До 100-річчя створення Компартії України і 25-річчя її відродження. Роль партійних і радянських органів Полтавщини в період відбудови народного господарства (1921-1941 рр.)

До 100-річчя створення Компартії України і 25-річчя її відродження. Роль партійних і радянських органів Полтавщини в період відбудови народного господарства (1921-1941 рр.)


Перехід до мирного соціалістичного будівництва на Полтавщині, як і в усій країні, відбувався в надзвичайно складній економічній і політичній обстановці. За роки інтервенції та Громадянської війни народне господарство було зруйноване. В 1920 році промисловість Полтавської губернії виробляла лише 13,8 проц. довоєнного обсягу продукції. Для налагодження виробництва не вистачало кваліфікованих робітників, устаткування, палива, сировини. Багато підприємств довелося перевести на консервацію. Дуже тяжким було становище і в сільському господарстві. Посівні площі зменшилися більш як на 300 тис. десятин. Валовий збір зерна скоротився вдвоє, а вирощення технічних культур, зокрема, цукрових буряків, зійшло нанівець. Поголів’я коней зменшилося на 38 проц., а великої рогатої худоби — на 29 процентів. Становище ускладнювалося безчинствами і терористичними актами з боку численних куркульських банд.

Із запровадженням нової економічної політики партійні організації, органи Радянської влади і КНС широко використовували різні форми організаторської і політичної роботи в массах.. У серпні 1922 року ЦК КП(б)У  прийняв рішення про оновлення складу Полтавського губкому партії та губвиконкому. Секретарем губернського партійного комітету було обрано

Б. Й. Магідова. (Борис Йосипович Магидов (1884-1972). Народився в Санкт-Петербурзі. У 1912 році за революційну діяльність був заарештований і висланий в Архангельську губернію. Член партії більшовиків з 1917 року. Народний комісар праці Донецько-Криворізької Республіки (лютий-квітень 1918). Після прориву військ ДКР до Царицина - начальник політвідділу 10 армії, потім нарком праці Української РСР, в 1920 році - голова Донецького губернського ради профспілок, в 1921 обраний секретарем Луганського повітового комітету КП(б)України. З 1922 року відповідальний секретар Полтавського губкому КП(б)У, Самарського губкому ВКП(б), інструктор ЦК, голова ЦК профспілки працівників друку. Був репресований, в 1939-1941 під арештом. У 1941-1948 працював заввідділом Профиздат ВЦРПС. У 1956 році вийшов на пенсію.) 

Головою губвиконкому було обрано

 — О. К. Сербиченка.

Так, у лютому 1921 року в губернії налічувалося 3258 комуністів — 1525 членів і 1733 кандидати у члени партії, об’єднаних у 111 міських, 66 волосних та 33 сільських організаціях. Показником зрослого авторитету комуністів була активна підтримка робітниками Полтавщини ленінського призову в партію.

 На 1 квітня 1924 року в губернській партійній організації налічувалося понад 5000 комуністів. Швидко зростали також комсомольські організації. Якщо в березні 1922 року губернська комсомольська організація об’єднувала 3625 чол., то на 11 квітня 1924 року — 5461, а кількість комсомольських осередків за цей час збільшилася з 293 до 353.

Партійні та громадські організації, органи Радянської влади вживали рішучих заходів, щоб якнайшвидше відбудувати промисловість губернії. Всього на Полтавщині в 1923—24 рр. зареєстровано 17 135 підприємств, на яких працювало 30 тис. робітників. Найбільші з них були в руках держави або кооперативних організацій. Державні і кооперативні підприємства, що становили 2,2 проц. загальної кількості підприємств, використовували 82,3 проц. електроенергії та виробляли 50 проц. продукції. Все ж основна маса робітників (понад 72 проц.) працювала на підприємствах, що належали приватним власникам, які нерідко намагались порушувати закони Радянської влади про працю, встановлювали тривалий робочий день і низьку заробітну плату. На 1 квітня 1924 року в губернії було 17 648 безробітних.

За рішенням громадських організацій у непманів, що злісно порушували радянську законність, підприємства відбиралися. Спеціально створений комітет боротьби з безробіттям (комборбез) організував підготовку кваліфікованих робітників, кооперування кустарів і створення нових підприємств. Так, у 1924 році утворився завод «Метал» і панчішна фабрика «Текстильник» (у 1925 році перейменована на фабрику ім. 8 Березня), в 1925 році — лубенський завод «Комунар» та інші підприємства.

Після проголошення непу на Полтавщині почала здійснюватися денаціоналізація дрібних і частини середніх підприємств та перебудова господарської діяльності державних заводів і фабрик. Насамперед відновили випуск продукції підприємства, які виробляли товари першої необхідності. У Полтаві це були: сірникова, дві кондитерські, макаронна, ковбасна фабрики, миловарний, оцтовий, лісопильний заводи.

Найрентабельніше працювали галузі промисловості, тісно пов’язані із місцевим сільськогосподарським сировинним ринком. У загальному балансі промисловості Полтавщини чільне місце посідало млинарство й цукроваріння.

У 1925 році 8 державних млинів у Полтаві (27% усіх підприємств, 14% робітників) давали 43,3% вартості виробленої продукті.6 цукроварень — Артемівська, Глобинська, Ланнівська, Октябрська, Оріхівська, Халтуринська — працювали з навантаженням, що дорівнювало 90% довоєнного. У тому ж  році у Полтаві була збудована беконна фабрика, яка щороку переробляла 120-160 тис. свиней. За повного навантаження фабрика випускала продукції на 9 млн. крб., половина з яких припадала на експорт до Англії, Франції, Голландії. Полтавський бекон, малосольна свинина користувалися постійним попитом за кордоном, а охолоджена свинина, ковбаси, смалець надходили на внутрішній ринок.

Беконна фабрика у Полтаві. Загальний вигляд.  Фото. 1925.

Повідомлення про виробничі успіхи Полтавської беконної фабрики в газеті «Більшовик Полтавщини» (1 листопада 1927 p.):

«Відкрита 17 березня 1926 року Полтавська беконна фабрика працює ще менше двох років. Але успіхи її за цей час великі. Цифрові дані красномовно свідчать про це.

З березня 1926 року до 1 жовтня того ж року заготовлено свиней 25000 голів, за 1926/27 роки – 95 тис., а на 1927/28 рік цифра ця має дійти до 125 тис, Експортовано, вивезено за кордон, з дня відкриття фабрики до 1 жовтня 1926 року 50 тис. пудів бекону, за 1926/27 роки — 213 тис. пудів.

Експорт за кордон бекону збільшується. Крім того, розпочато підготовчу роботу для експорту до західноєвропейських країн мороженої свинини, еолових окостів (до Франції), смальцю (до Голландії) й т. ін. Перші партії цих продуктів послано, про наслідки вже є повідомлення: вироби Полтавської беконної фабрики одержали на виставці в Парижі найвищу нагороду.

За весь час існування фабрики не було жодної скарги на якість її виробів».

Колектив Полтавського паровозоремонтного заводу біля відремонтованого паровоза. Фото. 1926. 

Під час світової війни, у 1915 p., із Вільно до Полтави було евакуйовано 6 невеликих механічних панчішних фабрик разом із робітницями та кілька сот панчішниць – кустарів із своїми ручними машинками. У Полтаві вони розгорнули випуск до півмільйона дюжин панчіх щороку. Після тимчасового спаду виробництва в 1918-1920 pp., у часи непу всі 6 панчішних фабрик знову запрацювали. На цих підприємствах, які знаходились у підпорядкуванні тресту «Текстильпром», виготовлялось річно до 400 тис. дюжин панчіх.

Робітниці Полтавської панчішної фабрики “Імперіал” за роботою. Фото. 1924.

Поступово відроджувалось промислове виробництво і у інших великих містах Полтавщини. Наприкінці 1925 року в Кременчуці діяло 25 заводів і фабрик, зокрема, 4 державні млини, фабрика «Маслофарба», тютюнова і дві махоркові фабрики, перша зразкова друкарня. Другий механічний завод розпочав випуск соломорізок і кінних молотарок. З повним навантаженням працювали Крюківські ваґоноремонтні майстерні, де було створено електрозварювальне виробництво, встановлено пересувні парові крани.

У Лубнах на поч. 1923 р. стала до ладу суконна фабрика № 3. Машинобудівний завод «Фенікс» у 1924 році перейшов на випуск токарних і стругальних верстатів, що знаходили попит у різних куточках Радянського Союзу. Лубенський завод «Механіка», на якому до того ремонтували сільськогосподарські машини, змінив профіль і став виготовляти обладнання для млинів і елеваторів.

Важливу роль у забезпеченні населення Полтавщини товарами широкого вжитку відігравала дрібна кустарно-реміснича промисловість, її питома вага в загальному обсязі промислового виробництва в середині 20-х років становила 43%.

На селі головну увагу було спрямовано на те, щоб покласти край бандитизму, якнайшвидше відновити виробництво та заготівлі необхідної для країни сільськогосподарської продукції. Велику роль у здійсненні цих завдань відіграли комітети незаможних селян. На 1 січня 1922 року в організаціях КНС налічувалось понад 70 тис. чол., а наприкінці 1922 року, після того як до Полтавської губернії ввійшли З повіти ліквідованої Кременчуцької губернії,— близько 100 тис. членів. У більшості повітів губернії 80 проц. депутатів Рад були членами КНС, а загони по боротьбі з бандитизмом майже цілком складалися з комуністів, комсомольців і членів КНС. Величезну роботу по формуванню цих загонів проводив командарм 14-ої Армії

І. П. Уборевич.

Операціями по ліквідації махновських банд керували безпосередньо

М. В. Фрунзе та

Р. П. Ейдеман.

В результаті здійснення законів про землю та політики опори на бідняка і міцного союзу з середняком істотно змінилася соціальна структура сільського населення. Основна маса селян стала середняцькою. Якщо в 1916 році господарства, в яких зовсім не було посівів або які мали посіви, менші за одну десятину, становили на Полтавщині 30,3 проц. усіх господарств, то в 1924 році їх питома вага знизилася до 12,1 процента. Разом з тим і питома вага господарств, які мали понад 9 десятин посівів, знизилася з 12,3 до 2,7 процента. Основна частина землі і близько 65 проц. поголів’я робочих коней зосереджувалась у руках середніх господарств з площею посіву 3—8 десятин 1. Забезпеченість селянських господарств тягловою силою та реманентом і далі лишалась низькою. Власним тяглом могли обробляти посіви тільки 29 проц. господарств, 30 проц. наймали тяглову силу, а 37 проц. вдавалися до супряги. Частина бідняцьких господарств потрапляла в кабалу до куркулів. Щоб уникнути цього, комітети незаможних селян брали в оренду дрібні підприємства, через які на пільгових умовах обслуговували бідняків, організовували прокатні пункти, каси взаємодопомоги.

Партійні організації та органи Радянської влади подавали велику допомогу колективним господарствам. У 1923 році в Полтавській губернії було 32 комуни, 212 артілей, 70 товариств спільного обробітку землі, 149 радгоспів.

Основну масу селян, що об’єднувалися в колгоспи, становили незаможники. Радянська держава виділяла для цих об’єднань кредити, надавала різні пільги тощо. Розгорталася шефська допомога колгоспам з боку робітничих колективів промислових підприємств.

Усе це сприяло зміцненню союзу робітничого класу і селянства, прискоренню відродження сільського господарства, підготовці економічних і політичних передумов для наступної соціалістичної перебудови села на базі суцільної колективізації. Навіть тоді, коли молоді колгоспи були ще дуже бідно оснащені технічними засобами і слабкі з організаційно-господарського погляду, вони вже демонстрували свої переваги над індивідуальними селянськими господарствами. В 1924 році врожайність основних зернових культур в артілях Полтавського округу була на 50— 60 проц. вищою, ніж у селянських господарствах. Колгоспи ширше культивували такі інтенсивні сільськогосподарські культури, як цукрові буряки, овочі, картоплю.

Глибокі процеси відбувались і на культурному фронті. Найскладнішою проблемою тут була ліквідація неписьменності. На початку 20-х рр. у Полтавській губернії налічувалося 400 тис. неписьменних. На потреби народної освіти виділили понад 35 проц. коштів з місцевих бюджетів. В інституті народної освіти та на 19 педагогічних курсах в 1922 році навчалося близько 3 тис. майбутніх учителів. Швидко зростала мережа шкіл загального і професійно-технічного навчання, пунктів по ліквідації неписьменності тощо.

Для дітей, що втратили батьків, створювались дитячі будинки і трудові колонії. У 1922 році в губернії було 123 дитбудинки, де виховувались 4895 дітей, 79 дитсадків на 3192 дітей та 1915 трудових шкіл, де навчалося 80 415 дітей. Велику роботу в цей час на Полтавщині проводив видатний педагог і письменник

А. С. Макаренко.

Проводилась велика робота по інтернаціональному вихованню трудящих. Робітники і селяни Полтавщини активно підтримали лінію партії, з’їзду Рад УРСР та з’їздів Рад інших радянських республік на створення СРСР.

В результаті великої організаторської і політичної роботи партійних, радянських і громадських організацій, самовідданої праці робітників і трудящого селянства завдання відбудови народного господарства вирішувалися успішно.

Великого розмаху промислове будівництво набрало в роки довоєнних п’ятирічок. Індустріальні перетворення на Полтавщині здійснювались насамперед у традиційних для краю галузях господарства, що працювали на переробці місцевої сільськогосподарської сировини.

Панчішна фабрика імені М. Кутузова в Полтаві. Карт. П. Горобця. 1934.

Ще до початку індустріалізації,як було відмічено вище, Полтава перетворилася на один із центрів панчішнотрикотажного виробництва. Тут на шести невеликих панчішних фабриках, в артілях промислової кооперації і надомно, тобто в квартирах-майстернях, працювало до 8,5 тис. чол. У 1927-1929 pp. по вул. Радянській (кол. Монастирська) було споруджено велику панчішну фабрику імені М.І. Кутузова, де трудилися 800 робітниць.

Враховуючи наявність у Полтаві значних трудових ресурсів для розвитку легкої промисловості, було прийняте урядове рішення про будівництво тут потужної бавовнянопрядильної фабрики. Спорудження просторих цехів підприємства з бетону і скла на пустирі поблизу Решетилівського шосе розпочалось у травні 1934 pоку, а рівно через два роки фабрика дала першу продукцію. Наприкінці 1930-х pp. підприємство щодоби в середньому виробляло 24,5 т прядива. Своєю продукцією фабрика задовольняла потреби половини всієї трикотажної промисловості України.

Машини “Помкінс”, опановані на трикотажній фабриці. Фото. 1934.

Ткацький цех. Карт. О. Самохвалова. 1929.

У 1929 році на березі Дніпра піднялися цехи потужної Кременчуцької суконної фабрики. В Лубнах у 1932 році ввели в експлуатацію повстяну фабрику. Це було єдине в Україні механізоване підприємство такого профілю, де випускалося 70% усієї потрібної для республіки повсті. Колектив підприємства виконав почесне термінове замовлення – виготовив високоякісну повсть для першої радянської арктичної експедиції.

Високим попитом користувалася продукція відкритої в 1927 р. Лубенської деревообробної фабрики «Червоний Жовтень». Виготовлені тут меблі надходили Чорноморському флоту, Київському і Харківському будинкам Червоної армії, ним% був обладнаний один із залів Кремля.

Відкриття Кременчуцької суконної фабрики. Фото. 1929.

Зародження медичної промисловості в Україні пов’язане з уведенням в експлуатацію в 1931 р. Полтавської фабрики «Термометр»- другого підприємства такого профілю в СРСР. Окрім ґрадусників, тут виготовлялися й інша діагностична апаратура та інструментарій зі скла.

 Через рік у Лубнах  заснували завод із первинної переробки лікарських рослин. Підготовлена там сировина направлялася спочатку на інші підприємства, а у післявоєнний період завод став сам на рослинній основі виготовляти ліки і перетворився в одне з найбільших підприємств фармацевтичної індустрії України.

Успішна робота беконної фабрики дала поштовх до створення одного з І найпотужніших у країні Полтавського м’ясокомбінату, розрахованого на щорічну переробку 180 тис. голів великої рогатої худоби, 70 тис. свиней, 80 тис. овець та півмільйона штук птиці.

 У 1929 р. в районі Решетилівського шосе піднялись будівлі м’ясохолодобійні та кількох інших цехів комбінату, а до кінця першої п’ятирічки підприємство вийшло на проектну потужність. Беконна фабрика була включена до його складу. Тут виготовлялись м’ясні консерви, копченості, смалець, клей. Утилізації піддавались І практично всі відходи виробництва. Так, із овечих кишок тут виробляли І струни для смичкових інструментів. Струнний цех протягом кількох десятиліть був єдиним у Радянському Союзі і постачав свою продукцію всім театрам і оркестрам. Частина струн йшла на експорт. У 1939 року м’ясокомбіпат освоїв виробництво цінного медичного препарату – гематогену.

Полтавський м”ясокомбінат. Фото. 1933.

Серед промислових новобудов першої п’ятирічки на Полтавщині особливе місце займає Лохвицький цукровий завод – найбільший у той час у Радянському Союзі й один із найпотужніших у Європі. Завод почали споруджувати восени 1928 року у степу за 12 км від Лохвиці. Вдень і вночі працювали тисяча робітників та шістдесят інженерів і техніків. Для риття котлованів і фундаментів, прокладання траншей під комунікації, вивезення землі та перевезення будівельних матеріалів щодня залучались із навколишніх сіл сотні селян із кіньми і підводами. По прокладеній до новобудови залізничній колії надходило промислове обладнання, цемент, | арматура. Поруч з виробничими корпусами виростало робітниче селище з багатоповерховими житловими будинками, їдальнею, школою, лікарнею, клубом. 9 жовтня 1929 року, на рік раніше від встановленого за планом терміну, підприємство було введене в експлуатацію.

Лохвицький цукровий завод щодоби переробляв близько 20 тис. цнт цукрових буряків. Після проведеної в 1936 р. реконструкції потужність цукрозаводу зросла на 80% . Усі роботи на підприємстві виконувалися механізмами, починаючи від розвантаження цукрових буряків і закінчуючи вантаженням мішків із цукром у залізничні ваґони. Встановлена на заводі потужна турбіна повністю забезпечувала електроенергію внутрішноза-водські потреби і надсилала струм у районний центр Лохвицю та до кількох навколишніх сіл.

Розвиток машинобудівних та машиноремонтних підприємств здійснювався переважно шляхом докорінної реконструкції вже діючих заводів чи майстерень або ж перепрофілювання їх на випуск нової продукції.

Так у 1927 році перетворилися на завод Полтавські паровозоремонтні майстерні. Протягом трьох років підприємство повністю реконструювали, запровадили нове устаткування та технології ремонту локомобілів. У 1930 року Полтавський паровозоремонтний завод (ППРЗ) відремонтував 240 паровозів, тобто майже у 5 разів більше, ніж до реконструкції. У жовтні 1930 року полтавські паровозоремонтники встановили два світових рекорди швидкості і якості ремонту локомотивів. Окремі машини ремонтувалися всього за 46 годин. Таких термінів не знала історія вітчизняного та зарубіжного машинобудування. Окрім ремонту паровозів 13 серій, завод на замовлення Вищої ради народного господарства СРСР приступив до виготовлення устаткування для елеваторів, асфальтових котлів і шляхових катків, а також запасних частин до тракторів.

Ремонт паровоза. Карт. О. Самохвалова. 1931.

Паровозні котли, відремонтовані робітниками Полтавського паровозоремонтного заводу.Фото. 1934.

У 1929-1930 pp. на полтавському заводі «Метал» були споруджені й оснащені сучасним устаткуванням ливарний, модельний і ковальський цехи. Все це дозволило налагодити випуск панчішних, трикотажних та поліграфічних машин.

У 1931 році тут виготовили першу радянську плоскодрукарську машину. Після запуску в серію цими машинами обладнували пересувні типографії. До кінця першої п’ятирічки в Полтаві на повну потужність почала працювати й одна з найбільших в Україні поліграфічна фабрика, де випускалась різноманітна книжкова продукція.

У роки першої п’ятирічки на базі колишніх Крюківських вагоноремонтних майстерень постав один із флаґманів важкої промисловості України – Крюківський ваґонобудівний завод. У жовтні 1932 року тут був виготовлений перший в СРСР напівваґон – ґондола вантажопідйомністю 60 т. Серійний випуск таких напівваґонів, які мали ряд переваг над закордонними зразками, став вагомим здобутком вітчизняного транспортного машинобудування.

У 1930 році Кременчуцький механічний завод перейменовано на машинобудівний і переведено на випуск нової продукції – причепних катків, канавокопачів, кінних скреперів з ковшом ємністю 0,3 куб. м. Окрім того, машинобудівельники виконували термінове замовлення для радгоспів – виготовляли цистерни для пального і запасні частини до тракторів. У 1932 році на Кременчуцькому машинобудівному заводі був побудований електрозварювальний цех, що дозволило виготовляти зварні цистерни, застосовувати електрозварювання для виробництва шляхових машин.

Серйозної реконструкції зазнав Лубенський верстатобудівний завод «Комунар» (так із 1927 р. стало іменуватись невелике механічне підприємство «Фенікс»). Основною продукцією заводу стали токарно-ґвинторізні верстати. Розробкою креслень нового верстата К-29 («Комунар» – 1929 р.) керував головний інженер заводу С.В. Шпаковський. У 1930 році конструкцію токарно-ґвинторізного верстату було удосконалено, і у масове виробництво пішли верстати К-30, а згодом – К-31, К-32, К-33. Верстати з Лубен одержували найвизначніші будови першої п’ятирічки – Маґнітогорськбуд, Кузнецькбуд, Тракторобуд.

Невеликий завод «Механік», заснований у Лубнах у 1908 pоці, перейменували в 1930 році на «Комсомолець». До кінця п’ятирічки було споруджено нові цехи, обладнані сучасним устаткуванням. Завод спеціалізувався на виготовленні та ремонті сільськогосподарських машин. Для колгоспів і машино-тракторних станцій Полтавщини тут щороку ремонтувалося до 1500 сівалок, молотарок та іншої техніки. У 1930-х pp. завод розпочав виготовлення обладнання для елеваторів України, Російської Федерації, республік Середньої Азії.

Створений ще в 1860 році у Карлівці завод землеробних машин у 1935 році після докорінної реконструкції отримав назву машинобудівного і переключився на випуск промислового обладнання для підприємств цукрової промисловості. Завод перейшов у союзне підпорядкування, а випуск продукції на ньому за роки довоєнних п’ятирічок збільшився у п’ять разів.

Індустріалізація Полтавщини позитивно позначилася на розвитку залізничного транспорту,  призвела до багаторазового збільшення обсягів перевезень. Загальна довжина мережі залізниць Полтавської області на 1 січня 1939 р. становила 890 км. Локомотивний парк було повністю оновлено за рахунок паровозів серії «ФД», «ЙС», «СО». Ряд напрямків залізничної колії обладнано автоблокуванням, чимало станцій отримали централізоване управління стрілками і сигналами. Серйозної реконструкції зазнали залізничні станції Лубни, Ромадан, Миргород, залізничні вузли Полтави, Кременчука, Гребінки. Так, протягом 1935-1938 pp. у Гребінці ввели в експлуатацію ваґонне і локомобільне депо, для оперативного керівництва рухом поїздів від Ромодану до Дарниці і від Бахмача до станції імені Шевченка створено залізничний відділок.

Найбільш вантажонапруженою на Полтавщині стала маґістраль Лозова-Полтава-Ромодан-Гребінка-Київ, якою йшов транзитний потік кам’яного вугілля і промислового устаткування із Донбасу. Другою за вантажонапруженістю була маґістраль Кременчук-Полтава-Харків, що забезпечувала транзитний потік чорних металів, машин з Придніпров’я в інші райони України.

Технічна реконструкція залізниць, паровозного та ваґонного парків дозволила підняти вантажооборот безпосередньо в межах Полтавщини. Так, у 1938 р. залізниці відправили з області вантажів у 3,4 рази, а ввезли у 5 разів більше, ніж у 1913 р. «Негативний» баланс залізничних перевезень пояснюється тим, що в умовах індустріалізації Полтавщина «споживала» вантажі, необхідні для спорудження та роботи промислових підприємств: кам’яне вугілля, чорні метали, нафтопродукти. У структурі відправлень вантажів з області переважали хлібопродукти, продукція легкої і харчової промисловості.

На кінець другої п’ятирічки на Полтавщині діяло 224 великих державних промислових підприємства. Загальний обсяг промислового виробництва на Полтавщині напередодні Великої Вітчизняної війни в 11,7 раза перевищував рівень 1913 року. Зокрема, це:

Гадяч: воскововощинний з-д (1933 p.); сироробний з-д (1930 p.).

Галещина: біофабрика (1931 p.).

Глобине: маслозавод (1929 p.).

Карлівка: механічний з-д (рек. 1927 p.; із 1935 р.-машинобудівний з-д).

Кременчук: суконна ф-ка (1929 p.); машинобудівний з-д (рек. 1930 p.); взуттєва ф-ка ім. ХХ-річчя РСЧА і ВМФ (1938 p.); маслозавод (1929 p.); молокозавод (1929 p.).

Крюків: вагонобудівний з-д (рек. 1932 p.).

Лохвиця: цукровий з-д (1928-1929 pp., рек. 1936 p.); маслозавод (1930 p.); спиртзавод (1932-1934 pp.; з 1937 p. – спирткомбінат ім. A.I. Мікояна).

Лубни: повстяна ф-ка (рек. 1932 p.); деревообробна ф-ка «Червоний Жовтень» (1927 p.); з-д з первинної переробки лікарських рослин (1932 p.); верстатобудівний з-д «Комунар» (рек. 1927 p.); з-д «Комсомолець» (рек. 1930 p.); м’ясокомбінат (1929 p.).

Опішня: артіль «Червоний керамік» (1929 p.).

Пирятин: меблева ф-ка (1932 р.); сирзавод (рек. 1935 p.).

Полтава: м’ясокомбінат (1929-1933 pp.); панчішна ф-ка (1927—1929 pp.); бавовнопрядильна ф-ка (1934—1936 pp.); ф-ка «Термометр») 1931 p.); паровозоремонтний з-д (рек. 1927 p.); з-д «Метал» (рек. 1929—1930 pp.); кондитерська ф-ка (рек. 1929 p.; з 1934 p. – ім. С.М. Кірова); хлібозавод; трикотажна ф-ка (1928 p.); ремонтно-механічний з-д (1932 p.); олійний з-Д (1931 p.).

Решетилівка: маслозавод (1928 p.); промартіль «Троянда» (1922 p.; з 1934 р. – фабрика ім. К. Цеткін).

Хорол: механічний з-д (1939 p.) та інші.

Заводи і фабрики області давали продукцію, яку і за асортиментом і за якістю не можна було навіть порівняти з тією, що вироблялась до революції. Внаслідок успішного здійснення завдань індустріалізації два найбільші міста краю – Полтава і Кременчук – перетворились у великі промислові центри.

21 квітня 1929 року, напередодні XVI Всесоюзної партійної конференції, яка прийняла план першої п’ятирічки і звернулась до всіх трудящих із закликом про розгортання соціалістичного змагання, проголосили днем початку соціалістичного змагання на Полтавщині. Партійні, профспілкові, комсомольські організації розгорнули роботу по професійному навчанню і політичному вихованню кадрів, організації соціалістичного змагання між робітничими колективами. Так, у 1929—1930 рр. у Кременчуці на різних курсах і в школах професійно-технічного навчання було підготовлено понад 3 тис. робітників, проти 485 чоловік у попередньому році. У Полтаві в 1928/29 навчальному році відкрився вечірній робітничий університет — вищий учбовий заклад системи професійної освіти.

Могутнім піднесенням соціалістичного змагання, пов’язаним з масовим рухом новаторів виробництва за освоєння нової техніки і перегляд старих технічних норм, позначені роки другої п’ятирічки. У листопаді 1935 року робітник Крюківського вагонобудівного заводу О. А. Будній на обробці півскатів встановив рекорд країни і завоював звання кращого півскатника Радянського Союзу — при нормі 7 за зміну він обточував 29 півскатів. Машиніст депо станції Полтава-Південна Й. М. Яцина добився всесоюзного рекорду — пробігу паровоза без промивки 67 тис. км., замість норми 1900 км. Бригада майстра ковальського цеху паровозоремонтного заводу Ф. В. Позднякова виконувала змінні норми на 1780 процентів. У 1937 році в промисловості області налічувалось 3500 новаторів-комсомольців.

Успіхи індустріалізації створювали необхідні матеріально-технічні умови для переходу до соціалістичної перебудови села та ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації. Колгоспам, які виникли в перші роки Радянської влади, держава збільшувала поставки тракторів та інших сільськогосподарських машин. Посилюючи щефську допомогу молодим колгоспам, робітничі колективи промислових підприємств направили туди для організаторської і політичної роботи передових робітників-комуністів. Вживалися заходи для підготовки спеціалістів і організаторів соціалістичного господарства.

Здійснюючи соціалістичну перебудову села, партійні організації Полтавщини організували бідноту на подолання опору куркульства,які вдавались до вбивств місцевих активістів. Так, у 1929 році в селі Ковалівці Руновщинського (нині Полтавського) району куркулі вбили секретаря комсомольської організації, активного сількора Федора Чамару, в тому ж році — голову КНС села Климівки Карлівського району А. А. Ковякова, в 1931 році — голову колгоспу села Калашників Полтавського району М. Ф. Лобача, в 1932 році голову колгоспу села Василівки того ж району Д. К. Портненка. Куркулі саботувализаходи Радянської влади, нищили худобу, псували машини. Спекулюючи на окремих помилках   колгоспному будівництві, зокрема на порушеннях принципу добровільності при організації колгоспів, вони вели злісну антирадянську пропаганду.

Велике значення для розгортання колгоспного руху на селі мали окружні з’їзди колгоспників, що відбулися в 1929 році. Ці з’їзди узагальнили перший досвід колгоспного будівництва. На 1 квітня 1930 року в Полтавському окрузі усуспільнили 69,2 проц. землі. Таке становище було і в інших округах, які входили тоді до складу нинішньої Полтавської області. Партійні організації провели велику роботу по подоланню допущених перекручень ленінських принципів у колгоспному будівництві та організаційно-господарському зміцненні колгоспів. Велику роль у цій справі відігравали також політвідділи, створені при МТС у 1933 році. Для роботи в них партійні організації послали кращих і найбільш досвідчених працівників.

У 1941 році на Полтавщині було 2485 колгоспів, 39 радгоспів і 78 МТС. На колгоспних і радгоспних ланах працювало 6,5 тис. тракторів, понад 2 тис. комбайнів, 4 тис. автомобілів і багато інших машин.

У зв’язку з перетворенням дрібних селянських господарств у великі соціалістичні та докорінними змінами в технічному оснащенні сільськогосподарського виробництва гостро постало питання про підготовку кадрів. Тільки за 1937—1940 рр. в сільськогосподарських школах і на курсах було підготовлено 10 617 механізаторів, 2522 тваринники, 1555 агрономів, 1380 бухгалтерів і рахівників.

У 1939 році в колгоспах, МТС і радгоспах Полтавщини вже працювало понад 3000 агрономів, зоотехніків та інших спеціалістів сільського господарства.

У зв’язку з бурхливим зростанням господарства, розвитком і ускладненням економічних зв’язків у 1937 році Полтавщину було виділено в окрему область.

Вона уславилась як край високих врожаїв зернових культур, особливо пшениці, а також цукрових буряків і соняшнику. Порівняно з дореволюційним часом збір зернових зріс на 28,5 проц., цукрових буряків — у 4,3 раза, а соняшнику — в 12,6 раза. В 1940 році Полтавщина дала державі 37,8 млн. пудів хліба, в т. ч. близько 13 млн. пудів пшениці. На цукрові заводи надійшло 1369 тисяч тонн цукрових буряків.

Прискорився і розвиток громадського тваринництва. Напередодні війни майже всі колгоспи Полтавщини мали по 3 тваринницькі ферми. За 1938—1940 рр. поголів’я великої рогатої худоби в колгоспах збільшилося на 90,3 проц., свиней — на 24 проц., овець — на 121,8 проц., а поголів’я птиці за один 1940 рік зросло майже в 4 рази.

В боротьбі за високі врожаї сільськогосподарських культур і високу продуктивність тваринництва в колгоспах, MTС і радгоспах виросло багато передовиків і новаторів виробництва. В 1939 році 93 найкращі майстри сільського господарства області були нагороджені орденами і медалями СРСР.

За високі показники в розвитку соціалістичного сільського господарства в довоєнні роки орденом Леніна було нагороджено: майстра комбайнового збирання, комбайнера М. П. Кріпака (згодом висунутого на посаду механіка Радивонівської MTС Великобагачанського району), бригадира колгоспу «Нове життя» Полтавського району М. В. Баклицького, бригадира радгоспу ім. Декабристів В. М. Клименка, доярку Веселоподільської селекційної станції П. Т. Черненко, вівчара колгоспу «Червоне поле» Оржицького району Ю. Ф. Бублика, тракториста Кобеляцької МТС С. І. Діденка та інших.

Велика увага приділялась також питанням охорони здоров’я. В 1940 році кількість лікарів в області, порівняно з дореволюційним часом, збільшилась майже в 6 разів, а кількість середніх медичних працівників —у 7,6 раза. В області працювало 144 лікарні на 5835 ліжок, 264 медичні амбулаторії, 564 фельдшерсько-акушерські пункти, 338 родильних будинків, 16 санаторіїв, 8 будинків відпочинку, 125 постійних і 2720 сезонних дитячих ясел, 185 постійних і сезонних дитячих садків та майданчиків. Влітку 1940 року в постійних і сезонних дошкільних закладах перебувало 114,6 тисячі дітей.

В результаті культурної революції письменність населення Полтавщини зросла в 1939 році до 93,4 проц. проти 26,2 проц. у 1910 році. На кожну тисячу чоловік 6 мали вищу освіту і 30 — середню або неповну середню. В 1940/41 навчальному році працювало 1735 шкіл (на 325600 учнів). В області було 6 інститутів, а також 44 технікуми і 7 робітфаків.

На Полтавщині діяли 5 постійних театрів, 344 кіноустановки, кілька музеїв, 1625 клубів і будинків культури. Кількість бібліотек, порівняно з дореволюційним часом, зросла в 6 разів, а їх книжковий фонд — у 12,5 раза. Видавалося 69 газет.

Зусилля трудівників міст і сіл області у справі розвитку соціалістичної економіки і культури очолювала і спрямовувала партійна організація. Напередодні Великої Вітчизняної війни вона налічувала 14 тис. членів і понад 11 тис. кандидатів в члени партії. Партійні організації жили активним творчим життям, комуністи виступали в авангарді всіх прогресивних починань, піднімали маси на самовіддану працю в ім’я побудови соціалізму і комунізму. їх вірними помічниками були комсомольці. На цей час обласна комсомольська організація об’єднувала 115 тис. юнаків і дівчат.

Включившись у соціалістичне змагання на честь XVIII з’їзду ВКП(б), колектив станції Полтава-Київська під керівництвом партійної організації  зобов’язався знизити простої вагонів під час навантаження і розвантаження до 50 процентів. Це зобов’язання було набагато перевиконано.

В подарунок з’їздові колектив робітників депо станції Полтава в рекордні строки відремонтував понад план 3 паровози. В 1939 році стахановський рух збагатився новими формами — роботою водночас на кількох верстатах і сполученням професій. Так, на кінець року на Полтавському паровозоремонтному заводі на 2, 3 і 4 верстатах вже працювало 27 стахановців.

В боротьбі за соціалістичну індустріалізацію зростали кадри організаторів і спеціалістів промислового виробництва. Багатьох із них висунули на керівну роботу. Шлях від рядового робітника до начальника Полтавського паровозоремонтного заводу пройшов Т. В. Гайовий. За видатні заслуги в організації промислового виробництва країни Т. В. Гайового удостоїли високого звання Героя Соціалістичної Праці.

На посаду начальника депо станції Полтава-Південна в 1937 році висунули знатного машиніста цього ж депо Й. М. Яцину, який починав своє трудове життя у наймах в поміщицьких економіях. На Полтавській прядильній фабриці колишні ремонтники П. Красоха, А. Ратнер та І. Халявко стали передовими майстрами, І. Гулій — помічником директора фабрики, а робітник Г. Орлов — директором школи ФЗН.

Партія і народ високо оцінили самовіддану працю робітників. Чимало новаторів було нагороджено орденами й медалями, а О. А. Буднього та Й. М. Яцину в 1937 році обрали депутатами Верховної Ради СРСР 1-го скликання.

Для задоволення культурних потреб населення в місті відкрили кілька прекрасних клубів, у тому числі клуб залізничників із залом на 1000 глядачів, з бібліотекою, різними кабінетами, клуб ім. Карла Маркса для панчішників у колишньому будинку дворянського зібрання (зараз там кінотеатр ім. Котляревського), клуб ім. С. М. Кірова — для службовців радянських і торговельних установ, Будинок партійної освіти (пізніше радпартшкола) та ряд інших, де проводилась велика культурно-масова робота.

В 1926 році відбувся перший концерт капели бандуристів, створеної групою любителів-співаків у Полтаві наприкінці 1925 року. Керував цим колективом відомий композитор Гнат Хоткевич, диригентом і художнім керівником у перші роки існування капели був талановитий полтавський музикант В. А. Кабачок. У 1930 році капелі присвоїли звання зразкової, а пізніше на її основі в Києві створили капелу бандуристів Української РСР. Було засновано стаціонарний музично-драматичний театр ім. М. В. Гоголя. До 1941 року театр працював в приміщенні,  де зараз знаходиться  

кінотеатр "Колос"

Тут починали свою діяльність актори, пізніше народні артисти СРСР М. М. Тарханов, І. С. Козловський, В. С. Василько. В місті працювали також композитори В. М. Верховинець, Ф. М. Попадич. Значну культосвітню роботу в місті проводили музеї. Багату експозицію мав 

Полтавський Центральний пролетарський краєзнавчий музей. У його фондах напередодні Великої Вітчизняної війни налічувалося 117 900 експонатів, в архіві зберігалися цінні рукописи, перші видання з історії України та Полтавщини. Працівники музею проводили розкопки скіфських та слов’янських поселень на території Полтавщини, збирали документи та інші матеріали з історії країни.

У 1928 році в будинку, де жив і працював видатний російський письменник В. Г. Короленко, було відкрито літературно-меморіальний музей. Експозиція його складалася з цікавих документів, фотографій і речей, переданих рідними письменника.

Літературно-меморіальний музей у 1940 році з нагоди 90-річчя з дня народження класика української літератури П. Мирного було відкрито в його будинку. Тоді ж на базі державної картинної галереї, заснованої ще в 1919 році, створено художній музей. В основу його експозиції покладено збірку картин М. О. Ярошенка.

В місті було відкрито пам’ятники Т. Г. Шевченкові за проектом І. П. Кавалерідзе (1926 рік), М. В. Гоголю (1934 рік).

Таким чином, за роки довоєнних п’ятирічок трудящі Полтавщини під керівництвом Комуністичної партії добилися великих успіхів у будівництві соціалізму. Була створена сучасна промисловість, на селах успішно розвивалися великі соціалістичні господарства — колгоспи і радгоспи, швидко і неухильно поліпшувався матеріальний добробут, підвищувався культурний рівень трудящих.

Матеріал підготовлений на основі «Історії міст і сіл Української РСР» т.17

та Полтавської Енциклопедії - ПОЛТАВІКА.


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях