Дорога в пекло, вистелена ризами


Вічно незрозумілою таємницею для багатьох людей є питання про причини розколів у християнстві, які неодноразово повторювалися і у новостворених церквах. Що ще потрібно ділити? Бога? Він же один. Віру? Вона також одна. Бог один, віра одна, але єдності немає.

Напрошується висновок, що комусь це вигідно. Не секрет, що за цими розколами стояли і стоять люди в одязі священнослужителів і люди у світському одязі.

Але жахливим є те, що цим людям байдужі наслідки цих розколів - конфлікти між віруючими, які переростають у ворожнечу, кров, смерть і війни.

В релігійні конфлікти завжди втручалися держави, що приводило не тільки до внутрішньодержавних  проблем, а й до трагедій планетарного масштабу.

На жаль, все це йде з глибини віків і використовується зараз. Прикро, що конфлікт на релігійній основі запалили сьогодні в Україні.

Але все по порядку.

Християнство, як релігія, виникло на початку нашої ери в Римській імперії, а його становлення, як Вселенського, відбувалося протягом I–VII століття в непростих історичних умовах.

У 325 році указом імператора Константина християнство проголошується державною релігією Римської імперії і конституюється в державну церкву, яка будувалася за принципом організації Римської імперії.

У 330 році імператор Константин заснував нову столицю Римської імперії у Візантії. В столиці було засновано Константинопольську кафедру, яка в майбутньому посіла  провідне місце  у структурі Вселенського православ’я.

У 381 році згідно з рішенням 2-го Вселенського собору в Константинополі, Константинопольський єпископ посів друге місце по “честі“ серед християнських єпископів після Римського.

Саме через це, пізніше у православному світі Константинопольську православну церкву називатимуть першою серед рівних.

Впродовж багатьох століть у християнстві виникали різні течії і напрямки, що приводило до серйозних проблем і конфліктів.

В ІХ столітті відбулася гостра богословська полеміка між західним і східним духовенством. Потім було примирення.

А в 1054 році відбувся перший великий розкол / поділ церкви/ у християнстві.

Християнська церква поділилася на східну /православну/ на чолі з Патріархом і центром у Константинополі, і на західну /римо-католицьку/ з центром у Римі на чолі з Папою Римським.

Папа Римський і Патріарх Константинопольський взаємно відлучили  один одного від церкви і оголосили анафему.

Католицька церква має єдиний центр із жорсткою системою централізованого управління на чолі якого стоїть папа.

Православʼя – не має єдиного церковного центру, що обʼєднував би віруючих світу. Це самостійні церковні обʼєднання, які мають певні історичні корені, традиції і звичаї.

14 серпня 988 року на річці Почайні, притоці Дніпра, відбулося хрещення киян. Це стало початком масового хрещення князем Володимиром населення Київської Русі. Проте, не весь народ бажав цього. Жителі Новгорода, Ярослава та інших міст противилися  цьому, що потім мало вплив на втілення ідей словʼянського напряму християнства, який пропонували Кирило і Мефодій.

На Русь християнство прийшло з Візантії /Константинополя/, що пізніше мало вплив на поширення православʼя в Київській Русі.

1039 рік. За часів князювання на Русі Ярослава Мудрого створюється Київська Митрополія. ЇЇ очолив присланий із Константинополя митрополит Феопент.

Проте, в 1042 році він тікає з Києва через війну Київської Русі з Візантією. Але управління Київською митрополією Константинопольським Патріархатом не припиняється.

В 1240 році Константинополем оволоділи хрестоносці, а пізніше захопили турки-османи, що привело до занепаду його діяльності і впливу на православʼя.

Лише 1923 році після укладення договору про греко-турецьку дружбу, становище Константинопольської православної церкви нормалізувалося.

В 1299 році в звʼязку із занепадом Києва, через татаро-монгольську навалу та зміцнення Московської держави було перенесено церковний центр з Києва до Володимира-на-Клязьмі, а в 1325 році до Москви.

З 1340 року почався тотальний наступ католицизму на православʼя на території Київської митрополії, що привело до майже повного виродження православних церков.

У 1354 році Константинопольський Патріарх дав згоду на перенесення центру Київської митрополії до Москви, але за умови, що Київ залишиться “першим її престолом і першою кафедрою“.

В 1448 році започатковано автокефалію Московської митрополії.

В 1458 році внаслідок боротьби між Московською і Литовською державами стався поділ Київської митрополії на Литовську /Київську/ і Московську.

Це посилило наступ католицизму на православʼя на території Польського і Литовського князівств.

16 століття. Виникає протестанство – християнське віровчення, яке виникло в результаті реформації – соціально-політичного руху в Західній Європі на ґрунті боротьби селянства і народжуваної буржуазії проти феодального ладу, яка набрала форму релігійної  боротьби проти католицької церкви, опори феодалізму.

Внаслідок чого виникла протестантська церква, а в Англії – англійська церква.

Протестантська церква почала розвиватися по двох напрямках: кальвінізм і лютеранство.

Цей розкол католицизму мав трагічні наслідки.

24 серпня 1572 року за наказом французького короля і католицького духовенства в ніч перед святом святого Варфоломія католики розпочали криваву різню проти гугенотів /прихильників кальвінізму/.

В Парижі різня продовжувалася три дні. Було вбито кілька тисяч чоловік.

Після цього розпочалися погроми і гоніння протестантів по всій Франції.

Ніч, коли розпочалася кривава трагедія, увійшла в історію як “Варфоломіївська ніч“.

1589 рік. Утворено Руську Православну Церкву з центром у Москві, яку назвуть третім Римом. Це була самостійна помісна православна церква, яку очолював Патріарх.

З благословення Вселенського Патріархату Патріарх Руської Православної Церкви отримав право інтронізації /благословення/ священнослужителів вищого рангу /єпископів/, а ті, в свою чергу, набули права рукоположення для нижчого рангу священнослужителів.

На сьогодні Руська Православна Церква найвпливовіша і найбільша в світі по мережі зарубіжних приходів і віруючих. Вона є членом Всесвітньої Ради церков.

1569 рік. Внаслідок підписання Люблінської унії утворена Річ Посполита, в яку ввійшли Польща і Литва. До неї належала і територія нинішньої Західної України.

З цього періоду посилився  наступ католицизму на православʼя на цих територіях. Православні чинили опір. Підтвердженням цього є видання в 1581 році Острозької Біблії, написаної церковнослов’янською мовою  та заснування Острозької академії.

Незважаючи на опір православних проти засилля католиків, польська влада докладала чимало всіляких зусиль щодо обʼєднання православʼя з католицизмом.

6 жовтня 1596 рік. В Бресті на церковному соборі католицьких і кількох православних єпископів України і Білорусії під тиском польської влади і Ватикану була підписана, так звана, Брестська унія /угода про обʼєднання/. Відбулося обʼєднання римо-католицької і частини православних приходів на умовах визнання православними верховенства папи римського і католицької догматики. Утворилася греко-католицька церква.

 Брестська Унія внесла розкол у православʼя і стала актом капітуляції частини православного духовенства перед католицизмом. До того ж унія носила сепаратистський характер, оскільки її засудили вселенські патріархи, всі помісні православні церкви, а також абсолютна більшість українських і білоруських священнослужителів і мирян.

У 1620 році Єрусалимський Патріарх, а не Константинопольський, з допомогою православного братства і запорізьких козаків сприяв відкриттю православних  єпархій на території Київської митрополії зайнятої поляками і литовцями.

8 січня 1654 року. Відбулася Переяславська Рада на якій було ухвалено рішення про обʼєднання Малої Росії /так тоді називалася територія сучасної України/ із православною Росією. Ініціатором і організатором цього обʼєднання був Гетьман Війська Запорізького Богдан Хмельницький. За його словами, протягом шести років, він більше 30 разів звертався від імені Війська Запорізького до російського царя з проханням про військову допомогу і обʼєднання з Росією.

Обʼєднання території Гетьманату з Росією відбулося не тільки рішенням Переяславської Ради, а й присяганням дорослого населення і частини духовенства.

Складніше було із прийняттям присяги керівництвом Київської митрополії православної церкви. Адже після Переяславської Ради, чотири єпархії /Білоруська, Львівська, Луцька і Перемишльська/ залишилися на території Речі Посполитої, і тільки дві /Київська і Чернігівська/ на території Московського царства.

Літом 1685 року відбувся православний собор у Києві. Він обрав митрополита Київського Гедеона Святополка Четвертинського, який заявив про отримання освячення і архіпастирського жезлу від Московського Патріархату та розрив із Константинопольським Патріархатом.

Одночасно Київська митрополія вирішила звільнитися  з-під впливу Речі Посполитої на території якої відбувалося переслідування православних і примушування їх переходити до греко-католицької церкви.

Сталося так, що Томос, який був наданий Київській митрополії Константинопольським Патріархатом, залишився на території Польщі, де знаходиться і понині.

В 1686 році православна церква Київської митрополії ввійшла в єдину Руську Православну Церкву, що стало логічним доповненням політичного обʼєднання України з Росією в 1654 році на Переяславській Раді.

1917 рік. Революційні події в Російській імперії спонукали прихильників автокефалії української церкви до дій. Цьому спряли Петлюра і Скоропадський.

В результаті протистояння прихильники автокефалії восени 1917 року створили Оргкомітет для скликання Всеукраїнського церковного собору. Незабаром Оргкомітет реорганізували у тимчасову православну церковну раду /ВПЦР/, яка готувала скликання Собору.

7 липня 1918 року. Всеукраїнський Православний Церковний Собор Української Православної Церкви Московського Патріархату ухвалив рішення про позбавлення прибічників автокефалії делегованих їм мандатів та виключив зі складу собору 82 делегати, в тому числі, 46 членів колишньої Всеукраїнської православної церковної ради.

5 травня 1920 року. Незважаючи на те, що Всеукраїнський Православний Церковний Собор розпустив самопроголошену Всеукраїнську православну церковну раду, її члени звернулися з листом до Української православної громадськості, в якому проголосили автокефальною православну церкву в Україні.

14 жовтня 1921 року. Прихильники автокефалії скликали перший всеукраїнський церковний собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви. Але дивним було проведення цього Собору. Жоден єпископ Української Православної Церкви Московського Патріархату не  брав участі у цьому Соборі, що згідно з канонами церкви Собор не мав права обирати предстоятеля церкви – митрополита та призначати єпископів.

Отже, Собор не відповідав церковним канонам і звичаям.

Делегатами Собору були: приблизно сьома частина священнослужителі, решта – миряни. Проте, вони оголосили про створення Української Автокефальної Православної Церкви /УАПЦ/ і вибрали митрополита.

Після цього Собору в Україні прокотилася хвиля конфліктів між прихильниками автокефалії і віруючими патріаршої церкви, які переросли до бійок і захоплення храмів.

Створення УАПЦ привело до розколу православʼя в Україні і заклало основу ненависті не тільки між віруючими двох церков, а й до Росії, цим самим підриваючи історичні корені східнословʼянської, древньоруської єдності.

До того ж, УАПЦ не була визнана православним світом.

Цього ж 1921 року було в черговий раз підтверджено те, що українське православ’я існує, як екзархат Московського Патріархату, що вказувало на єдність Руської Православної Церкви, єдність східнослов’янських, руських народів.

29-30 січня 1930 року. Надзвичайний Собор не канонічної Української автокефальної православної церкви прийняв ухвалу про розпуск автокефальної церкви.

10 березня 1946 року. Відбувся підготовлений ініціативною групою, яку очолив протопресвітер Гавриїл Костельник, Львівський Собор Української греко-католицької церкви. Результатом роботи Собору стало проголошення ліквідації Брестської Унії, що відкривало шлях до возʼєднання з Руською Православною Церквою.

За такий героїчний крок в єднанні православних Гавриїл Костельник поплатився життям.

20 вересня 1948 року на порозі храму він був застрілений колишнім поліцаєм, секретарем Львівського крайового проводу ОУН В. Панківом.

12 жовтня 1990 року видана офіційна Грамота Московського Патріархату синоду Української Православної Церкви, в якій мовиться про те, що Українська Православна Церква є “незалежною й самостійною у своєму управлінні“.

Глава церкви, Митрополит Київський і всієї України обирається українським єпископатом, а Московський патріарх лише благословляє його.

1-3 листопада 1991 року. Відбувся черговий розкол православʼя на Україні.

Організатором цього розколу став колишній митрополит Київський і всієї України Філарет. Результатом розколу стало утворення  Української православної церкви Київського патріархату /УПЦ КП/ з патріархом на чолі.

УПЦ КП не була визнана православним світом і названа не канонічною і розкольницькою.

Філарета відлучили від церкви і піддали анафемі.

Дивний цей Філарет. 4 листопада 1990 року у Флорівському монастирі м. Києва він  виголосив проповідь, в якій засуджував розкольників, які називають себе автокефалами ще з часів революції і які в 1921 році  вперше зібралися і оголосили себе незалежними автокефалами.

Засудив він і нинішніх керівників УАПЦ. Ось його слова: “На Україні знову появилися розкольники, які називають себе автокефалістами, які терзають Церкву Христову, розриваючи її на частини. Що представляють собою ці розкольники, які відкололися не тільки від нашої православної церкви, але і від всього православʼя? До них відносяться слова апостола Іоанна Богослова: “Вони вийшли від нас, але не  були нашими“.

Ця проповідь була за рік до створення ним і такими ж іудами УПЦ КП.

На жаль, ці розколи в православʼї здійснювали не лише люди в церковному одязі, а й керівниками держави, типу Кравчука та інших.

За часів президенства Ющенка в Україні була спроба добитися за допомогою держави визнання Вселенським Патріархатом УПЦ КП. Проте, з цього нічого не вийшло і розпочалася робота по так званому обʼєднанню православних церков у єдину українську помісну церкву. Проте, і цього Ющенку не вдалося зробити.

Всі “лаври“ дісталися президенту Порошенку. Всупереч Конституції України та при  допомозі США активно розпочалася робота по підвищенню рейтингу Порошенка, а заодно і по створенню так званої єдиної самостійної помісної православної церкви, та ще й перед самими президентськими виборами.

Квітень 2018 року. Синод Вселенського Патріархату в Стамбулі під тиском США і, так люблячого гроші, Патріарха Варфоломія дає згоду на розгляд питання про надання автокефалії Українській православній церкві із врученням Томосу.

Всупереч статтям 24 і 35 Конституції України /Основного Закону/ Порошенко і Верховна Рада приймають протиправні рішення, відверто втручаючись в справи релігії.

Мова йде про звернення ВРУ до Вселенського Патріархату про надання Томосу для новоствореної церкви та про передачу Андріївської церкви в користування Вселенському Патріархату. А також про укладання  таємного договору між Порошенком і Варфоломієм, який досі ніде не обнародований.

11 жовтня 2018 року. Архієрейський  собор Константинопольського Патріархату дає згоду на утворення в Україні єдиної помісної православної церкви /автокефалії/ через архієрейський собор трьох церков в Україні: Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви і Української Православної Церкви /Московського Патріархату/.

На цьому соборі також розглядалося питання про незаконність приєднання УПЦ до Московського Патріархату.

Тобто Вселенський /Константинопольський/ Патріархат замахнувся на відміну рішень, прийнятих Українською Православною Церквою у 1685 і 1921 роках.

Також було знято анафему з Філарета, хоча її на нього накладав синод Руської Православної Церкви Московського Патріархату.

Всі ці рішення собору в Стамбулі не мають законної сили. Адже Руська Православна Церква є абсолютно незалежною від Вселенського Патріархату, який на сьогодні є першим серед рівних православних церков.

Українська Православна Церква також не підзвітна Константинопольському Патріархату, бо не має від нього Томосу, який  знаходиться в Польщі і є документом Польської православної церкви.

Українська Православна Церква у 1685 і 1921 роках добровільно і документально влилася в склад Руської Православної Церкви Московського Патріархату, від якого і отримала самостійність у 1990 році. До того ж,  УПЦ МП визнана всіма сестринськими православними церквами світу.

15 жовтня 2018 року. Синод Руської Православної Церкви Московського Патріархату прийняв рішення про розрив відносин із Вселенським /Константинопольським/ Патріархатом.

15 грудня 2018 року. На так званому обʼєднавчому, а правильніше, установчому соборі в Україні була реалізована давно запланована спецоперація Центрального розвідувального управління США під кодовими назвами “Аеродинамік“ і “Пролог“ по розколу православʼя не тільки в Україні, а й в усьому світі.

На цьому соборі була створена нова церква під назвою “Православна Церква України“. Обрано предстоятелем цієї церкви митрополита Єпіфанія, а також прийнято статут, розроблений і привезений із Стамбула.

Отже, ПЦУ не отримала самостійності, а погодилася на митрополію підпорядковану Константинопольському Патріархату. Саме тому предстоятель ПЦУ отримав сан митрополита, а не патріарха.

До того ж. собор який відбувся в Україні не може бути обʼєднавчим, бо в його роботі брали участь представники тільки двох церков: УПЦ і УАПЦ. Два єпископи, Вінницький і Переяслав-Хмельницький, які нібито представляли УПЦ МП на соборі, не мали на це повноважень від церкви до якої раніше належали.

Таким чином, в Україні утворена нова православна церква з обмеженими правами. Вона немає історичних коренів, а, отже, не має права на храми і майно Української Православної Церкви, а навпаки, вона зобовʼязана повернути храми і майно, захоплене розкольниками від УПЦ КП протягом 1991-2018 років.

Все, що відбувалося на установчому соборі ПЦУ, викликає подив, нерозуміння і сум.

За яким правом в центрі президії собору сидів президент України Порошенко, який є світською особою і гарантом дотримання Конституції, за якою церква відокремлена від держави?

Чому собор проводився у Софії Київській, яка є музеєм, а не молитовним храмом?

Адже навіть Вселенський Патріарх Варфоломій не проводить молитовні заходи у колишньому православному соборі Софії у Стамбулі, бо він є державним музеєм Туреччини.

Чому в роботі собору брали участь світські особи - державні чиновники і депутати?

Таке саме беззаконня робилося в Софії Київській у 1921 році при створенні неканонічної, розкольницької Української Автокефальної православної церкви, яку, як відомо, не визнали в православному світі.

Чому із семи головуючих на соборі, чотири були представниками Константинопольського Патріархату? До того ж вони вели собор англійською мовою.

Не обійшлося на соборі і без скандалу. Філарету, предстоятелю розкольницької церкви УПЦ КП і Мелетичу, предстоятелю розкольницької УАПЦ було відмовлено у включенні їх в список представників на пост предстоятеля нової ПЦУ.

Порошенко рвав і метав, бо хотів щоб предстоятелем ПЦУ обрали Симеона із Вінницької області. Але із скандалом було обрано Єпіфанія, праву руку Філарета, екс-капелана АТО, прихильника націоналістичної організації УНА-УНСО, яку колись фінансував Філарет. Мабуть, в звʼязку з цим, Філарет заявляє, що він керуватиме новоствореною церквою, як патріарх, незважаючи на те, що предстоятелем ПЦУ є митрополит Єпіфаній.

На період проведення собору на Софіївську площу були звезені з усієї України люди, які не тримали символів церкви, а тримали державні прапори, що вказувало на присутність державних чиновників різних рангів.

20 грудня 2018 року. Верховна Рада України 260 голосами продажних депутатів, всупереч Конституції України прийняла закон, яким зобовʼязала Українську Православну Церкву протягом трьох місяців змінити свою назву на “Російську Православну Церкву в Україні“, мотивуючи це тим, що центр УПЦ знаходиться в іноземній державі, тобто в Росії.

Все це виглядає цілковитим абсурдом, але з далекоглядними планами.

Адже Українська православна церква по праву і справедливо належить до Руської Православної Церкви, витоки якої йдуть від Київської Русі, колиски трьох братніх народів: українського, російського і білоруського.

А такої назви, як Російська православна церква, навіть на території Росії немає.

Відмовляючись від того, що ми руські люди - русичі, ми по живому рвемо свої історичні корені на догоду порошенків, варфоломіїв, США та інших ворогів землі руської.

До того ж, за цим іде забуття коренів нашої мови, яка походить від  старословʼянської або древньоруської і на основі якої існують російська, українська та білоруська мови.

Від древньоруської пішла і церковно-словʼянська мова, яку хоче витіснити новостворена ПЦУ.

Ще одним шляхом для забуття наших східнословʼянських, руських коренів є  недолуга пропозиція клімкіних про переведення нашого алфавіту з кирилиці на латиницю, мабуть для того, щоб  з часом вести богослужіння латинською мовою, як католики.

Якщо слідувати логіці закону про зміну назви Української Православної Церкви, виходить, новостворена ПЦУ повинна мати назву Турецька православна церква в Україні, бо Вселенський Патріархат знаходиться на території іноземної держави – Туреччини.

І саме цей патріархат, надаючи Томос ПЦУ підтверджує, що вона нова церква в Україні і не є самостійною, бо входить під юрисдикцію Вселенського патріархату, тому й повинна називатися Турецька православна церква в Україні.

Ще дві нісенітниці передбачено у вже згадуваному законі.

Згідно Закону Українська Православна Церква повинна платити підвищену орендну плату за приміщення, якими користується, як церква іноземної держави.

Тоді цілком логічно, за цим законом ПЦУ повинна  платити більшу орендну плату, бо вона також підпорядкована іноземній державі.

Цей закон передбачає заборону священнослужителям УПЦ бути капеланами у Збройних Силах України. І дуже правильно. Адже це відповідає статті 35 Конституції України. Але в ЗСУ працюють на платній основі капелани УПЦ КП.

Тепер  вони повинні піти з армії, як резиденти іноземної держави та ще й повернути раніше отримані гроші в бюджет держави.

22 грудня 2018 року. Черговий раз порушуючи статті 24 і 35 Конституції України президент Порошенко підписав вищезгаданий закон, поглиблюючи розкол у православʼї і суспільстві.

23 грудня 2018 року. Українська Православна Церква назвала собор УПЦ КП і УАПЦ розкольницьким і заявила, що змінювати свою назву не буде та відстоюватиме свої права у судовому порядку.

5 січня 2019 року. В Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій підписує Томос для новоствореної Православної церкви України.

На церемонії підписання від України були присутні не тільки священнослужителі-розкольники, а й світська свита очолювана Порошенком. Крім депутатів і членів уряду були помічені відверті уніати, кримінальні авторитети та керівник забороненої в багатьох країнах світу націоналістичної організації С14. Не було тільки псевдопатріарха  Філарета.

На сором усього світу, в храмі звучали не молитви, а націоналістичні гасла, оплески та гімн України.

У храмі утворилася така негативна енергетика, що один із священнослужителів, який стояв неподалік Порошенка втратив свідомість.

Подібне траплялося і з іншими людьми, які знаходилися поблизу Порошенка.

А сам Порошенко, щоб не впасти в обморок від “сорому і угару“ сів у крісло Варфоломія, трохи подрімав, а потім, стоячи над усіма, виголосив передбачувану промову, в якій підтвердив, що Православна церква України не є самостійною, назвавши Варфоломія її головою.

Це є підтвердженням того, що в Україні на установчому соборі створено нову, але не самостійну православну церкву із керівництвом не тільки в Стамбулі, а й у Києві на вулиці Банковій.

Це підтверджує і текст Томосу, в якому сказано, що його копія видається не тільки Єпіфанію, а й “його високопревосходительству Президенту країни пану Петру Порошенку, для вічного доказу та постійного представлення“.

За які такі заслуги Порошенко цього удостоївся не важко здогадатися. До того ж, в Томосі відкритим текстом заявлено про розкол православʼя в Україні.

На початку тексту в ньому йде мова про історичну Митрополію Київську, що підтверджує наявність в Україні канонічної з історичними коренями Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Київським і всієї України  Онуфрієм, а далі, як жарт, записано: “…з обовʼязку турботи Великої Хрестової Церкви за Православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів та розділів у Помісних Церквах, однодумно визнаємо та проголошуємо, щоб уся православна церква…“ в Україні існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою…“

Продекларувавши це, далі в тексті Томосу підтверджується втрата самостійності новоствореною Православною церквою України.

Предстоятелем ПЦУ обрано і затверджено в Константинополі не патріарха, а митрополита. Ось як про це сказано у Томосі: “… Визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул “Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України“,  - не допускається якогось доповнення чи віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церкви“.

Далі цікавіше. “…ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою…“. Не сестрою, а донькою.

Вона “… не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами держави, вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави…“.

“… до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха“.

“…Пояснюємо до вище сказаного , що Автокефальна Церква в Україні визнає головою святійший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол…“

А також “… починаючи свої мирні поїздки від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями отримуючи від неї і святе Миро…“.

І нарешті: “… причому права Вселенського Престолу на Екзархат в Україні та священні ставропігії зберігаються неприменшеними…“.

Таким чином, Константинопольський патріархат взяв повністю на себе управління новоствореною церквою в Україні та забирає храми і майно за межами України, які належали УПЦ КП і УАПЦ.

Одночасно Константинопольська церква претендує на всі церкви і майно в Криму та хоче забрати православні храми, які були побудовані на території теперішньої України до 1686 року.

В Україні будуть працювати екзархи /представники/ Вселенського Патріарха, яким потрібно передати у користування 20 церков і їх майно.

Після вручення Православній церкві України Томосу, постало питання церковних споруд і майна.

Розкольники від духовенства і їх світські покровителі знають, що новостворена ПЦУ не має юридичного права на жодну церкву в Україні. Саме тому голова Верховної Ради України, уніат Парубій заявив, що буде ініціювати прийняття законопроекту про механізм передачі церковних споруд і майна релігійних організацій.

17 січня 2019 року Верховна Рада України з порушеннями процедури розгляду і голосування , всупереч Конституції України, 229 голосами прийняла Закон України “Про внесення змін в деякі закони України відносно підпорядкованості і процедури державної реєстрації релігійних організацій із статусом юридичної особи“ №4128-д.

Цим законом  внесено зміни до законів України “Про свободу совісті і релігійних організацій“ та “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців і громадських формувань“.

Внесенням змін до цих законів Верховна Рада України втрутилася у права віруючих і релігійних громад, вказуючи їм, в яку церкву ходити і яку назву та церква повинна мати. А також узаконила шлях до рейдерського захоплення церковних споруд і майна Української Православної Церкви з допомогою так званих “активістів“, які діють під захистом різних державних структур.

Влада України йде на все, щоб всякою ціною насадити  православним віруючим нею обрану церкву. Чи не означає це, що новостворену Православну церкву України використовують не тільки для розколу православʼя на території України, протидію Руській Православній Церкві і Росії, руйнуванню східнословʼянської, руської єдності народів, а й для створення передумов для злиття спочатку з уніатами, а потім із католиками.

Підтвердженням цього є перемовини Костантинопольського Патріарха Варфоломія влітку 2018 року із представником Папи Римського про перспективи обʼєднання православної і католицької церков. А також висловлювань в Україні про те, що ми не просто православні, а в першу чергу християни і повинні шукати щляхи обʼєднання як християн. Хоча говорити про таке обʼєднання зарано.

Це співпадає з концепцією “неоєвропеїзму“, яку сповідує Ватикан, як шлях до обʼєднання країн на основі християнської культури.

“Шлях до обʼєднання між Сходом і Заходом, - стверджує Ватикан,- в обʼєднанні християнських церков у Вселенську церкву і загальній Євангелізації, суть якої – встановлення вищості католицької церкви“.

Виявляється історія розколів у християнстві і православʼї нічому нас не вчить.

Спроба штучного обʼєднання православних церков вказує дорогу до прірви між братніми народами.

Цією аферою віку нинішня влада в Україні та її покровителі за кордоном не прикриють того зла і горя людського, які вони посіяли за останні пʼять років,  довівши більшість громадян країни до злиднів і смертей.

Що це так, помітили навіть у світі. Адже на сьогодні жодна із 15 сестринських православних церков світу не визнала новоствореної Православної церкви України.

Роєнко В.Г. ,

Черкаська область


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях