроводжувалося певними людськими жертвами. За даними, що наводилися на Позачерговій п'ятій сесії Верховної Ради СРСР, за визволення західноукраїнських земель віддали життя 491 військовослужбовець, поранено —1359 бійців і офіцерів. За мужність і відвагу, виявлену під час визвольного походу в Західну Україну і Західну Білорусію, орденами і медалями СРСР було нагороджено 16 145 учасників бойових дій, 39 бійців, командирів і політпрацівників одержали високе звання Героя Радянського Союзу.

Військові дії вересня 1939 року Сталін назвав «военной прогулкой». Виступаючи 17 квітня 1940 року перед радянськими воєначальниками, він зокрема наголосив (цитуємо мовою оригіналу): «Нам страшно повредила польская кампания, — она избаловала нас. В войсках и командном составе возникли шапкозакидательские настроения. Это помешало нашей армии перестроиться и понять свои недостатки. Наша армия не сразу поняла, что война в Польше это не война, а военная прогулка».

Бойові дії Червоної Армії проти Війська Польського тривали менше двох тижнів, а сама операція зайняла 20 днів (17 вересня — 6 жовтня 1939 року). Втрати сторін були мінімальними. З боку СРСР вони становили: 737 вбитими і 1862 — поранені (за офіційними даними від 31 жовтня 1939 року), а за даними сайту «Россия и СССР в війнах ХХ века»: 1475 воїнів загинули і 3858 були поранені і захворіли.

З польської сторони: близько 3500 загиблих, 20 тисяч поранених, понад 450 тисяч полонених.

Це пояснюється, з одного боку, наказом головнокомандуючого польською армією Ридз-Смігли. Прагнучи захистити польських солдатів, зібрати їх у так званому румунському передмості, щоб потім евакуювати на територію союзницької Румунії, і напевно, виходячи із явної переваги у співвідношенні сил на користь Червоної Армії , вечері 17 вересня по радіо він віддав наказ наступного змісту: «Совєти вторглися. Наказую здійснити відхід в Румунію і Угорщину найкоротшими шляхами. З Совєтами бойових дій не вести, лише у випадках спроби з їхнього боку роззброєння наших частин… Частини, до розташування яких підійшли Совєти, повинні вести переговори з метою виходу гарнізонів в Румунію чи Угорщину… Частинам КОП і частинам, що прикривають «румунське передмостя» — продовжувати опір».

З другого боку, військам Червоної Армії заборонялось обстрілювати і бомбардувати населенні пункти, а також вести бойові дії проти польських військ, якщо вони не чинили опору. Солдатам роз‘яснювалось, що вони йдуть в Західну Укрїну і Західну Білорусію не як завойовники, а як визволителі українських і білоруських братів від гніту, експлуатації і влади поміщиків і капіталістів.

Частини РСЧА уникали , де це було можливо, зіткнень з польською армією. Начальник штабу при ставці головнокомандуючого польськими збройними силами генерал В.Стахевич у донесенні відмічав: «Радянські солдати не стріляють у наших, всіляко демонструють своє добре ставлення…».

Заступник начальника штабу генерал Ю.Яклич записав у ті дні в своєму щоденнику: «Більшовики на світанку перейшли кордон танковими і моторизованими частинами. Танки йдуть відкрито з білими прапорами….Наша армія дезорієнтована… Одні чинять впертий опір, інші пропускають радянські війська. Ті обходять їх і просуваються далі».

Залежно від політичної епохи та кон’юнктурних підходів акт 17 вересня йменується в різних інтерпретаціях: «Визвольний похід Червоної Армії у Західну Україну й Західну Білорусь 1939 року»; «Введення радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусь у ході війни Німеччини з Великою Британією і Францією, що почалась»; « Напад СРСР на Польщу». Частина істориків йде ще далі і вважає цей день датою фактичного вступу Радянського Союзу у Другу світову війну.

Тут доречно нагадати переписувачам історії, що вересневий похід Червоної Армії не засудили ні Великобританія, ні Франція, які, згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили Німеччині війну, ні США.

На думку навіть польських істориків, їхня країна не перебувала у стані війни з СРСР. Тому Англія і Франція також почували себе вільними від зобов‘язань оголошувати йому війну. Аналогічно повели себе і румуни, хоча вони були пов‘язані з поляками союзом, спрямованим якраз проти Радянського Союзу.

Тим самим радянська дипломатія здобула перемогу в боротьбі за міжнародно-правове визнання возз‘єднання українських земель, що в кінцевому результаті призвело до незалежної Української держави в її сучасних межах.

Ми несхитно переконані: Золотий Вересень 39-го — це визвольний акт, що започаткував Возз‘єднання: подію великого значення, звершення історичної ваги, відкрив перед західноукраїнськими землями можливості нового життя.

Розповідь про це в наступних подачах.

А.Мартинюк,

кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях