ІСТОРІЯ ПАРТІЇ ВЧИТЬ, ЗОБОВ’ЯЗУЄ, НАДИХАЄ (оновлено)

ІСТОРІЯ ПАРТІЇ ВЧИТЬ, ЗОБОВ’ЯЗУЄ, НАДИХАЄ (оновлено)


ДОПОВІДЬ

ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ

ПЕТРА СИМОНЕНКА

НА УРОЧИСТОМУ ЗАСІДАННІ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

І ЦЕНТРАЛЬНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ КОМІСІЇ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ В КИЄВІ,

ПРИСВЯЧЕНОМУ 100-РІЧЧЮ УТВОРЕННЯ

КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ УКРАЇНИ І 25-РІЧЧЮ ЇЇ ВІДРОДЖЕННЯ

Шановні члени Центрального Комітету

і Центральної Контрольної Комісії!

Дорогі ветерани нашої партії!

Вельмишановні зарубіжні гості!

Рівно 100 років тому, 12 липня 1918 року, Перший всеукраїнський з’їзд партійних організацій Російської комуністичної партії (більшовиків) ухвалив резолюцію про об’єднання їх в Комуністичну партію (більшовиків) України (з 1952 року – Комуністична партія України).

У цей святковий день передовсім варто наголосити, що літопис Комуністичної партії України нерозривно пов’язаний з історією Комуністичної партії Радянського Союзу, з діяльністю Володимира Ілліча Леніна.

Належність до єдиної всеросійської (всесоюзної) ленінської партії була дійовою запорукою перемог комуністів України у боротьбі за соціалізм.

Саме Велика Жовтнева соціалістична революція зробила можливим здобуття Україною власної державності.

Саме всеросійська більшовицька партія, яка народилася в липнево-серпневі дні 115 років тому на Другому з’їзді РСДРП, а не українські національні партії, «соціалістичні» за назвами, але дрібнобуржуазні або буржуазні за змістом, забезпечила соціальне і національне визволення українського народу.

Ленін приділяв проблемам України пильну і постійну увагу, надавав практичну допомогу більшовицьким комітетам. Так було і в роки царизму, і в період між Лютневою і Жовтневою революціями, і в роки встановлення і зміцнення Радянської влади. Україні присвячена значна частина багатющої теоретичної спадщини Леніна, його багатогранної діяльності.

Без перебільшення, його ідеї і практичний досвід служать для нинішнього покоління комуністів України дороговказом у бурхливому океані політичної боротьби.

Віковий ювілей партії – гідний привід оглянути її далеке і близьке минуле, повести мову про тривожну сучасність, окреслити майбутню перспективу.

1. Тернистий шлях до створення партії

У 90-ті роки 19-го століття бурхливе піднесення загальноросійського робітничого руху (в Україні його центрами були Київ, Катеринослав, Харків, Одеса, Миколаїв, Донбас) висунуло на порядок денний створення революційної марксистської партії, здатної очолити класову боротьбу пролетаріату у масштабі всієї Росії.

Перший з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії відбувся нелегально 1–3 березня 1898 року в Мінську. Всі дев’ять його делегатів по праву вважаються засновниками КПРС. Чотири з них представляли соціал-демократів України (Києва і Катеринослава): Борис Ейдельман (обраний на з’їзді членом ЦК), Микола Вігдорчик, Павло Тучапський і Казимир Петрусевич.

Процес об’єднання більшовицьких організацій у всеукраїнському масштабі з ініціативи та за найближчої участі Леніна було започатковано після Другого з'їзду партії. Мається на увазі сформування в лютому 1904 року Південного бюро ЦК РСДРП. Бюро об’єднало організаційну та агітаційно-пропагандистську діяльність Одеського, Катеринославського і Миколаївського комітетів, які першими в Україні зайняли позиції більшовизму. Крім того, бюро надавало допомогу більшовицьким групам у складі об’єднаних (більшовики і меншовики) організацій Києва, Харкова, Єлисаветграда, Олександрівська.

Фактично Південне бюро стало першим в історії центром консолідації сил більшовиків України.

На початку 1905 року Південне бюро ЦК припинило своє існування через арешти в середовищі більшовиків. Але спроби об’єднання не припинялися.

Навесні 1912 року Київський комітет партії, діючи за дорученням В. І. Леніна, домовився з Катеринославським, Одеським, Харківським, Полтавським, Луганським, Юзівським, Єнакіївським, Кам’янським комітетами про скликання «південноросійської» обласної партійної конференції з метою створення «південноросійського» обласного центру РСДРП.

Отже,ще в роки царизму більшовицькі комітети і Правобережжя, і Лівобережжя, і Півдня України висловлювали готовність об’єднатися в «південноросійську» (фактично всеукраїнську) організацію. На цьому слід особливо наголосити, тому що в історичній літературі поширені твердження, ніби більшовики України протягом багатьох років, аж до Жовтневої революції, «не усвідомлювали» необхідності об’єднання. Насправді таке прагнення виявлялося неодноразово, але його реалізація припинялась арештами більшовиків.

З перемогою Лютневої революції більшовицькі організації вийшли з підпілля, їх лідери повернулися із заслання. Почалося бурхливе зростання партійних рядів , прискорився процес їх об’єднання.

Якщо на момент Лютневої революції в Україні налічувалося не більше 2 тисяч більшовиків, то в липні 1917 року – майже 33 тисячі, а напередодні Жовтня – вже близько 60 тисяч.

В липні 1917 року утворилися дві багатотисячні обласні організації РСДРП(б) – Південно-Західного краю (шість губерній) з центром у Києві і Донецько-Криворізького басейну (дві губернії) з центром у Харкові. Залишалося зробити останній крок – об`єднати їх у всеукраїнську партійну організацію.

Необхідність і невідкладність об’єднання ставала дедалі очевиднішою зогляду на активізацію діяльності буржуазної Центральної Ради.

Засудивши Жовтневу революцію і намагаючись перешкодити поширенню її впливу на Україну, Рада 7 листопада 1917 року Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки – держави парламентського типу в складі всеросійської буржуазної федерації (яку ще треба було створити замість унітарної Російської держави).

Реакція більшовиків була миттєвою.

8 листопада 1917 року київська газета «Пролетарская мысль» повідомила, що Південно-Західний обласний комітет РСДРП(б) вирішив «у найближчому майбутньому скликати з’їзд більшовицьких організацій ... з усієї України». Скликання з’їзду пояснювалося необхідністю «об’єднання всіх організацій революційної соціал-демократії на Україні в крайову організацію і створення свого центру, який би входив, як частина в ціле, в Російську соціал-демократичну робітничу партію, був би одним із загонів її».

Більшовики України, як і всієї Росії, виступали за збереження Російської багатонаціональної держави. Але не у формі колишньої «єдиної і неподільної Росії», а у формі федерації рівноправних радянських національних республік. Ще в червні 1917 року у промові на Першому Всеросійському з’їзді Рад В.І. Ленін висунув гасло: «Нехай Росія буде союзом вільних республік» (ПЗТ, т. 32, с. 278).

Український народ в переважній більшості своїй не хотів відокремлюватися від Росії. Про свою прихильність ідеї всеросійської федерації вимушено заявили і українські соціал-демократи (УСДРП), і українські есери (УПСР), і українські соціалісти-федералісти (УПСФ). Відповідно і Центральна Рада в Третьому Універсалі урочисто заявила: «Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».

Але будувати федерацію Центральній Раді та її партіям було ні з ким. Всеросійські буржуазні і дрібнобуржуазні партії (кадети, меншовики, есери та інші) займали в цьому питанні великодержавницьку позицію, вважали ідейно споріднені з ними українські партії націоналістами і сепаратистами (якими ті і були в дійсності). Партії Центральної Ради, в свою чергу, чудово розуміли, що серед ідейно споріднених з ними партій Росії у них немає однодумців і союзників.

Тільки більшовики України і Великоросії усвідомлювали необхідність перетворення Росії на союз (федерацію) радянських (а значить справді вільних) республік. І ті, і ті розуміли, що такий союз можливий лише за керівної і спрямовуючої ролі в ньому єдиної, строго централізованої більшовицької партії.

Тому, виходячи із ситуації і розвитку подій, з’їзд більшовицьких організацій, що відбувся напівлегально в Києві 3-5 грудня 1917 року, постановив утворити не окрему партію, а крайову організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) під відповідною назвою – «РСДРП (б-ків). Соціал-демократія України». На з’їзді було обрано Крайовий (не Центральний!) Комітет РСДРП(б) під назвою «Головний комітет Соціал-демократії України».

Однак з’їзд не став всеукраїнським. У його роботі взяли участь лише 47 делегатів від 24 партійних організацій семи губерній, тоді як у всіх дев’яти губерніях України діяло майже 460 організацій. Головна причина неповного представництва – відсутність представників Донецько-Криворізького обласного комітету РСДРП (б), що об’єднував майже дві третини більшовиків України.

Майже одночасно з київським з’їздом у Харкові 5-6 грудня відбулася обласна конференція РСДРП(б) Донецько-Криворізького басейну (нинішні Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська та частково Запорізька області). Конференція визнала за необхідне скликати «в найближчому майбутньому» з’їзд партійних організацій Донецького і Криворізького басейнів та Південно-Західного краю, але не для утворення єдиної всеукраїнської партійної організації, а лише для вироблення спільного плану боротьби з Центральною Радою (адже Рада вважала своєю територією і Донкривбас).

Створення Комуністичної партії України, таким чином, відкладалося.

Разом з тим Головний комітет Соціал-демократії України і Донецько-Криворізький обком РСДРП(б), спільно продовжували роботу по підготовці до Першого Всеукраїнського з’їзду Рад.

З’їзд відбувся 11-12 грудня 1917 року в Харкові і проголосив Україну радянською республікою, заявив про повалення влади Центральної Ради, про встановлення федеративного зв’язку Радянської України з Радянською Росією, обрав вищий орган державної влади – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад України, який виділив зі свого складу Народний Секретаріат — перший Радянський уряд України.

У підготовці та успішному проведенні з’їзду велика заслуга Артема (Сергєєва) — авторитетного в регіоні керівника Донецько-Криворізького обкому партії, єдиного від України члена ЦК РСДРП (б) з часу Шостого з’їзду партії (серпень 1917 року). Саме Артем зробив доповідь з першого питання порядку денного, на основі якої було прийнято резолюцію «Поточний політичний момент» з висловленням підтримки політиці ленінського Раднаркому. Артем та інші представники Донкривбасу увійшли до складу ЦВК Рад України та сформованого ним уряду.

У зв’язку із запрошенням Центральною Радою окупаційних військ наприкінці січня 1918 року з ініціативи і за наполяганням Артема на з’їзді Рад Донкривбасу було утворено Донецько-Криворізьку Радянську Республіку з виділенням її зі складу України і прилученням до РСФРР. Цей крок засудили ЦК РКП (б), особисто В.І.Ленін, Й.В.Сталін, Я.М.Свердлов. Але слід підкреслити, що засудили вони не саме утворення ДКРР, а виділення її зі складу України.

Питання про належність цієї території до України вимагало, на думку офіційного Петрограда, проведення плебісциту жителів регіону, оскільки поряд з українцями тут проживало численне російське населення (в основному в містах і робітничих селищах).

Утворення в грудні 1917 року Української радянської держави, у вищих органах влади якої переважну більшість місць зайняли більшовики, різко актуалізувало завдання організаційного оформлення всеукраїнської партійної організації. Але в обстановці Громадянської війни та окупації України іноземними військами вирішення цього питання затягувалося.

Проведення 19-20 квітня 1918 року в Таганрозі (куди евакуювалися через наступ німецьких військ вищі органи влади Радянської України) представницької наради керівних партійних працівників, кардинально змінило ситуацію.

Серед них були такі відомі політичні діячі, як М.О.Скрипник, Г.Л.Пятаков (вони по черзі вели нараду), Е. Й.Квірінг, А.С.Бубнов, В.П.Затонський, С.В.Косіор, М.М.Майоров, Я.А.Яковлєв (Епштейн) та інші.

Нарада більшістю голосів – 35 проти 21 при 1, що утримався, ухвалила рекомендаційне (не обов’язкове) рішення про утворення «самостійної» Комуністичної партії (більшовиків) України, зв’язаної з РКП(б) через «міжнародну комісію (III Інтернаціонал)». Було відхилено пропозицію лідера катеринославських більшовиків Е.Й.Квірінга утворити «автономну» в складі РКП(б) партію під назвою «Російська комуністична партія на Україні».

На знак незгоди з позицією більшості катеринославці покинули нараду, відмовившись перед тим увійти до сформованого нею Організаційного бюро по скликанню з’їзду КП(б)У. Скликання з’їзду опинилося під загрозою зриву. Не було єдності в Оргбюро, до складу якого були обрані: М.О.Скрипник (секретар), А.С.Бубнов, Я.Б.Гамарник, В.П.Затонський, С.В.Косіор, І.М.Крейсберг, Г.Л.Пятаков.

Питання про те, якою має бути Компартія України, залежало тепер від з’їзду.

Треба врахувати й те, що підготовка з’їзду відбувалась у надзвичайно складних умовах. Тривала світова імперіалістична війна. Україна перебувала під окупацією німецьких та австро-угорських військ. Лютував гетьманський буржуазно-поміщицький режим. Більшовики були загнані в підпілля, різко скоротилася їх чисельність і кількість партійних організацій.

І все ж Оргбюро зуміло здійснити необхідні підготовчі заходи. До участі в його роботі були залучені також Донецько-Криворізький та Одеський обласні партійні комітети, не представлені на Таганрозькій нараді, а отже фактично всі більшовицькі комітети України. Оргбюро почало видавати в Москві газету «Комуніст», перший її номер вийшов у світ 15 червня 1918 року.

Неоціненне значення мала нарада підпільних більшовицьких організацій 13 міст України, проведена нелегально в курортному селищі під Києвом 26 травня. Нарада утворила Тимчасовий всеукраїнський комітет, який протягом одного місяця встиг виконати велику роботу по відновленню розгромлених парторганізацій.

Результатом зусиль Оргбюро і Тимчасового комітету стало скликання  доволі представницького партійного форуму комуністів України. У роботі з’їзду 5-12 липня 1918 року в Москві взяли участь 65 делегатів з ухвальним голосом, що представляли 40 підпільних організацій загальною чисельністю 4,3 тисячі членів партії. Делегатів з дорадчим голосом налічувалося 154.

Крім того, на з’їзді було 114 гостей, в тому числі представники груп іноземних комуністів – німецької,  угорської, чехословацької, румунської, південнослав’янскої (об’єднувала сербів, хорватів, словенців і болгар), які виступили з вітальними промовами. А представник комуністів-емігрантів зі Східної Галичини, Буковини та Закарпатської України Шевчук повідомив, що йому доручено не лише передати з’їздові привітання, а й встановити зв’язок з Компартією України.

З’їзд відкрився на два тижні пізніше від наміченої дати через те, що делегатам з окупованої України було дуже важко дістатися до Москви.

На з’їзді відбулась гостра дискусія щодо статусу створюваної партії. Висловлювались різні думки. Найактивнішими їх носіями були Микола Скрипник, Георгій Пятаков і Еммануїл Квірінг.

М.О.Скрипник на Таганрозькій партійній нараді вніс пропозицію про утворення «самостійної», тобто організаційно незалежної від РКП(б), Компартії (більшовиків) України, що, на його думку, випливало з необхідності зберегти Брестський мир і не дати втягнути Росію у війну. Цю позицію він відстоював і в доповіді на самому з’їзді. Правда, за місяць до з’їзду Скрипник попередив решту членів Оргбюро, що може змінити свою думку «в тому випадку, якщо на з’їзді утвориться лівокомуністична більшість, яка прагнутиме це виділення в окрему партію зробити засобом боротьби з Російською Комуністичною партією та її політикою». Так він і вчинив. Перед самим голосуванням, коли став очевидним його результат на користь «лівого» комуніста Пятакова і більшості делегатів, що його підтримували, Скрипник зняв свій проект з голосування.

Г.Л.Пятаков на з’їзді, а до того на Таганрозькій нараді, підтримував Скрипника. Він вважав «за необхідне утворити формально незалежну від ЦК РКП КПУ як частину всесвітньої Комуністичної партії», оскільки «своєрідні умови боротьби на Україні не можуть дозволити ЦК РКП дійсно керувати боротьбою комуністів на Україні». Однак після зняття Скрипником своєї резолюції Пятаков закликав своїх прихильників утриматися при голосуванні.

Е.Й.Квірінг на з’їзді, як і на Таганрозькій нараді, виступив за утворення Комуністичної партії Україні як складової частини РКП(б). Саме він був автором прийнятої з’їздом історичної резолюції «Про партію», суть якої викладено в абзаці:

«Об’єднати партійні комуністичні організації України в автономну, в місцевих питаннях, Комуністичну партію України зі своїм Центральним Комітетом і своїми з’їздами, але яка входить в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним з’їздам Російської Комуністичної партії і в питаннях загальнополітичних – ЦК РКП».

За резолюцію було подано 33 голоси проти 5 при 16, що утрималися.

Бурхлива дискусія на Першому з’їзді КП(б)У з питання про статус Компартії України (доповідь і альтернативна співдоповідь, різні точки зору в дебатах) і, нарешті, результати голосування свідчать, що це доленосне питання делегати з’їзду вирішували цілком самостійно, покладаючись на своє власне розуміння його значення. Істина народилася, як то кажуть, у суперечці.

Постає питання: як до цього рішення і взагалі до проблеми утворення Компартії України ставився ЦК РКП(б)?

Ленінський ЦК більшовицької партії беззастережно визнавав право комуністів України на створення своєї самостійної партії. У грудні 1917 року, незабаром після першого Всеукраїнського з’їзду Рад, ЦК обґрунтував таку свою позицію тим, що Україна «самовизначилася», стала «самостійною одиницею». У травні 1918 року – тим, що «Україна являє собою самостійну державу» (малося на увазі, що в березні того року Радянська Україна офіційно розірвала федеративні відносини з Радянською Росією, аби не втягувати її у війну з Німеччиною).

Разом з тим ЦК ніколи не домагався фактичного виділення комуністів України із всеросійської партії, бо це було б зрадою справи Жовтневої революції, національних інтересів як України, так і Росії.

Що стосується Першого з’їзду КП(б)У, то В.І.Ленін і ЦК РКП(б), залишаючись на своїй позиції, не нав’язували, а тактовно допомагали його організаторам і делегатам виробити правильне рішення. Таке рішення мало враховувати зокрема, що Перша світова війна незабаром закінчиться і можна буде, денонсувавши Брестський мирний договір, відновити федеративний зв’язок Росії і Укарїни.

Особливо велике значення мала зустріч напередодні з’їзду групи делегатів  - прихильників різних точок зору з питань порядку денного з’їзду з В.І.Леніним. В ході невимушеної дискусії вдалося усунути або пом’якшити частину незгод, що сприяло успішній роботі з’їзду, і зокрема прийняттю резолюції «Про партію», згідно з якою Компартія України утворювалась як складова частина, бойовий загін єдиної ленінської партії.

Так народилася партія комуністів-більшовиків України, яка з честю виконала свою державницьку місію утворила, зміцнила, захистила, об‘єднала споконвічні землі і піднесла до світових висот Українську радянську соціалістичну державу.

Шановні товариші!

Ми не можемо обминути увагою ще один ювілей.

Рівно 100 років тому, 12 липня 1918 року, Першим з’їздом КП(б)У був обраний і розпочав діяльність єдиний керівний орган новонародженої партії – Центральний Комітет у складі 15 членів і 6 кандидатів у члени ЦК. Це були стійкі авторитетні більшовики, які заслужили почесне право очолити партію багаторічною самовідданою боротьбою з царизмом, активною участю у здійсненні Жовтневої революції і встановленні в Україні Радянської влади.

Серед них такі відомі партійні і державні діячі Радянської України, як А.С.Бубнов, Я.Б.Гамарник, В.П.Затонський, Е.Й.Квірінг, С.В.Косіор, Г.Л.Пятаков (секретар ЦК), М.О.Скрипник, Я.А.Яковлєв та інші.

Членам ЦК першого скликання довелося пройти крізь вогонь Громадянської війни. Четверо з них – Ш.А.Грузман, І.М.Крейсберг, П.П.Ровнер і П.Ф.Слинько загинули від рук денікінців або петлюрівців.

Не можна не згадати і про ще один ювілей.

Рівно 100 років тому, 12 липня 1918 року, Перший з’їзд КП(б)У визначив центральним органом партії газету «Комуніст», видання якої почалося ще 15 червня 1918 року як органу Оргбюро по скликанню з’їзду.

«Комуніст» виходив у світ до середини травня 2015 року, коли його випуск було припиненно націонал-олігархічним режимом на підставі декомунізаційного закону від 9 квітня 2015 року.

Ми сьогодні ведемо рішучу боротьбу за відновленя випуску газети «Комуніст» і переконані в перемозі. А поки що фактично партійним органом є «Рабочая газета». До матеріальної і моральної підтримки її закликаю всіх комуністів і спивчуваючих нашій партії.

 

2. Сім десятиліть при владі: підсумки і уроки

Шановні учасники урочистого засідання!

Період існування Радянської України, а тим паче і період занепаду так званої незалежної України після антисоціалістичного перевороту 1991 року повністю підтвердили правильність історичного вибору Компартії України на користь збереження  організаційної та ідейної  єдності ленінської більшовицької партії.

Нагадаю деякі факти.

1 червня 1919 року з ініціативи В.І. Леніна і ЦК  РКП(б), підтриманої ЦК КП (б)У, було створено воєнно–політичний союз незалежних радянських республік для відсічі внутрішній і зовнішній контрреволюції, який об’єднанав військове командування, ради народного господарства, залізничний транспорт, фінанси, комісаріати праці.

Саме завдяки воєнно–політичному союзу радянських республік у 1919 році була забезпечена перемога над денікінщиною.

Істотний внесок у перемогу зробив  ЦК КП(б)У, направивши в Червону Армію 60 % складу партії і організувавши партизанський і підпільний рух в тилу ворога. Членами реввійськрад армій були керівні працівники Компартії України, діяло Зафронтове бюро ЦК КП(б)У.

У червні 1920 року воєнно–політичний союз радянських республік вдруге продемонстрував свою ефективність, забезпечивши розгром польської армії, яка на запрошення С. Петлюри загарбала частину території України.

Скориставшись вигнанням Червоною Армією польських окупантів, ЦК КП(б)У разом з ЦК Компартії Східної Галичини (КПСГ) організували утворення на визволеній території Галицької Соціалістичної Радянської Республіки з тимчасовою столицею в Тернополі. Проте загальна обстановка на радянсько–польському фронті незабаром погіршилася і Галицька Республіка припинила своє існування. Східна Галичина, як і Західна Волинь, стала частиною польської держави.

Восени 1920 року Червона Армія завдала нищівної поразки Білій армії барона П. Врангеля на Півдні України і в Криму, утретє підтвердивши ефективність союзу.

Радянська Україна, як інші радянські республіки, не могла власними силами подолати господарську кризу, породжену Першою світовою та Громадянською війнами, й успішно здійснювати соціалістичні перетворення. Треба було рухатися далі по шляху об’єднання зусиль.

Фактично воєнно–політичний союз незалежних радянських республік був першим етапом процесу створення єдиної союзної радянської соціалістичної держави. Завершальним етапом стало утворення 30 грудня 1922 року Союзу Радянських  Соціалістичних Республік.

Одним з ініціаторів утворення СССР була Комуністична партія України, а одним із засновників нової держави – Українська РСР.

Сім десятиліть існування Радянського Союзу показали, що історичний вибір українського народу та його політичного авангарду був правильним.

Знову звернемося до фактів.

Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій Україна, здавалося б, отримала реальну можливість утворити власну державу на всій своїй етнічній території. Проте на це не згодилися ні Тимчасовий уряд Росії, ні уряди сусідніх нових держав, що виникли на заході. А розв’язати питання з опорою лише на власні сили буржуазні Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка, проголошена наприкінці 1918 року, не змогли. Акт злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року провалився, та ще й з тріском: уряд ЗУНР денонсував його вже у грудні того ж таки 1919 року. Причина провалу полягала у відсутності підтримки іззовні об’єднавчих прагнень УНР і ЗУНР.

На противагу їм Українська РСР таку підтримку мала в особі Радянського Союзу. Сталінське керівництво СРСР успішно розв’язало у 1939,1940 і 1945 роках проблему возз’єднання Східної Галичини та Західної  Волині, Північної Буковини та українських регіонів Бессарабії і Закарпатської України з «Великою Україною», тобто УРСР.

Такою є правда історії. І спростувати цю правду не в змозі численні твердження націоналістичних істориків і політиків, буцімто фактичне возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР було в дійсності «агресією, «окупацією», «анексією» «злочинного сталінського режиму» щодо сусідніх незалежних держав. Невже готуються повертати західноукраїнські території їх колишнім власникам наші невтомні критики?!

Що ж до ставлення Компартії України до проблеми возз’єднання, то вона ще в роки Громадянської війни встановила тісні зв’язки із західноукраїнськими комуністами і протягом двох десятиліть надавала їм всебічну допомогу.

Тільки завдяки зусиллям всього Радянського Союзу, славної Червоної Армії стало можливим визволення Радянської України від німецько–фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни.

Нинішні націоналістичні так звані історики твердять, що то було не визволення, а вигнання одних окупантів (німецьких) іншими (радянськими).

Ким же тоді були:2,5 мільйона жителів України, мобілізованих до лав Червоної Армії ?;1,3 мільйона добровольців, які протягом перших місяців війни вступили до загонів народного ополчення?;158 тисяч бійців винищувальних загонів?;десятки тисяч бійців партизанських загонів?;тисячі підпільників? Окупантами рідної, української землі? Питання,безумовно, – риторичне.

Націоналісти силкуються переконати український народ і в тому, що справжніми визволителями були «борці» за незалежну українську державу на чолі з Бандерою, які нібито боролися на два фронти одночасно – проти прихильників Радянської влади і проти німецько–фашистських загарбників. Подібні твердження цілком і повністю суперечать реальним фактам і не мають доказів.

Компартія України пишається своїм внеском у перемогу над ворогом. До лав Червоної Армії пішли 43 % складу КП(б)У – 236 тисяч чоловік. Для організації підпілля і партизанських  загонів було виділено понад 40 тисяч комуністів. У роки війни діяли нелегальний ЦК КП(б)У, 23 підпільних обкоми, сотні окружкомів, міськкомів і райкомів, первинних партійних організацій і груп.

Багато тисяч комуністів України загинули смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни та в русі опору. Точну їх кількість не встановлено.

Відомо тільки, що гітлерівські кати розстріляли, повісили, замордували 46,5 тисячі комуністів України. Саме їх ідеологічні послідовники разом з олігархами встановили нинішній режим в Україні.

У мирний час – як до, так і після Великої Вітчизняної війни – головним фронтом боротьби для Компартії України було піклування про людину. Втілювалося в життя програмне гасло КПРС: «Все – для людини, для її блага!».

Партія розуміла, що досягти успіху можна лише шляхом невпинного розвитку економіки, підвищення продуктивності праці в суспільному виробництві.

З цією метою було здійснено індустріалізацію промисловості, колективізацію сільського господарства, культурну революцію. Не все з наміченого вдалося реалізувати. Просуватися швидше шляхом суспільного прогресу заважали як несприятливі зовнішні умови, так і власні помилки.

Великі надії комуністи України, як і вся КПРС і весь радянський народ, покладали на перебудову суспільного життя на засадах гуманного, демократичного соціалізму, проголошену в 1985 році новим генсеком ЦК КПРС М.С.Горбачовим. Але вона виявилася суцільним обманом, бо фактично означала не вдосконалення соціалізму, а повернення до капіталізму. Суспільно-політична ситуація в країні загострилася до краю.

Черговий 28-й з’їзд Компартії України (червень і грудень 1990 року) проходив в обстановці розгулу капіталістичних і антикомуністичних сил, які домагалися заборони партії і відмови від соціалістичного шляху розвитку. І це їм вдалося.

25 серпня 1991 року (у неділю) Голова Верховної Ради УРСР Л.М.Кравчук підписав постанову Ради «Про власність Компартії України і КПРС на території України», і того ж дня по всій республіці почалося опечатування приміщень партійних комітетів.

26 серпня Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а 30 серпня – Указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Якими ж були результати її сімдесятилітнього правління? Тільки цифри і факти.

На третину – з 452 тисяч до 604 тисяч квадратних кілометрів – розширилася територія Української держави, за цим показником вона посіла першість серед країн Європи.

Україна в єдиній сім'ї радянських народів уже до 1940 року збільшила обсяги промислового виробництва в 7,3 раза, а за післявоєнний час воно виросло ще більше ніж в 19 разів.

Водночас випереджаючими темпами розвивався західний регіон республіки. Зокрема, обсяги промислового виробництва за роки Радянської влади на Львівщині збільшилися в 94 рази, Закарпатті - 81, Рівненщині - 68, Волині- 51, Тернопільщині та Івано-Франківщині - 46 і Буковині - в 28 разів.

Удвічі – з 25,5 мільйона у 1920 році до 52 мільйонів у 1991 році – зросла чисельність населення УРСР.

Ще на початку 1930-х років було ліквідовано безробіття – суспільне лихо, від якого потерпає сучасна, незалежна Україна, як і решта капіталістичних країн.

Забезпечено вільний розвиток української мови. До Жовтневої революції вона була мовою селян, а в УРСР стала мовою освіти, науки, культури, органів державної влади – мовою всього народу. Одночасно вільно розвивалася російська мова - мова міжнаціонального спілкування.

Українська РСР виступила в числі ініціаторів створення та стала членом Організації Об’єднаних Націй.

І, нарешті, головне досягнення Радянської влади: за рівнем соціально-економічного розвитку Українська РСР увійшла до кола найрозвинутіших країн світу.

У зв'язку із антикомуністичним чадом, агресивною декомунізацією, постійною істерією про ніби-то колоніальне становище УРСР у складі СРСР доречно позначити ще декілька промовистих цифр та конкретних фактів, що мали громадяни Радянської України та втратили жителі незалежної країни.

З першої десятки найрозвинутіших країн світу вона перейшла до другої сотні. Реальна українська економіка нині становить приблизно дві-третіх від економіки Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Якщо в радянську добу за видобутком вугілля, газу, виробництвом сталі, тракторів, цукрових буряків і цукру-піску Україна займала 1-е місце в Європі; за видуботком нафти, виробництвом зернових і картоплі - 2-е; за виробництвом електроенергії — 3-є, то нині ці показники в 2-3 рази менші.

Зате ми опинилися серед десяти найбідніших країн світу. Реальна заробітна плата — найнижча в Європі. Живемо за рахунок запозичень. Валовий зовнішній борг становить понад 116 мілліардів долларів, що майже на 4 відсотки перевищує річний ВВП держави.

Україна, нажаль, на 2-му місці у світі за рівнем смертності і на 186 — за рівнем народжуваності. Безумовно, так звана медична реформа, що здійснюється під орудою в.о. Міністра, американки, справедливо названої народом «Доктор смерть», уже найближчим часом погіршить і ці печальні показники.

В 1985 році менше восьми відсотків середньої заробітної плати йшло на оплату комунальних послуг. Нині — більше половини. Пенсіонери знаходяться в ще трагічнігій ситуації. Якщо в 1985 році вони на житлово-комунальні послуги витрачали 22 проценти свого доходу, то сьогодні навіть всієї суми середньої пенсії на це не вистачає.

Держава зазнає страшної руїни. Нинішні горе-правителі бездарно втратили Крим, практично відмовились від Донбасу, нав'язали громадянську братовбивчу війну. На горизонті маячить загроза Гітлера чи Піночета.

Ось такі реалії нашого гіркого життя, хоча нинішній президент, як і його попередники, гарантував, що будемо: "Жити по-новому! Жити вільно! Жити безбідно! Жити чесно! Жити безпечно!"

Проте, після лютневого(2014р.) антидержавного перевороту, за чотири роки з часу виголошення цих гасел вони, крім обіцянки «Жити чесно!» реалізовані лише для їх автора та найближчої камарильї.

Шановні учасники урочистого засідання!

Безумовно, Компартія України, здійснюючи революційні перетворення, забезпечуючи кардинальні соціально-економічні зміни, тісно співпрацювала з Центральном Комітетом КПРС, якому наша партія «підпорядковувалась у питаннях загальнополітичних» (так записано в резолюції Першого з’їзду КП(б)У «Про партію») протягом семи десятиріч.

Коли Центральний Комітет очолював Володимир Ілліч Ленін, а це був важкий період боротьби не на життя, а на смерть з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією, Компартія України, виконуючи вказівки Леніна і рішення ЦК РКП(б) і одержуючи від них всебічну допомогу, твердо стала на ноги як визнаний українським народом його політичний авангард.

За три десятиріччя керівництва партією Йосифом Віссаріоновичем Сталіним ( до речі, в 1918 році входив до складу одного з керівних органів КП(б)У - Закорддонного бюро) було здійснено будівництво основ соціалізму в СРСР, здобуто перемогу у Великій Вітчизняній війні, відбудовано зруйноване війною народне господарство. Що стосується України, то вона ще в 1930-ті роки перетворилася з аграрної в індустріально-аграрну республіку. Нікому не вдасться спростувати ключову роль Сталіна у возз’єднанні західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Перед історичними заслугами Й.В.Сталіна тьмяніють помилки і прорахунки, які він допустив і які Комуністична, ще будучи при владі, партія принципово засудила, виправила і вжила заходів до їх неповторення.

Керівництво РКП(б) – ВКП(б) – КПРС постійно враховувало те, що українська республіканська організація була найбільшою в партії. Не випадково Компартія України, на відміну від інших компартій союзних республік, завжди, починаючи з середини 1920-х років, була представлена в Політбюро (Президії) ЦК, і, отже, її лідери брали безпосередню участь у формуванні внутрішньої і зовнішньої політики Радянського Союзу з урахуванням інтересів Радянської України.

Це – перші секретарі ЦК КПУ різних років: Лазар Мойсейович Каганович, Станіслав Вікентійович Косіор, Микита Сергійович Хрущов, Леонід Георгійович Мельников, Олексій Ілларіонович Кириченко, Микола Вікторович Підгорний, Петро Юхимович Шелест, Володимир Васильович Щербицький, Володимир Антонович Івашко, Станіслав Іванович Гуренко.

Згадаймо і їх попередників на цьому високому посту: Георгія Леонідовича Пятакова, Еммануїла Йоновича Квірінга, Вячеслава Михайловича Молотова, Дмитра Захаровича Мануїльського.

До складу керівництва Компартії України в різні роки входили і такі широковідомі діячі, як Григорій Іванович Петровський, Микола Олексійович Скрипник, Климент Єфремович Ворошилов, Артем (Федір Андрійович Сергєєв), Влас Якович Чубар, Михайло Васильович Фрунзе, Дем’ян Сергійович Коротченко, Олександр Павлович Ляшко та інші.

У лавах Компартії України починав свою  політичну кар’єру і доріс до першого секретаря обкому Леонід Ілліч Брежнєв.

По-різному склалися політичні долі перелічених вище партійних і державних діячів. Але всім їм були притаманні вірність комуністичній ідеї, прагнення поліпшити життя народу, зробити Україну процвітаючою соціалістичною державою.

Тож давайте оплесками вшануємо їх пам’ять.

Якої  ж загальної оцінки заслуговує діяльність партії за  радянський період історії?

Беззаперечним є те, що радянські дослідники давали позитивну оцінку і водночас не замовчували упущень, помилок, зловживань.

Провладні історики  сьогоднішньої, незалежної України ідуть шляхом міфологізації , фальсифікацій, перекручень, суцільного очорнення діяльності Компартії України. Очорнення заполонило як фундаментальні монографії, так і енциклопедичні довідники, шкільні підручники, газетні і журнальні статті, теле- і радіопередачі. Вся ця дискредитаційна кампанія почалася ще в роки горбачовської «перебудови» і з плином часу тільки посилюється.

Вінцем фальсифікації історії нашої партії став закон від 9 квітня 2015 року «Про засудження комуністичного та націонал–соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їхньої символіки».

Стаття 2 закону говорить: «Комуністичний тоталітарний режим 1917 – 1991 років в Україні визнається злочинним і таким, що здійснював політику державного терору…, та у зв’язку з цим засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина». Далі робиться висновок, що «пропаганда» згаданого режиму визнається «наругою над пам’яттю мільйонів жертв» цього режиму і «заборонена законом».

Ми, комуністи, вимагаємо його скасування. Бо ми не соромимося, а навпаки, пишаємося своїм радянським минулим і рішуче протестуємо проти його очорнення. До речі, в Конституційному Суді знаходиться на розгляді конституційне подання  46 народних депутатів з вимогою скасувати закон як такий, що не відповідає Конституції України. На підтримку подання комуністи зібрали і надіслали до суду вже близько 100 тисяч підписів.

 

3. Чверть століття в опозиції

Шановні учасники урочистого засідання!

Тепер слово про другий ювілей – 25-річчя відродження Компартії України після незаконної заборони в серпні 1991 року.

Цей процес відбувався у надзвичайно складних політичних і соціально-економічних умовах. Партія суттєво змінила свою місію — від правлячої до опозиційної. Шаленими темпами здійснювалась руйнація всіх засад радянської влади, соціалістичної економіки і соціальних завоювань. Бал у суспільстві правили антикомуністична істерія та суцільна соціальна демагогія. Члени партії зазнавали переслідувань і морального осуду.

Треба визначи, що ситуація всередині партії ускладнювалась тим, що, на жаль, значна частина комуністів не витримала випробування зрадницькою горбачовською «перебудовою». Піддалися тиску антикомуністичної пропаганди навіть і деякі члени ЦК, обраного 28-м з’їздом партії (1990 рік).

На жаль, партія, її ЦК не змогли завчасно розпізнати зрадницьке нутро деяких «лідерів» (Л.Кравчук, І.Плющ і подібні до них), нейтралізувати їх підступні дії. Ми неодноразово аналізували події того періоду на з‘іздах партії, Пленумах ЦК, робили висновки і приймали рішення.

Але ми постійно повинні думати про те, що коли готувалися й видавалися заборонні укази, трьохмільйонна Компартія України, в тому числі і з об’єктивних причин, виявилася нездатною захистити саму себе? Повчальний урок історії!

На цьому фоні не можна не визнати героїчною поведінку тих комуністів, які не злякалися і відразу почали боротьбу за відновлення діяльності партії, як необхідну умову боротьби за збереження соціалістичного напрямку розвитку незалежної України.

Боротьба зрозуміло, мала на меті добитися скасування незаконної заборони. Та оскільки нова, антикомуністична влада перешкоджала цьому, виникла потреба у створенні нових організацій комуністичної орієнтації, які могли б діяти легально. І вони почали виникати.

Зокрема, комуністи ініціювали створення та стали засновниками і членами Соціалістичної партії України ( до 90 відсотків членів СПУ на час її створення були членами КПУ), установчий з’їзд якої відбувся 26 жовтня 1991 року в Києві. Головою Політради СПУ був обраний О.О.Мороз, народний депутат України, колишній голова парламентської фракції комуністів («групи-239», котру він самочинно і розпустив у складні серпневі дні 1991 р.).

Якщо переважна більшість товаришів з незаконно забороненої Компартії, увійшовши до складу СПУ, вбачали у цьому тактичний крок — якомога швидше відновити діяльність Компартії , то голова СПУ О.О.Мороз мав на меті інше. Процитую сказане ним на з’їзді: «Ми ще раз питаємо, чи буде називатися партія комуністичною. Моя думка така. Є значна частина людей, які хотіли б відновити ту партію. Не треба переходити їм дорогу. Хай вони працюють у цьому напрямі. Одначе це справа… не нашої партії, це – справа тих людей, які залишилися в Компартії України».

Таким чином, сподівання, що партія, за назвою соціалістична, буде за змістом своєї діяльності комуністичною і виконає рішення І з’їзду СПУ про припинення діяльності після відновлення діяльності КПУ, виявилися марними. Залишалося одне – відроджувати власну, комуністичну партію, побудовану на ленінських організаційних та ідеологічних засадах.

Причому не можна було діяти прямолінійно, тобто всупереч забороні, явочним порядком відновити діяльність Компартії України. Це означало б і підміну статутних керівних органів забороненої партії — Пленуму ЦК, Політбюро і Секретаріату ЦК. Перший секретар Центрального Комітету Станіслав Іванович Гуренко на Пленумі ЦК партії, який відбувся 26 серпня 1991 року до видання Указу Президії Верховної Ради про тимчасове припинення діяльності партії, попередив: «Партія існує. Ми не саморозпускаємося». Це означало, що в разі скасування заборони партійні структури одразу запрацювали б знову.

Залишалося одне — утворити формально нову комуністичну партію, але яка фактично продовжила б справу незаконно забороненої.

У зв’язку з цим слід згадати про надзвичайний Пленум ЦК КПРС, який відбувся 13 червня 1992 року в Москві у редакції газети «Правда». Від України в роботі Пленуму взяли участь 7 членів ЦК КПРС. Пленум прийняв рішення про скликання ХХ Всесоюзної конференції КПРС.

Комуністи України – не лише члени забороненої КПУ, а й інші прихильники комуністичної ідеї – підтримали рішення Пленуму ЦК КПРС й обрали делегатів на конференцію. Так, у Києві вибори відбулися 28 вересня на зборах активу Союзу комуністів України і представників територіальних комуністичних організацій міста. В Донецьку 12 вересня 1992 року делегатів обрала обласна конференція прихильників соціалістичної орієнтації. Вони отримали наказ: по прибутті до Москви встановити контакт з делегатами з інших областей України і спільно розпочати процес відновлення КПУ.

Наказ було виконано. На летючих зборах в Москві одразу після закінчення ХХ Всесоюзної конференції КПРС 10 жовтня 1992 року українські делегати (всього їх було 52) утворили Ініціативний Організаційний комітет по підготовці Всеукраїнської конференції комуністів.

Головою комітету збори обрали П.М.Симоненка, другого секретаря Донецького обкому забороненої Компартії України, на той момент заступника генерального директора об’єднання «Укрвуглемаш». Було вирішено, що кожна регіональна організація комуністів виділить для роботи в Оргкомітеті двох своїх представників.

Оргкомітет виявився життєздатним. Комуністичні організації всіх регіонів визнали його своїм керівним центром і беззастережно виконували його рішення.

19 грудня 1992 року і 30 січня 1993 року комітет провів розширені засідання в Києві, на яких було прийнято постанову про скликання в Донецьку Всеукраїнської конференції комуністів і схвалено в основному проекти її документів.

Для участі в роботі конференції делегати з’їхалися до Донецька. Але тут існував ризик зриву її націоналістичними формуваннями. Тому Оргкомітет переніс місце проведення в Макіївку, причому в заводський палац культури, який офіційно знаходився в стані капітального ремонту. І все одно знайшовся якийсь провокатор, який, силкуючись зірвати конференцію, інформував місцеву міліцію про «замінування» залу засідань.

Та як би там не було Всеукраїнська конференція комуністів відбулася 6 березня 1993 року в Макіївці. Це був представницький форум за участю 383 делегатів з усіх регіонів країни, який мав гучний резонанс у суспільстві. Тодішній президент України Кравчук публічно визнав, що комуністам вдалося вперше офіційно вийти на політичну арену в умовах заборони партії. Провідні газети опублікували інтерв‘ю з делегатами.

Конференція мала всі підстави конституюватися як установчий з’їзд Компартії України.

Але оскільки залишалася надія на скасування Верховною Радою незаконної заборони партії, конференція перервала свою роботу, продовживши повноваження делегатів «до надзвичайного або чергового з’їзду КПУ».

Надія на скасування заборони не справдилася. Президія Верховної Ради в травні 1993 року лише дозволила комуністам створювати партійні організації.

Тому на другому етапі своєї роботи, який відбувся 19 червня 1993 року в Донецьку за участю 526 делегатів, конференція одразу ж конституювалася як з’їзд Комуністичної партії України.

Заслухавши доповідь Організаційного комітету « Завдання комуністів у нинійній політичній ситуації», з’їзд прийняв Декларацію про об’єднання прихильників комуністичної ідеї в Комуністичну партію України – політичну організацію комуністів суверенної України, партію соціальної  справедливості і соціального прогресу, відкриту для всіх громадян, які залишаються відданими ідеям комунізму і виступають за збереження соціалістичного шляху розвитку нашого суспільства.

В Декларації наголошується: «Партія вважає себе наступницею ідей і традицій Комуністичної партії України, яка діяла до антиконституційної заборони, а одним з найважливіших своїх завдань – добитися скасування заборони».

З’їзд затвердив Статут партії і Програмну заяву з’їзду; прийняв Заяву про входження Компартії України до Союзу комуністичних партій – СКП-КПРС; обрав Центральний Комітет і Центральну Контрольну Комісію партії; ухвалив ряд постанов, резолюцій, звернень.

Так було започатковано новий етап діяльності Компартії України. Вона, партія, стала – самостійною політичною організацією в незалежний державі та може входити до міжнародних союзів, якщо їх рішення мають лише координаційний або консультативний характер.

Таким міжнародним союзом є Союз комуністичних партій – Комуністична партія Радянського Союзу (СКП - КПРС), утворений партіями, які до зруйнування СРСР були складовими частинами КПРС. Всі партії   СКП – КПРС є марксистсько – ленінськими партіями. У вірності ідеям Маркса – Енгельса – Леніна – запорука наших успіхів.

Новизна становища Компартії України полягає і в тому, що з правлячої вона перетворилася на опозиційну політичну організацію. І не просто опозиційну, як у буржуазно–демократичних державах, де компартї не зазнають незаконних утисків, а гнану, переслідувану націонал–олігархічною владою.

З’їзд Компартії України, що відбувся в Донецьку 25 років тому, став визначною подією в житті комуністів і всього трудового народу країни.

Утворення формально юридично нової Комуністичної партії України, яка фактично будувалася на тих же, що й незаконно заборонена КПУ, організаційних засадах і на основі повсюдно відновлювальних її організаційних структур, було украй необхідним і своєчасним.

Бо тільки через десять років після заборони Компартії, утвореної в 1918 році, Конституційний Суд України визнав її неконституційною і скасував Укази Президії Верховної Ради від 26 і 30 серпня 1991 року про тимчасове припинення і заборону діяльності Компартії України.

Особливо хотів би відзначити глибоке розуміння тогочасної ситуації, маральну підтримку і практичне сприяння у здійсненні заходів по відродженню партії, виявлені першим секретарем ЦК забороненої  Компартії України Станіславом Івановичем Гуренком.

У відродженні партії найактивнішу участь взяли також такі досвідчені керівні партійні працівники, як Б.В.Качура, І.Г.Грінцов, А.П.Савченко, Є.В. Мармазов, В.І. Луценко, Володимир Матвєєв, Валентин Матвєєв, М.М. Мясковський, В.І. Купратий, В.В.Секретарюк, В.А.Шевченко,Л.О. Яковенко, В.М.Єщенко, Г.П. Долженко, В.О.Лещенко та багато інших.

Без перебільшення величезна заслуга у підготовці програмних документів, котрі на основі марксистської-леннінського аналізу відображають нашу послідовну класову, інтернаціонілістську позицію належить партійним теоретикам Г.К.Крючкову, І.П.Грущенку, В.М.Орлову, Ю.В.Шиловцеву, І.С.Хмілю

Серед «непрофесіоналів» згадую робітників І.В. Корнійчука та Ю.П. Сизенка; головів колгоспів В.Г.Роєнка та О.М.Масенка, уславленого хлібороба двічі Героя Соціалістичної Праці О.Н.Парубка; генералів А.І. Доманського, А.Н. Строгова та знаного прикордонника, Героя Радянського Союзу Ю.В.Бабанського; письменників Бориса Олійника та Олександра Леваду; народних артистів СРСР Юрія Богатікова та Валерію Заклунну; академіка О.М.Алимова та члена-кореспондента НАНУ С.І.Дорогунцова; професора Б.В.Новикова ; науковців В.В. Борщевського, С.П. Гмирю, О.О. Грачева, Г.Д. Попова, В.А.Вишинського, І.Є.Щетиніна; харківського інженера А.О. Александровську, генерального директора виробничого об’єднання «Донецькгірмаш» імені Ленінського комсомолу, у Палаці культури якого проходив 19 червня 1993 року з‘їзд по відродженню КПУ, В.Ф.Осьмерика; організатора молодіжних дискотек в Одесі Сергія Драгомарецького; заступника міністра культури О.С.Чорнобривцеву та працівників міністерств О.П.Левицького і Ю.П.Соломатіна; ректора Полтавського сільгоспінституту М.О.Добровольського; журналістів Ю.В.Колєсникову, Є.І.Лук’яненка.

Чимало із цих товаришів входили до складу Організаційного комітету по підготовці з‘їзду Компартії України.

Слід назвати й інших членів Оргкомітету та його співробітників, котрі активно долучилися до благородної справи щодо відновлення партії та її становлення. Це — А.П.Снігач, В.Г.Кочерга, Г.В.Буйко, С.В.Чичканов, В.Т.Прохоров та багато інших.

Список цей — безкінечний.

Честь і хвала усім, хто в той драматичний час доклав зусиль до відродження партії, – сотням делегатів донецького з’їзду, тисячам делегатів установчих конференцій на місцях, десяткам тисяч комуністів, які в той нелегкий час зберегли вірність справі партії!

Відродження Компартії України не повернуло, та й не могло повернути їй статусу правлячої партії, оскільки у серпні 1991 року в Україні, як і в інших республіках СРСР, відбувся антисоціалістичний переворот.

Розпочинати діяльність відродженій партії довелося у важких умовах. Не було майна — службових приміщень, транспортних засобів, оргтехніки тощо. Різко знизилася чисельність комуністів. Після серпня 1991 року в рядах раніше трьохмільйонної партії залишилися тисячі.

Та попри всі ці негативні моменти вже незабаром Компартія України зайняла міцні позиції в політичному житті.

За підсумками виборів 1994 року комуністи утворили найбільшу фракцію у Верховній Раді України. У тому ж році було відновлено випуск  створеної ще у 1918 році загальнопартійної газети «Комуніст», у 1999 році – теоретичного і політичного журналу «Комуніст України». Видавалися газети переважної більшості регіональних партійних комітетів.

Величезну кількість учасників збирали протестні акції, що їх організовувала партія.

Величезним успіхом для Компартії України закінчилися президентські вибори 1999 року. Наш кандидат вийшов у другий тур, в якому набрав майже 40 %  голосів, посівши друге місце.

Електоральні успіхи партії на президентських виборах 1999 року, парламентських виборах 1994  і 1998 років не на жарт стривожили правлячу верхівку. Прагнучи підірвати авторитет комуністів у народі, вона не гребувала і брудними методами. Маю на увазі, зокрема, утворення так званої Компартії України (оновленої), яка не мала нічого спільного з ідеями комунізму. Маю на увазі спробу створити слухняну владі націонал–комуністичну партію під назвою – Українська комуністична партія. Ми ніколи не забудемо й інспірованого Адміністрацією Президента перевороту у Верховній Раді, внаслідок чого наша партія втратила посади голови і першого заступника голови Ради.

Наведені факти, а вони далеко не одинокі, показали, що легкого життя комуністам у буржуазній державі не буде. Ось така вона, буржуазна демократія!

Попри всі труднощі наша партія жила повнокровним внутріпартійним життям. Регулярно, у терміни, визначені Статутом КПУ, проводилися партійні збори, конференції, з’їзди. Невпинно зростала чисельність комуністів, всі вони одержували партійні квитки членів КПУ. Партія невпинно омолоджувалася.

Станом на 1 січня 2014 року в партії перебувало 112 тисяч чоловік, з них майже 79 тисяч вступили в КПУ після І (29-го) з’їзду. Кількість первинних парторганізацій перевищувала 10 тисяч, діяли понад 730 міськкомів і райкомів партії.

Як і личить серйозній партії, постійно аналізувалися суспільно-політичні події в Україні та зарубіжному світі, з них робилися висновки стратегічного і тактичного характеру. Значним досягненням в теоретичній роботі стала Програма партії (у новій редакції), прийнята у 2011 році 44-м партійним з’їздом.

З набуттям самостійності, що випливало із статусу України як незалежної держави, Комуністична партія України стала рівноправним і активним учасником міжнародного комуністичного руху. Зарубіжні партійні делегації відвідували з’їзди нашої партії, а наші делегації – з’їзди їхніх партій. Наша партія не пропускає жодної міжнародної наради комуністичних партій.

Компартія України користується авторитетом моральною підтримкою лівих фракцій в ПАРЄ і Європарламенті, Партії європейських лівих.

Відповідно до Декларації свого донецького з’їзду Компартія України вела наполегливу боротьбу за скасування заборони партії, заснованої у 1918 році. Ця боротьба тривала ціле десятиріччя. Нарешті 27 грудня 2001 року Конституційний Суд України визнав заборону неконституційною і скасував її.

25 травня 2002 року у Києві відбувся надзвичайний з’їзд партії, з якої було знято незаконну заборону, а наступного дня – об’єднаний з’їзд цієї партії і Компартії України, заснованої 19 червня 1993 року.

Об’єднаний з’їзд на пропозицію надзвичайного з’їзду затвердив передачу всіх прав і повноважень партії, утвореної 12 липня 1918 року, партії, утвореній 19 червня 1993 року, і назвав себе 36-м (об’єднаним) з’їздом Комуністичної партії України — партії, єдиної в історичному й ідейно-політичному смислі.

Таким чином, обидва ювілеї, які ми відзначаємо сьогодні, органічно взаємопов’язані, бо присвячені одній, єдиній Комуністичній партії, яка не припинила своєї діяльності і в драматичний момент своєї історії.

Шановні товариші!

Антикомуністичні сили не раз намагалися знищити нашу партію.

В мирний час уперше вони зробили це в серпні 1991 року шляхом видання указів Президії Верховної Ради України з метою відкрити дорогу до реставрації капіталізму та пограбування народної державної власності.

Не вийшло.

Друга спроба почалася після лютневого (2014 року) державного перевороту. Особливість цього періоду полягає у тому, що до влади пр йшли олігархи-компрадори, націоналісти, неофашисти та різні угруповання організованої злочинності. Встановлено націонал-олігархічний режим фашистського типу.

Основні напрями їх внутрішньої політики — знищення комуністів, фашитизація суспільства,мілітаризація економіки, русофобія,а останнім часом, як і в нацистській Німеччині, — боротьба з ромами.

У чому проявляється чергова спроба заборони партї? Нагадаю деякі факти.

Ось уже п’ятий рік поспіль нашу партію намагаються знищити в судовому порядку. На сьогодні справа про заборону знаходиться в апеляційному суді, який чекає рішення Конституційного Суду щодо конституційності декомунізаційного закону від 9 квітня 2015 року.

Усі ці роки тривають репресії проти багатьох комуністів,керівництва партії. На щастя, зусилля правоохоронних органів поки що виявлялися марними – справи розсипалися в судах.

Починаючи з 2014 року націоналістичними бандформуваннями спалено і пограбовано велику кількість офісів Компартії, у тому числі офіс Центрального Комітету. Вчинено напади на багатьох членів партії.

Заборонено видання органів ЦК КПУ газети «Комуніст» і журналу «Комуніст України».

Влаштовано інформаційну блокаду КПУ (телебачення, радіо, газети), яка має переконати суспільство, що такої партії вже немає, її заборонено.

Поширеним явищем стали обшуки, влаштовувані Службою безпеки України в офісах ЦК та регіональних комітетів партії та у квартирах комуністів.

Користуючись нагодою, дозвольте від усіх членів КПУ висловити щиру вдячність комуністичним і робітничим партіям світу, які висловлюють своє обурення ганебними діями властей проти Компартії і заявляють про солідарність та підтримку нескорених комуністів України.

Проте попри переслідування владою і терор націоналістів Комуністична партія живе і діє.

За період після держперевороту проведено шість партійних з'їздів. З них – один черговий, який заслухав звіти ЦК і ЦКК і обрав нові склади цих керівних органів.

Працюють Центральний Комітет і Центральна Контрольна Комісія. Відбулося 15 пленумів ЦК, в тому числі декілька об’єднаних з ЦКК.

Постійно функціонує Президія Центрального Комітету. На основі аналізу подій і тенденцій суспільно-політичного життя вона приймає постанови, заяви, звернення та інші документи, які доводяться до всієї партії і широкої громадськості країни.

Президія Центрального Комітету регулярно, щомісяця, проводить наради перших секретарів регіональних партійних комітетів.

Діють 25 регіональних, 660 місцевих та 5655 первинних партійних організацій.

Впроваджено нову ефективну форму партійної роботи: Всеукраїнські збори комуністів з єдиним порядком денним і з використанням сучасних електронних засобів зв’язку. На сьогодні їх проведено вже сім.

Як і раніше, секретарі Центрального Комітету беруть участь у засіданнях Центральної Ради Союзу комуністичних партій – КПРС (СКП–КПРС), в міжнародних нарадах і з’їздах зарубіжних комуністичних партій.

Шановні товариші!

Наведені факти свідчать, що наша партія, незважаючи на несприятливі для неї умови діяльності, твердо стоїть на ногах.

Але з цього не випливає, що у нас все добре і можна рухатися далі звичним, випробуваним шляхом.

Що викликає тривогу? Як нам діяти в ситуації, що складається в країні? Чим маємо відповісти на нові виклики часу?

Про це ми вели відверту розмову на Всеукраїнських партійних зборах з порядком денним «Ювілеї партії і нові виклики часу». Участь у зборах, що відбулися 19 травня, взяла вся партія, користуючись інтернет-зв’язком. Тому не буду повторюватись.

Важливим загальнопартійним заходом на честь партійних ювілеїв стала науково-практична конференція на тему: «Комуністична партія України – партія народу і для народу», проведена 7 червня в цьому залі. Матеріали конференції розміщені на сайті ЦК. Їх видано окремою брошурою, яку роздано кожному з вас.

19 червня, у 25-у річницю Першого (29-го) з’їзду Компартії України в Донецьку, у цьому ж залі відбулася зустріч делегатів того історичного форуму. На жаль, за чверть століття їх ряди істотно порідшали. Але ті, що залишилися в партійному строю, зберігають високий дух борців за нашу спільну справу. Це продемонстрували їхні виступи на зустрічі, а також прийняте ними звернення до комуністів і громадян України «Згуртуватися, вистояти, перемогти!»

Є пропозиція від імені урочистого зібрання Центрального Комітету підтримати цю ініціативу делегатів того відновлювального партійного форуму.

Учасникам зустрічі було вручено Подяки ЦК партії за ініціативну участь у відновленні діяльності КПУ та політичну стійкість і бойову активність у втіленні в життя її рішень.

Дозвольте висловити нашу вдячність і тим делегатам, які з різних причин не змогли взяти участь у пам’ятній зустрічі в ЦК партії.

Шановні товариші!

Великий Ленін учив нас, що найкращий спосіб відзначити ювілей – зосередитися на не вирішених завданнях.

Сьогодні нашими головними завданнями є:

- Зберегти історичну пам'ять про переваги радянського часу, завершення соціалістичної доби.

- Донести до свідомості громадян, передовсім молодого покоління, що головна причина нинішнього руйнівного стану речей криється у втраті здобутих під керівництвом комуністів соціальних завоювань. Порятунок лише один - повернення на шлях народовладдя і соціалістичного господарювання.

- Активно протистояти спробам втягнути Україну до НАТО. Забезпечити позаблоковий статус. Налагодити взаємовигідні зв'язки з найближчими сусідами, передовсім з Російською Федерацією.

- Не допустити, щоб під гаслами боротьби за незалежність було втрачено державність.

- Відродити бойовий дух кожного первинного осередку, КПУ в цілому на основі кращих традицій ленінської партії більшовиків.

- Підтримати актив, здатний розвивати ці столітні традиції в сучасних умовах.

- Повести рішучу боротьбу з пристосовництвом, легкодухістю і опортунізмом в рядах партії.

- Побороти млявість і безідейність. Подолати апатію, відчай.

Необхідно згуртовувати всі прогресивні сили і формувати широкий громадський рух для боротьби з неонацизмом і соціальною несправедливістю.

Наша тактика, спрямована на збереження партії, її структур і кадрів, особливо з огляду на те, що КПУ залишилася практично єдиним лівим загальнонаціональним проектом, вважаємо, є абсолютно вірною.

Ми не можемо виключати того, що націонал-олігархічний режим, ігноруючи висновки європейських юридичних організацій та нехтуючи міжнародною силідарністю проти репресивних переслідувань комуністів України, змусить судові органи заборонити Компартію.

В такому разі прихильники комуністичної ідеї, відповідно до рішення позачергового Пленуму Центрального Комітету (20 травня 2015 року) «Про дії Компартії України у зв’язку з набранням чинності законами про «декомунізацію», будуть діяти в рамках громадської організації «Лівий марш». Будемо здійснювати діяльність, незважаючи на те, що можновладці всупереч судовим рішенням до цього часу відмовляють в її державній реєстраціїі, мотивуючи тим,що під такою назвою сто років тому російський всесвітньо відомий поет Володимир Маяковський написав вірша.

Як відомо, в умовах дїї "декомунізаційного" закону для участі у виборах до органів місцевого самоуправління та парламенту ми послуговуємося паралельним проектом "Нова держава".

Я з великим задоволенням, вперше публічно повідомляю саме вам, учасники нашого урочистого зібрання, що після майже дворічної судової тяганини наші партійні юристи змусили Міністерство юстиції зареєструвати цю партію під новою, запропонованою нами назвою — "Ліва опозиція".

Зараз Президія ЦК в напруженому режимі, постійно аналізуючи ситуацію, здійснює пошук найбільш ефективних концептуальних напрямів діяльності в політичних умовах, що склалися.

Що ми, комуністи, повинні враховувати сьогодні?

Націонал-олігархічний режим прагне керувати країною за допомогою відвертого адміністративного тиску, агресивної націоналістичної пропаганди, медіазомбування, шантажу, тотальної інформаційної війни, фізичного насильства і залякування, розправи і знищення інакомислячих.

Більш того, цей режим, використовуючи деградований парламент, створює законодавство, яким будь-яке інакомислення, незгода з режимом оголошується антидержавною політикою з усіма наслідками, що з того випливають.

Словом, країна перебуває в стані громадського неврозу, в суспільстві переважають песимістичні настрої.

Зростає невдоволення владою, але воно не виливається в активний масовий протест.

Водночас націонал-олігархічна влада сама, не бажаючи того, надає нам все більше аргументів і фактів для викриття її антинародного курсу. Ми прагнемо оперативно використовувати з цією метою інтернет-сайт ЦК, інші доступні засоби масової інформації.

Велику роботу в цьому напрямку проводить редакція «Рабочей газеты». Її розповсюдження і використання — особлива відповідальність і найперше завдання партійних комітетів, первинних організацій і кожного комуніста.

Треба і посилити агітацію за найближчі, першочергові гасла КПУ, а саме:

- повернути країну народові;

- припинити громадянську війну;

- відсторонити олігархів від влади;

- націоналізувати базові галузі промисловості.

З урахуванням невизначеного, до завершення судового процесу, юридичного статусу Компартії доцільно заявляти про наші акції протесту як про соціально-правові заходи і робити це від імені наших громадських об'єднань (ветеранських, жіночих, національно-культурних і т.д.) напередодні їх проведення, під нейтральними гаслами, із запрошенням ЗМІ, юристів, документуванням для правоохоронних органів.

Сьогодні заслуговують на обговорення пропозиції ряду товаришів про створення в містах і селищах груп самооборони для захисту наших приміщень і заходів від дедалі частіших набігів неонацистів, які створюють свої «національні дружини».

Наші формування доречно організовувати під егідою місцевих рад та під керівництвом патріотичних громадських об'єднань, наприклад воїнів-афганців, Всеукраїнського Союзу Радянських Офіцерів та ін. В цьому питанні можна кооперуватися з іншими лівими політичними силами на місцях.

В умовах, що склалися, корисними стають листівки, короткі гасла, що важко змиваються, заклики (в малодоступних місцях), які приваблюють масову увагу червоною символікою (стрічки, вимпели, повітряні кулі, силуети знаків та ін.).

Одне з пріоритетних завдань – завершення створення інформаційної вертикалі в партії: від первинки до ЦК. Це стосується і нашої участі в соціальних мережах. Тільки з їх допомогою можливо посилити партійний вплив на громадську думку.

Головне – щоб усі осередки, кожен комуніст займалися потрібними, соціально значущими справами. Іншими словами, мова йде про оптимізацію партійної роботи.

Йдеться перш за все про чітку адресність наших зусиль, врахування особливостей буденної свідомості, співвідношення групових форм та індивідуальної роботи, відповідність висунутих завдань наявним можливостям, самокритичну оцінку стану справ і особисту активність комуніста, викорінення голого прагматизму і догматизму, анархізму і показухи.

В агітаційній роботі сьогодні для нас актуальною є ленінська порада комуністам говорити «з народом не по-вченому», всюди «будити думку», «втягувати масу», «ловити буржуазію на слові», знайомити «народ з більшовизмом так, як ніколи не вдавалося ...»

У зв'язку з цим на перший план висувається робота в профспілках. Хоч і несміливо, та все ж намагаються її зрушити з місця товариші в Дніпропетровську, Кременчуці, Харкові. Давайте радитися, що можемо і повинні робити ми, щоб спрямовувати в правильне русло зростаючий інтерес робітників до організованої боротьби. Відкладати це не можна, бо націоналістичні «азовці» намагаються перехопити ініціативу.

На наш погляд, слід створювати нові класово-орієнтовані профспілки, які стоятимуть на сторожі інтересів людини праці проти капіталістичної експлуатації, а не будуть прислужниками можновладців і олігархів.

У необхідності таких підходів ми ще більше впевнилися після участі в Європейській комуністичній зустрічі 32 партій із 28 країн 11 квітня в Брюсселі, де йшлося про підвищення ролі робітничого класу, та перемовин 16 квітня в Афінах з Генеральним секретарем Всесвітньої федерації профспілок Георгіосом Маврикісом.

Більшої уваги з боку партійних комітетів заслуговують сьогодні і пролетарі розумової праці — інтелігенти. Вони піддаються підступній експлуатації буржуазною державою, але починають прозрівати.

Важливо шукати і залучати на наш бік тих інтелігентів, які не втратили честі і совісті, бажають послужити порятунку України від подальшої розрухи.

Як довго триватиме націоналістичне безумство в Україні, коли знову переможуть ідеали свободи, соціальної справедливості та рівності – це, без перебільшення залежить від нас, комуністів! Тож бажаю усім нам успіхів у цій боротьбі!

Поздоровляю вас з ювілеями Компартії України, дорогі товариші!

Ми гордимося звитяжною, героїчною, а часом і трагічною віковою історією нашої рідної політичної сили!

Слава невмирущій Комуністичній партії України – вірній продовжувачці справи Леніна, надійній захисниці прав і свобод трудового народу, партії інтернаціоналістів і патріотів!

Хай живе марксизм-ленінізм – всеперемагаюче революційне вчення!


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях