До 100-річчя створення Компартії України і 25-річчя її відродження. Діяльність партійних і радянських органів Запорізької області в період відбудови народного господарства і побудови фундаменту соціалістичного суспільства (1921-1941 р.р.)

До 100-річчя створення Компартії України і 25-річчя її відродження. Діяльність партійних і радянських органів Запорізької області в період відбудови народного господарства і побудови фундаменту соціалістичного суспільства (1921-1941 р.р.)


Перехід від Громадянської війни до мирного соціалістичного будівництва на Запоріжжі супроводився величезними труднощами. Економіка губернії, територія якої три роки була ареною запеклих боїв громаднської війни, дуже занепала. Основна галузь промисловості губернії — сільськогосподарське машинобудування — в 1920 році дала лише 4,5 проц. довоєнної продукції. На 1 жовтня 1921 року з 300 націоналізованих підприємств харчової промисловості губернії (млинів, олійниць та ін.) працювало тільки 8; з 54 металообробних підприємств збереглися і працювали як державні 13, здавалися в оренду 10; з 28 шкіряних підприємств працювало тільки два. Тяжким було становище і в сільському господарстві. Виробництво зерна у 1920 році становило лише 24 проц. довоєнного рівня. Боротьба з голодом, розрухою, перебоями в роботі комунальних підприємств були в центрі уваги партійних осередків міста й села. В січні 1921 року відбулись вибори до міських, волосних і сільських Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а 7 лютого — до повітових. У лютому 1921 року відбулась перша губернська партійна конференція та губернський з’їзд Рад. 62 делегати партійної конференції, що представляли 1500 комуністів, обговорили животрепетні питання відбудови народного господарства, діяльності профспілок, комсомолу та широкого розгортання радянського будівництва.

25 квітня 1921 року відбулася перша конференція Запорізької губернської комсомольської організації, де було обрано губком та делегатів на III з’їзд комсомолу України. В цей час організація налічувала 500 комсомольців, на кінець 1922 року вона зросла майже втроє.

Визначна роль у виховній роботі серед мас належала більшовицькій пресі. Налагоджувалась передплата центральних і республіканських газет. У 1920 році тут почали виходити газети «Известия» та «Серп і Молот» (органи Запорізького губкому КП(б)У і губвиконкому). В повітах з’явились свої «Известия» (Бердянськ, Мелітополь, Гуляйполе, Великий Токмак), газета «Серп і Молот» — у Молочанську, листок РАТАУ — в Генічеську.

Перехід до нової економічної політики зустрів одностайну підтримку партійних організацій і трудящих губернії. Друга губернська партійна конференція в липні 1921 року накреслила широку програму відбудови промисловості і сільського господарства. Але здійснити всі намічені заходи не пощастило через стихійне лихо — неврожай. Голодувало 900 тис. чоловік. Радянські органи спрямували всі сили на організацію всебічної допомоги голодуючим. Селян, які найбільше потерпіли від неврожаю, звільнили від продподатку. 20 і 21 червня 1922 року в Запоріжжі та Мелітополі, у зв’язку з голодом, побували голова ЦВК М. І. Калінін і голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. Держава виділила Запорізькій губернії 2,4 млн. пудів зерна. Велику підтримку голодуюче населення губернії одержало і від трудящих Поділля. На відзнаку глибокої вдячності за подану допомогу губернський з’їзд Рад у грудні 1922 року нагородив Подільську губернію Червоним прапором. Надзвичайні заходи, вжиті партією та урядом, допомогли запоріжцям подолати голод та інші труднощі воєнної розрухи.

Скориставшись з тяжкого післявоєнного становища, підняла голову недобита контрреволюція, яка своїм центром обрала Гуляйпільський повіт. Тут отаборились залишки махновських банд. Від рук бандитів тільки у Великотокмацькому повіті загинуло 150 комуністів і радянських активістів. Тому питання розгрому махновського бандитизму набуло великої гостроти. Після V Всеукраїнського з’їзду Рад (березень 1921 року), який оголосив цю справу завданням першорядної ваги, в боротьбу проти бандитизму включились широкі маси. В повітах, волостях і селах виникали групи самозахисту, кавалерійські і тачанкові загони. За неповними даними в них було тільки членів комнезаму 1590 чоловік.

Для боротьби проти бандитизму до Запорізької губернії прибула Політсекція Олександрівського району на чолі з народним комісаром внутрішніх справ Радянської України

В. О. Антоновим-Овсієнком. В цей час вищим органом губернії, який визначав партійну, радянську і військову роботу, стала Надзвичайна губернська Нарада у складі Голови Наради (нач. політсекції), командира групи військ Олександрівського району, голів губревкому, продгубкому, члена бюро губному, голови губчека, начальника особливого відділу армії.

Для остаточної ліквідації банд у губернію прибули частини Червоної Армії (42-а і 30-а дивізії та 9-а кавалерійська дивізія). Операціями по ліквідації махновських банд безпосередньо керував заступник командуючого військами України і Криму Р. П. Ейдеман. У серпні 1921 року махновщину було остаточно розгромлено.

Під час здійснення на Україні адміністративно-територіальних реформ (1922— 1925 рр.) Запорізьку губернію було ліквідовано, її територія ввійшла до складу Катеринославської губернії. У квітні 1923 року після реорганізації повітів на округи в межах сучасної Запорізької області утворились Запорізький, Мелітопольський та Бердянський округи. В липні 1925 року у зв’язку з укрупненням Бердянський округ ліквідували, а його райони відійшли до Запорізького та Мелітопольського округів.

Ліквідувавши бандитизм, партійні організації і місцеві органи Радянської влади знову зосередили всю свою увагу на питаннях відбудови народного господарства. Запорізький завод відновив випуск моторів, почала діяти авторемонтна майстерня, запрацювали три парові млини. У Мелітополі на базі колишнього заводу Зафермана утворилась промислова артіль «Перемога». Вона випускала нафтові двигуни. Було відбудовано і розширено електричну станцію Азово-Чорноморського заводу в місті Бердянську. У Великому Токмаку чотири приватні підприємства об’єдналися в один завод «Червоний прогрес». У 1923 році завод виготовив партію тракторів марки «Запорожець». Зразок такого трактора експонувався того ж року на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві і був відзначений золотою медаллю.

«ЗАПОРОЖЕЦ», один з перших серійних радянських тракторів

Виробництво сільськогосподарських машин сконцентрувалось на заводах Запоріжжя, Бердянська, Мелітополя, Софіївки, Кічкаса, Токмака, Молочанська. Врахувавши наявність у краї значної кількості підприємств сільськогосподарського машинобудування, уряд у 1922 році створив у Запоріжжі Південний трест сільськогосподарських машинобудівних заводів. Це сприяло поліпшенню керівництва, проведенню спеціалізації підприємств, кращому постачанню сировиною та реалізації вироблюваної продукції. У 1924 році заводи «Сільмаштресту» за рівнем виробництва досягли довоєнного 1913 року. Завод «Комунар», на якому працювало понад 1700 робітників, у 1923/1924 господарському році дав 41 проц. загальносоюзного випуску збиральних машин. У 1924 році на Великотокмацькому заводі «Червоний прогрес» почалося серійне виробництво тракторів. Разом з Харківським паровозобудівним заводом, який також випускав ці машини, у 1925/1926 році випущено 383 трактори. Це був початок масового виробництва тракторів.

Поряд з відбудовою промисловості і зростанням продуктивності праці поліпшувались матеріально-побутові умови життя трудящих, помітно зростала заробітна плата. Якщо на початку 1925 року робітник заводу «Комунар» одержував пересічно 39 крб., то наприкінці року — 47 крб. 58 коп. І все ж, поряд з поліпшенням матеріального добробуту основної частини робітників, на Запоріжжі все ще тривало безробіття. У 1925 році тут налічувалось понад 5500 безробітних. Партійні і радянські організації здійснили ряд заходів, спрямованих на ліквідацію безробіття, але остаточно з ним покінчили тільки наприкінці 20-х років, коли почали успішно здійснюватись плани соціалістичної індустріалізації.

Складними шляхами розвивалось сільське господарство. Внаслідок німецької окупації, безперервної боротьби з білогвардійщиною й махновським бандитизмом, у свій час не було здійснено конфіскацію частини засобів виробництва у куркулів. Тяжкими виявились наслідки неврожаю 1921 року. Тільки за січень—квітень 1922 року кількість коней зменшилась у 4 рази, великої рогатої худоби — майже в 4 рази. В цей тяжкий час держава подала губернії велику допомогу. Тільки для посіву було одержано 1055 тис. пудів зерна, що дало можливість засіяти половину посівних площ.

На великих степових просторах, особливо на Мелітопольщині, у колишніх поміщицьких маєтках, утворювались радянські господарства. Ще в 1920 році виник радгосп «Більшовик», у 1921 році — плодоягідні радгоспи «Садове» та «Підгррний». У 1922—1923 рр. організувались радгоспи: «Відродження», «Акермень», «Веселе» та інші. У багатьох селах наймити й біднота створювали колгоспи. У 1921 році в Пологівському районі виникла комуна «Авангард», якій належала чимала роль у залученні трудящого селянства до колективних форм господарювання. Організаторами комуни стали комуністи М. М. Рижов та I. Г. Лозицький. Тут бували В. Я. Чубар, великий пролетарський письменник О. М. Горький (1928 рік), видатні письменники Ф. В. Гладков (1929 рік) і Ф. I. Панфьоров (1930 рік).

Цікавою є історія виникнення комуни «Маяк» (нині Новомиколаївського району). Її утворили у 1920 році на землях Казахстану селяни і червоноармійці, що свого часу переселились з України. Голодного 1922 року комунари вирішили повернутись до рідних країв. З 120 чоловік, які рушили в дорогу, понад 40 чоловік померло, ті, що добрались до місця, оселились у зруйнованому поміщицькому маєтку. За два роки комунари відбудувались, освоїли землі і незабаром зробили свою комуну зразковим господарством. Головою комуни протягом десяти років працював колишній наймит С. Шульга. За зразкове ведення господарства Президія ВУЦВКу у 1925 році нагородила комуни «Авангард» і «Маяк» Червоним прапором.

У здійсненні політики партії на селі чималу роль відіграли комітети незаможних селян. У 1925 році по Запорізькому округу налічувалось 13 тис. членів КНС. Значно підвищилась їх активність у радянському та господарському будівництві під час колективізації. На 1 жовтня 1925 року в межах сучасної Запорізької області працювали 62 комуни, 170 артілей та 82 товариства по спільному обробітку землі. В цей час споживча кооперація охопила близько 66 тис. селянських дворів, сільськогосподарська — 58,3 тис. господарств.

Велика організаторська робота партійних осередків, допомога держави, радянських і земельних органів сприяли успішному розвитку сільського господарства.

Істотні зміни сталися у народній освіті і культурному житті трудящих. З року в рік зростали державні асигнування на потреби народної освіти, бібліотек, клубів, хат-читалень. Провадилась чимала робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 1925 році на Запоріжжі діяло 450 шкіл лікнепу, де навчалось понад 14 тис. чоловік. Працювало 1118 початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося 101,2 тис. дітей, тобто понад 65 проц. дітей шкільного віку. Для сиріт було відкрито 8 дитячих будинків, де виховувалось 1465 дітей. Поряд з єдиною трудовою школою діяли десятки професійно-технічних шкіл та інших спеціальних середніх навчальних закладів. Радянська влада відкрила двері трудящим запорізького краю до вищих учбових закладів. Якщо до революції тут не було жодного інституту, то в 1925/26 навчальному році вже діяли 3 вузи.

Піднесення народної освіти і ліквідація неписьменності тісно пов’язувались з політико-виховною та культурно-освітньою роботою. Загальновідома роль у цьому робітничих клубів, сільбудів, бібліотек. У 1925 році на Запоріжжі налічувалось 247 клубів і сільбудів, 338 хат-читалень, понад 300 бібліотек (без шкільних), 38 кіно- і 34 радіоустановки; 572 гуртки, створені при клубах, охоплювали близько 12 тис. учасників художньої самодіяльності.

Розвивались тут і художні промисли та ремесла. Ще з 1922 року в районах Великого Токмака і Пологів на базі високоякісного каоліну місцеві майстри почали виготовляти гончарні вироби.

Героїчний подвиг трудящих Запоріжжя в боротьбі з ворогами революції, зокрема з білогвардійцями та махновцями, за зміцнення радянського ладу, будівництво нового, соціалістичного життя — знайшли відображення в народній уснопоетичній творчості. Так, 1923 року група співців-кобзарів, серед яких був і представник Запоріжжя, склала в Харкові думу «Про військо Червоне, про Леніна батька і синів його вірних».

Велика Жовтнева соціалістична революція, ліквідувавши поміщицько-капіталістичний лад, створила всі умови для політичного і культурного розвитку трудящих колишньої глухої] царської окраїни. Партійні організації згуртували навколо себе робітничий клас, трудове селянство і повели їх на вирішення складних завдань соціалістичного будівництва. Після чистки 1921 року на 1 квітня 1922 року в складі губернської партійної організації налічувалось 2566 членів партії.

У 1922 році партійні організації губернії глибоко роз’яснили трудящим ідею В. І. Леніна щодо утворення єдиної багатонаціональної союзної держави. На Запоріжжі відбулись мітинги робітників і селян, повітові з’їзди Рад, які повністю підтримали пропозицію Комуністичної партії й уряду Радянської України про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і про входження до нього Української РСР. Посилення роботи партійних організацій помітно позначилось на зростанні політичної активності мас. У червні 1923 року в зв’язку з «нотою Керзона» робітники Запоріжжя та інших міст вимагали дати рішучу відсіч  англійським імперіалістам. Учасники селянської конференції Андріївського району Бердянського повіту в листі до ВУЦВКу писали: «Ми, селяни — трудівники полів Андріївського району заявляємо… якщо керзонита подібна до них наволоч здумає посягнути на нашу Радянську владу, то ми виступимо як один, із зброєю в руках, пошлемо своїх синів на захист своїх завоювань. Передайте щирий привіт нашому дорогому вождю Іллічу, бажаємо йому скорого видужання і скоріше стати біля керма світового корабля. Хай живе Радянська влада! Геть керзонів! Ми їх розкерзонимо!».

Політична зрілість комуністів і широких мас безпартійних, їх згуртованість навколо партії з великою силою виявились у траурні січневі дні 1924 року, коли радянський народ проводжав в останню путь свого  вождя  В. І. Леніна. В містах і селах проходили траурні мітинги і збори, на яких робітники й селяни, висловлюючи  сум з приводу тяжкої втрати, заявляли про свою  відданість партії, бажання влитись у її ряди. Під час ленінського призову вже в перші тижні заяви про вступ до партії подали понад 1800 чоловік. Ленінський призов ще більше зміцнив зв’язки партійних організацій з масами. В ході боротьби за відбудову народного господарства партійні лави поповнювались за рахунок кращих кадрових та молодих робітників, селян-незаможників, комсомольців. У грудні 1925 року на Запоріжжі вже налічувалось 4952 члени і кандидати у члени КП(б)У та 13 527 членів комсомолу.

Рік у рік здобували трудящі нові успіхи в будівництві соціалізму. Відбудовувались і ставали до ладу зруйновані під час війни підприємства. Вже 1925 року на Запоріжжі досягнуто довоєнного (1913 р.) рівня виробництва. Панівна роль належала тут соціалістичному секторові. Того року він дав 80 проц. усієї продукції. Витіснявся приватний капітал і з торгівлі та інших ділянок народного господарства.

Після завершення відбудовного періоду радянський народ приступив до здійснення індустріалізації країни, проголошеної XIV з’їздом ВКП(б). У загальному плані індустріалізації значне місце належало Запоріжжю. Перша Всеукраїнська конференція КП(б)У, яка відбулась у Харкові в жовтні 1926 року, прийняла рішення про початок спорудження у 1926/27 господарському році Дніпрогесу — однієї з найбільших на той час гідроелектростанцій Європи. Попередні підготовчі роботи почалися на Дніпрі біля Запоріжжя ще в серпні 1921 року. Ця робота розгорнулась згідно з ленінським планом ГОЕЛРО. В лютому 1927 року створено Управління будівництвом Дніпровської гідроелектростанції, очолене уповноваженим ЦК ВКП(б) і РНК СРСР

Е. І. Квірінгом та видатними радянськими інженерами-енергетиками О. В. Вінтером, Б. Є. Веденєєвим і П. П. Ротертом. У березні 1927 року на правому березі Дніпра, поблизу Кічкаса, з’явились перші будівельники, в жовтні їх уже було понад 12 тисяч. 8 листопада 1927 року, в день 10-річчя Великого Жовтня, урочисто закладено Дніпровську гідроелектростанцію. Вона мала постачати електроенергію великим промисловим центрам Придніпров’я та розв’язати проблему судноплавства по всьому Дніпру.

У спорудженні Дніпрогесу, «Запоріжсталі» та промислових гігантів брала участь уся країна. Вчені й інженерно-технічні працівники РРФСР та інших республік разом з українськими інженерами вирішували складні будівельні й технічні проблеми. Устаткування й матеріали для будівництва ГЕС і всього промислового комплексу надходили з усіх братніх республік. Сюди їхали кращі будівельники країни. Запоріжжя дістало велику допомогу в підготовці кваліфікованих кадрів, їх готували на московських заводах «Серп і молот», «Красный Октябрь», на ленінградському заводі «Електрод» тощо.

Іноземні спеціалісти вважали, що для здійснення всіх робіт на Дніпрогесі потрібно щонайменше 7—8 років. Проте такі строки не відповідали темпам радянського будівництва. Було вирішено спорудити Дніпрогес за п’ять років — до 1 січня 1933 року. Але на сесії ВУЦВКу, що відбувалася на Дніпробуді в листопаді 1929 року, колектив будівельників узяв зобов’язання пустити гідростанцію 1 травня 1932 року. 63-тисячний колектив дніпробудівців цементувала і спрямовувала партійна організація, яка налічувала в той час близько 5 тис. комуністів. Героїчними ділами прославились на будівництві комсомольці, 90 проц. яких стали ударниками праці. На укладенні бетону й цегли, на монтажі турбін, спорудженні мостів та інших роботах комсомольці перевершували відомі на той час світові рекорди. У 1932 році на будові працювало 25 тис. ударників, 1,4 тисячі ударних бригад, що об’єднували 21 тис. чоловік. Поряд з ударною роботою дніпробудівці навчались на вечірніх курсах, у школах ФЗУ, технікумах, 2-х втузах, що були відкриті на Дніпробуді.

Героїчна праця будівельників увінчалася успіхом. У травні 1932 року перший агрегат дав промисловий струм, а 10 жовтня 1932 року дніпробудівці разом з усім радянським народом відсвяткували пуск першої черги станції. Дніпровській гідроелектростанції було присвоєне ім’я В. І. Леніна. За героїчну працю в спорудженні Дніпрогесу Президія ЦВК Союзу РСР нагородила орденом Леніна 39 чоловік, орденом Трудового Червоного Прапора — 28. Дніпробудівській комсомольській організації вручено орден Леніна.

Для Запоріжжя роки першої п’ятирічки, виконаної за 4 роки і 3 місяці, стали періодом велетенського будівництва заводів чорної, кольорової металургії та складного машинобудування. Завод «Комунар» у роки першої п’ятирічки повністю відродився і перебудувався. Виробництво комбайнів супроводилось великим творчим ентузіазмом і винахідництвом. Якщо в 1930 році країна одержала 1500 зернових комбайнів, то в 1932 році їх випущено 5953. 10 жовтня 1932 року видав першу плавку високоякісної сталі електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь».

Значне місце відводилось Запоріжжю у другій п’ятирічці (1933—1937 рр.), основним завданням якої було завершення технічної реконструкції народного господарства. Потрібно було забезпечити будівництво і своєчасно ввести в дію заводи: «Запоріжсталь», коксохімічний, феросплавний, електродний та інші. Завод «Запоріжсталь» мав стати основою величезного промислового комбінату. В листопаді 1933 року тут задули першу доменну піч, а в 1936 році пущено перший у країні слябінг. Всього за роки довоєнних п’ятирічок введено в експлуатацію три доменні і 10 мартенівських печей, прокатні стани — тонколистовий та холодного прокату. За кількістю робітників і випуском продукції завод став одним з найбільших металургійних підприємств Радянського Союзу. Лише одна його піч давала стільки чавуну, скільки в 1937 році випускали металургійні заводи Італії і Польщі разом узяті. Першим підприємством кольорової металургії на Україні став Дніпровський алюмінієвий завод, який у червні 1933 року видав першу продукцію.

Другу п’ятирічку промисловість Запорізької області виконала достроково. У загальному масштабі вона виробляла алюмінію 60 проц., комбайнів — 40, феросплавів — 60, магнію — 100 процентів.

Стахановський рух, який виник 1935 року, охопив усі ланки промисловості. Так, на заводі «Запоріжсталь» із загальної кількості працюючих — стахановців було 49 процентів. Під керівництвом партійних організацій велику роботу провадив комсомол. Тисячі комсомольців вели за собою в стахановському русі всю молодь. Змаганням в області було охоплено 98 проц. комсомольців. На підприємствах Запоріжжя у 1936 році працювало 504 комсомольсько-молодіжні бригади: молодь повністю обслуговувала одну доменну піч, одну турбіну Дніпрогесу, 5 електросталеплавильних печей тощо. У роки третьої п’ятирічки стахановський рух набув ще більшого розмаху. На підприємствах виникли школи передових методів праці, в яких висококваліфіковані новатори виробництва на робочих місцях біля верстата навчали молодих робітників.

Випуск валової продукції підприємств Запоріжжя у 1938 році порівняно з 1913 роком зріс майже в 40 разів. Швидкими темпами розвивалася машинобудівна, легка і харчова промисловість області. За період довоєнних п’ятирічок у Мелітополі виникли заводи — компресорний, дизелебудівний, верстатобудівний, консервний тощо. Промисловість цього міста у 1938 році виробила продукції на суму 90 млн. крб. У Бердянську повністю реконструйовано Азово-Чорноморський і Першотравневий заводи, побудовано крекінг-завод.

В ході змагання на честь XVIII з’їзду ВКП(б) чимало запорізьких підприємств вийшло в число передових. За зразкову роботу по виконанню плану й освоєнню нової техніки у квітні 1939 року орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено Дніпрогес ім. В. І. Леніна та магнієвий завод. Орденоносцями стало багато працівників чорної і кольорової металургії. Серед них: сталевар М. Я. Бойко, майстер електролізного цеху алюмінієвого заводу М. Ф. Штапура, директор металургійного комбінату А. М. Кузьмін та інші.

У 1940 році в області налічувалось близько 200 підприємств союзного підпорядкування, 70 підприємств республіканського підпорядкування та багато підприємств місцевої і кооперативної промисловості.

Складними шляхами розвивалось сільське господарство. Незважаючи на певні досягнення, стан у цій галузі був тяжким. Справи погіршились у 1928 році, коли південні райони знову спіткав недорід. Куркулі ховали зерно і спекулювали ним, підбивали середняків не здавати хліба державі, вбивали комуністів і сільських активістів. Тому перед партійними та радянськими органами постало невідкладне завдання — підірвати економічну основу куркульства, послабити його вплив на середняка. В гострій боротьбі провадилась у 1928 році хлібозаготівельна кампанія.

Розпорошеність одноосібних селянських господарств, відсутність тягла і реманенту, надзвичайно обмежені можливості для застосування техніки на індивідуальних клаптиках землі призводили до зменшення товарності сільськогосподарського виробництва. В цьому таїлась небезпека для держави. Отже, назріла необхідність у перебудові сільського господарства, в масовому переході трудящого селянства на шлях колективної праці. Поліпшення політичної роботи в масах, придушення куркульського опору сприяли підготовці до масової колективізації.

Велику роль у здійсненні цього завдання відіграли машинно-тракторні товариства, яких 1927 року на Запоріжжі було 140. Трактор, що з’явився в ті роки на селянських полях, переконував селян, по-перше — що тільки він може прокласти шлях до повного достатку, по-друге — що найдоцільніше використовувати його на колективному полі. Про переваги спільного господарювання переконливо свідчили досягнення перших колективних господарств, яких в області наприкінці 1927 року було 489.

У підготовці до колективізації велика роль належала комітетам незаможних селян. У Запорізькій окрузі 56 проц. селянської бідноти об’єднались у комнезами. Під керівництвом партійних організацій вони стійко захищали інтереси бідноти, давали рішучу відсіч куркулям, першими вступали до колгоспів.

Великий вклад у справу переходу дрібних селянських господарств на рейки колективного господарювання зробив робітничий клас. Десятки й сотні робітничих бригад виїжджали в села, лагодили реманент, подавали допомогу в проведенні різних політичних кампаній. На заклик листопадового (1929 року) Пленуму ЦК ВКП(б) відрядити на село для постійної роботи 25 тис. передових робітників, 680 комуністів, які працювали в містах, виявили бажання виїхати в райони області. Посланці робітничого класу передавали трудівникам села свій великий організаторський досвід, згуртовували бідняцько-середняцькі маси навколо партії.

Якщо в 1928 та першій половині 1929 року в сільськогосподарські артілі об’єднувались головним чином бідняки й наймити і на 1 жовтня 1929 року в області колективізувалось тільки 19,6 проц. господарств, то восени 1929 року до колгоспів масово пішов середняк. Розпочалася суцільна колективізація сіл і навіть районів. До весни 1930 року в краї об’єднались 70 проц. селянських дворів. Першими районами суцільної колективізації в 1930 році стали: Оріхівський, Михайлівський, Молочанський, Коларівський, Хортицький, Чубарівський і Якимівський.

Та поруч з досягненнями були й серйозні недоліки. В багатьох селах порушувався принцип добровільності, замість артілей створювались комуни, практикувалось примусове усуспільнення дрібних тварин, домашньої птиці, городів тощо. Так, у селі Юрківці Оріхівського району в січні 1930 року усуспільнили не тільки засоби виробництва, але й корів, домашню птицю. Перегини у колгоспному русі викликали невдоволення селян. З цього скористалися куркулі та інші антирадянські елементи. Куркулі закликали селян знищувати худобу перед тим, як вступати до колгоспу. Водночас вони вдавались до терору. 24 травня 1930 року було вбито голову сільськогосподарської артілі «Перемога» в с. Санжарівці Гуляйпільського району. Його похорон, в якому взяли участь селяни навколишніх сіл, вилився у грізну демонстрацію проти куркульства. Селяни на загальних зборах приймали рішення про виселення куркулів за межі України, конфіскацію їх майна та передачу його колгоспам. Лише по восьми районах Запорізької округи на 10 березня 1930 року розкуркулили 1700 глитаїв.

Масова колективізація вимагала якнайшвидшого створення матеріально-технічної бази колгоспного виробництва. Це завдання взяли на себе машинно-тракторні станції — центри організаційно-господарського і політичного зміцнення колгоспів, підготовки кадрів механізаторів. Перші МТС виникли у 1929 році в Якимівці, Пришибі, Канцерівці, Оріхові, Чубарівці, Гуляйполі та Софіївці. Навесні 1930 року колгоспні поля Запорізького та Мелітопольського округів обробляли 426 тракторів.

Борючись за соціалістичну перебудову села, партійні органи дбали про політичне й організаційне зміцнення первинних партійних організацій. Ще в 1932 році чимало слабких партосередків недостатньо втручались у внутрішнє життя колгоспів. У селі Данило-Іванівці Мелітопольського району куркульські і білогвардійські елементи, скориставшись з пасивності партосередку, проникли до правління артілі, насаджували знеосібку, протидіяли налагодженню обліку праці. Прибутки розподілялись так, що куркулі й підкуркульники одержували на місяць по 13 пудів пшениці, а бідняки, бувало, нічого не одержували.

У становленні колгоспів велика роль належала політвідділам МТС, які разом з сільськими райкомами партії створювали і зміцнювали колгоспні первинні партійні організації. Замість територіальних осередків, які об’єднували комуністів різних артілей, створювались колгоспні первинні партійні організації або кандидатські та партійно-комсомольські групи на чолі з парторгами. Багато уваги приділяли політвідділи зміцненню трудової дисципліни, правильному підбору, розстановці й вихованню керівних колгоспних кадрів.

У роки другої і третьої п’ятирічок колгоспи краю зміцніли економічно й політично. За успішне виконання завдань 1938 року Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 лютого 1939 року понад 60 передовиків сільського господарства Запорізької області нагороджено орденами і медалями. Зростали доходи артілей, в області вже було 48 колгоспів-мільйонерів. Чимало з них у 1939 році стало учасниками ЁСГВ. Постановою Головвиставкому дипломом 1-го ступеня і грошовими преміями по Запорізькій області відзначено 10 колгоспів, 2 радгоспи, 4 МТС та 5 тваринницьких ферм. Наступного 1940 року трудівники сільського господарства області зібрали пересічно по 16,2 цнт зернових з га. В числі 6 областей і країв Радянського Союзу — учасників ВСГВ у 1940 році — була й Запорізька область, що мала 1260 колгоспів і 52 радгоспи. В 61 МТС налічувалось 4660 тракторів, багато комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки.

В процесі соціалістичного перетворення зростала і зміцнювалась обласна партійна організація. На початок 1940 року в ній налічувалось 26 933 комуністи, об’єднаних у 1373 первинні партійні організації, у т. ч. 229 колгоспних. Комсомольська організація області налічувала 85 тис. чоловік.

У період прийняття нової Конституції, проведення виборів до Верховних Рад СРСР і УРСР та місцевих Рад депутатів трудящих, партійні організації області провадили велику організаторську та ідейно-виховну роботу. Комуністи роз’яснювали виборцям нову Конституцію, положення про вибори, внутрішню і зовнішню політику Комуністичної партії, Радянського уряду. День виборів перетворився на всенародне свято і величну демонстрацію згуртованості трудящих навколо великої партії Леніна. У першому і другому запорізьких виборчих округах по виборах до Верховної Ради СРСР 12 грудня 1937 року взяли участь 98,5 проц. від загального числа виборців, з них близько 99 проц. віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. З неменшою політичною активністю трудящі брали участь у виборах до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад депутатів трудящих. До Верховної Ради СРСР першого скликання 12 грудня 1937 року трудящі області обрали кращого плавильника ферохрому з феросплавного заводу Ф. А. Заваду, вчительку Є. М. Постникову, начальника зміни доменного цеху «Запоріжсталі» Р. В. Білана, секретаря Оріхівського райкому КП(б)У І. О. Циплухіна.

У зв’язку з бурхливим розвитком промисловості населення Запорізької області зростало на 20 проц. швидше, ніж по республіці. Якщо в 1926 році, до початку будівництва Дніпрогесу, частка міського населення становила лише 11 проц., то в 1939 році в містах уже проживало 40 проц. населення області. Особливо інтенсивно зростало воно в місті Запоріжжі. У 1939 році тут проживало 289 тис. чоловік.

Розвиток народного господарства зумовлював неухильне піднесення добробуту трудящих, одним з важливих факторів якого було значне поліпшення житлового будівництва. У 1940 року в Запоріжжі налічувалось 1898 тис. кв. метрів корисної житлової площі. Зростала мережа державної і кооперативної торгівлі. Значна увага приділялась, зокрема, колгоспній торгівлі, збільшенню товарообороту. В 1940 році на кожного міського жителя припадало проданих товарів народного споживання на суму 1250 крб., сільського жителя — на 500 карбованців.

Великі досягнення були і в галузі охорони здоров’я трудящих. 1940 року в області діяли 92 лікарні та 373 фельдшерсько-акушерські пункти. В лікувальних закладах працювало понад тисячу лікарів та 3 тис. чоловік середнього медичного персоналу. Діяли десятки дитячих садків та дитячих ясел.

Обласна партійна організація докладала багато зусиль, щоб далі підвищувати культурно-освітній рівень трудящих. Протягом перших двох п’ятирічок впроваджено в життя загальну обов’язкову початкову освіту на селі та семирічну в містах. У третій п’ятирічці в містах почався перехід до обов’язкової загальної середньої освіти. У 1940/41 навчальному році в області навчалося учнів у чотири рази більше, ніж у 1914 році. Тільки середні школи охоплювали 121 тисячу учнів. Це в 47 разів більше, ніж у 1914/15 навчальному році.

У передвоєнні роки на Запоріжжі багато зроблено для розвитку вищої та середньої освіти. В 1940/41 навчальному році область мала 7 вузів, де навчалося 7500 студентів, а в 15 технікумах і спеціальних середніх учбових закладах — 8900 чоловік.

З 1931 року в Запоріжжі розпочав своє друге творче життя український музично-драматичний театр ім. М. К. Заньковецької, який ставив визначні твори класичної і радянської драматургії. Розгорнув роботу ляльковий театр та драматичні театри в Мелітополі і Бердянську. В області друкувалися 21 районна, 2 міські і 3 обласні газети, тираж яких досягав 105 тис. примірників.

На будівництві Дніпрогесу бували і зустрічались з робітниками та інженерно-технічними працівниками видатні пролетарські письменники Заходу — француз Анрі Барбюс, італієць Дж. Джерманетто, угорець Мате Залка, німці Йоганнес Бехер, Людвіг Ренн, Анна Зегерс та видатні радянські письменники Максим Горький, Володимир Маяковський, О. Новиков-Прибой, Олександр Фадеев, Костянтин Треньов, Ганна Караваева, Андрій Головко, Остап Вишня, Микола Нагнибіда, Іван Микитенко, Олексій Сурков. Звитяжна праця будівельників відбита в творах багатьох радянських письменників: Федора Гладкова (роман «Енергія»), Олександра Безименського (поема «Трагедійна ніч»), Володимира Юрезанського (нариси з історії Дніпрельстану), Володимира Сосюри (поема «Дніпрельстан»), Гордія Коцюби (роман «Дніпрові саги»), Якова Баша, який написав багато цікавих творів — нарисів, оповідань, повістей, романів, а також п’єсу,— присвячених героїчним будівникам індустріального Запоріжжя. На Дніпробуді знімався кінофільм «Іван» О. Довженка, створено художні полотна: «Монтаж шлюзу

Дніпрогесу» і «Кадри Дніпробуду» К. Трохименка, «Днінрогес» О. Шовкуненка та інші яскраві твори образотворчого мистецтва.

У Запоріжжі виходив журнал «Темпи» — орган Запорізької філії Всеукраїнської організації комсомольських письменників «Молодняк».

Понад 1500 фізкультурних колективів мали в своєму розпорядженні 10 добре обладнаних стадіонів, сотні спортивних майданчиків, багато спортзалів, водних станцій та інших споруд. 1940 року в області витрати на соціально-культурні заходи по місцевому бюджету склали 178 млн. карбованців.

ВІДНОВЛЕННЯ м. ЗАПОРІЖЖЯ (ОЛЕКСАНДРІВСЬКА) В ДОВОЄННИЙ ПЕРІОД

Після визволення Олександрівська від врангелівців відновили роботу партійні і радянські органи. 10 грудня 1920 року створено міський комітет партії, який об’єднав 34 виробничі осередки з 350 членами і кандидатами в члени партії. Ряди міської парторганізації швидко зростали,— вже весною 1922 року вона налічувала 870 комуністів, у т. ч. 85 надісланих ЦК КП(б)У.

7 лютого 1921 року обрано новий склад міської Ради, більшість депутатів якої були комуністами. У надзвичайно важких умовах розгортали свою роботу міськком партії та міська Рада. Жодне підприємство не працювало, кількість кадрових робітників зменшилася майже втроє. Були зірвані залізничні мости через річку Московку, Кічкаський через Дніпро, місто виявилося відірваним від головних центрів країни. Люди не мали хліба і палива. Не припинялися наскоки махновських бандитів. Завдяки заходам, вжитим наприкінці 1920 — початку 1921 року, махновські банди було розпорошено, а в серпні 1921 року повністю розгромлено. Значний вклад у цю справу внесли комуністи й комсомольці міста, об’єднані в частини ЧОПу.

Партійні, радянські та профспілкові організації, усі трудящі приступили до мирної праці. Насамперед потрібно було відбудувати всі фабрики й заводи. 5 листопада 1920 року Українське обласне бюро ВРНГ націоналізувало в Олександрівську підприємства сільськогосподарського машинобудування. Якщо в передвоєнний час на цих підприємствах, металообробних заводах і в майстернях працювало 10 тис. робітників, то тепер їх не було й половини, в місті не проживало й 50 тис. чоловік. Після націоналізації заводи, одержавши нові назви, об’єдналися в трест, утворивши т. зв. велику і малу групи заводів. Заспівувачем відбудови став колектив заводу № 3 (колишній Коппа). Тут добре працював партійний осередок, який висунув керівником підприємства кадрового робітника комуніста К. Лур’є. На завод почали привозити і видавати трудящим хліб, цукор, сіль, мило, тютюн, сірники, відкрили майстерню для ремонту взуття тощо. 18 березня 1921 року, в день 50-річчя Паризької Комуни, завод відновив роботу. На мітингу, що відбувся з цього приводу, робітники висловили бажання присвоїти заводові на честь героїчного подвигу паризьких комунарів ім’я «Комунар». Підприємство нарощувало виробничі темпи. Протягом першого півріччя 1921 року воно дало сільському господарству 10 букерів, 206 жниварок, 7 молотарок, 12 елеваторів, 31 кукурудзяну молотарку. Почав виготовляти молотарки і жниварки завод № 1 (колишній Леппа і Вальмана)3.

На початку 1921 року поновив виробництво нафтових двигунів Кічкаський завод № 14, хоч стіни його майстерень наскрізь були пробиті снарядами. Прагнучи допомогти селу у відбудові господарства, робітники заводу задумали створити перший вітчизняний трактор, як символ здійснення мрії Ілліча про сто тисяч тракторів для Радянської Росії. За ініціативою робітника комуніста Д. О. Бєліка, призначеного директором заводу, цей задум було здійснено.

 10 березня 1923 року «Запорожець» № 1 був готовий і після випробування відправлений в подарунок В. І. Леніну.

Невдовзі Кічкаський завод разом з токмацьким заводом протягом 1923—1924 рр. випустив 200 тракторів. За простоту конструкції і управління  трактор «Запорожець» користувався великою популярністю серед селян. Простота ремонту теж підкуповувала. Приголомшлива ремонтопридатність робили цей трактор практично вічним. Відомо, що в Чернігівській області один із "Запорожців" під номером 107 працював на полях до 1958 року.

У березні 1921 року на клопотання трудящих ВУЦВК перейменував Олександрівську губернію на Запорізьку. В грудні 1921 року відбулося об’єднання 15 сільськогосподарських підприємств Запорізької губернії, в т. ч. 6 заводів м. Запоріжжя, в сільмаштрест. Управління головними підприємствами міста по суті покладалося на керівництво та партійну організацію заводу «Комунар», що мала 13 комуністів. Вживалися заходи по відбудові залізничного транспорту, мостів тощо.. У березні 1921 року трудящі міста організовано вийшли на Всеукраїнський суботник залізничників і працювали на відбудові Кічкаського мосту та залізниці.

З грудня 1922 року Запоріжжя ввійшло до Катеринославської губернії, а з 7 березня 1923 року стало центром новоствореного Запорізького округу. На кінець відбудовного періоду почали випускати продукцію основні заводи міста. У липні 1923 року до заводу «Комунар» приєдналися підприємства №№ 1, 12 і 13, що значно зміцнило його виробничу базу. Наприкінці 1924 року «Комунар» дав 41 проц. жниварок, випущених тоді в країні. Протягом наступного року його продукція в 2,5 раза перевищила рівень 1913 року. Швидко став до ладу дротяно-цвяховий завод «Інтернаціонал». Одночасно з іншими підприємствами відновили роботу авторемонтна майстерня (колишнього військового відомства), а також 3 цегельно-черепичні заводи, 3 державні і 2 кооперативні парові млини, 3 кооперативні олійні, міська електростанція (близько 500 кінських сил), друкарня, що дістала назву «Комунар», водогін тощо. Але до кінця 1925 року через нестачу коштів та обладнання не вдалось відбудувати кількох заводів сільськогосподарського машинобудування.

У роки НЕПу пожвавилась діяльність дрібних приватних підприємств та ремісничих промислів. У 1925 році в місті вже було 624 дрібні приватні підприємства, у т. ч. швейні, шевські, слюсарні, токарні та інші; діяло 650 торговельних підприємств, з них 100 державних, 82 кооперативні, решта — приватні. Ще через два роки в Запоріжжі було 941 підприємство приватної торгівлі.

Глибоко сумуючи з приводу смерті В. І. Леніна, висловлюючи свою любов до Ілліча й партії, а також готовність виконати всі його заповіти, трудящі Запоріжжя у дні ленінського призову подали сотні заяв про прийом до партії. Тільки в листопаді 1924 року на заводі «Комунар» до партії було прийнято 76 чоловік.

Здійснюючи курс партії на індустріалізацію країни, міська партійна організація у 1925—1928 рр. спрямувала зусилля робітничих колективів міста на дальшу реконструкцію промислових підприємств. Особлива увага приділялася заводові «Комунар», продукція якого у 1927 році перевищила довоєнний рівень більше як у 5 разів. Завод почав спеціалізуватись: замість 33-х типів випускав 3 основні типи машин — жниварки-лобогрійки, жниварки-снопов’язалки та молотарки. Протягом 1926—1928 рр. відроджено решту промислових підприємств. У місті на цей час працювали 6 заводів сільськогосподарського машинобудування, 2 металообробні підприємства, 2 парові млини, 4 цегельно-черепичні і спиртово-горілчаний заводи, фабрики: деревообробна, взуттєва, пошиття одягу і цукеркова. Крім того, діяли два парові млини промислової кооперації, хлібозавод тощо.

У 1921—1926 рр. розширено житловий фонд центральної частини міста, де наприкінці 1926 року проживала майже половина міського населення. Із 4,5 тис. житлових приміщень цегляні становили третину, але тільки п’ятою частиною житла відав комунгосп. Загальна житлова площа міста в 1927 році становила 220 тис. кв. метрів, водогін мав 32 км. Населення було 60,6 тис. чоловік.

Піклування Комуністичної партії і Радянського уряду про охорону здоров’я трудящих яскраво виявилося у зростанні лікувальних закладів. 1925 року в Запоріжжі працювало 8 амбулаторій і поліклінік, з них 6 заводських; чотири лікарні на 185 ліжок, 2 пологові будинки на 23 ліжка, станції швидкої допомоги, малярійна і санітарно-епідеміологічна, 3 диспансери, кілька аптек тощо. 75 лікарів та 50 осіб середнього медичного персоналу обслуговували заклади охорони здоров’я. Чимало уваги приділялося охороні здоров’я дітей. Розгорнули роботу дитячі поліклініка і консультація, будинок немовляти, в яких працювало близько 20 лікарів.

Великого значення надавалось вихованню підростаючого покоління. Імперіалістична та громадянська війни залишили безліч дітей-сиріт, безпритульних. Радянська влада по-батьківськи піклувалась про них. У 1921—1923 рр. в Запоріжжі з’явилось 13 дитячих будинків, де виховувалося 800 дітей. Завдяки майже повній ліквідації безпритульності кількість дитбудинків до 1927 року зменшилася до дев’яти. На початку 1922 року було 3 дитячі садки на 178 місць. Мережа їх зростала з кожним роком.

Особлива увага приділялася розвиткові народної освіти. Вже наприкінці 1920 року в місті працювали: 26 початкових і семирічних шкіл, музична, драматична і художня школа. Глухонімі діти навчалися в спеціальній школі. На базі колишнього механіко-технічного училища організувався 3-річний індустріальний технікум і 2-річна механіко-технічна профшкола, вчительська семінарія стала 3-річною педагогічною школою. Було відкрито ще 2 професійні соціально-економічні, професійно-технічну і ремісничу школи, жіночу профшколу, низку курсів. Через те, що в перші роки Радянської влади вчителів було мало, розвиток шкільної мережі спочатку затримувався. Але вже в 1924/25 навчальному році тут працювало 4 початкові і 11 семирічних шкіл, що охоплювали 6,5 тис. учнів. При заводі «Комунар» у 1921 році організувалась перша в місті школа фабрично-заводського учнівства «Юний комунар».

Важливу роль у налагодженні роботи шкіл відіграли громадські організації. Вони допомагали вчительським колективам організовувати виховну та навчальну роботу серед учнів. У 1922 році в трьох дитячих будинках, одній трудовій і трьох професійних школах діяли комсомольські осередки. Перші піонерські організації виникли в 1922 році.

Успішно справилася партійна організація міста з ліквідацією неписьменності серед дорослого населення. В липні 1921 року в Запоріжжі створено надзвичайну комісію по ліквідації неписьменності, проведено перепис неписьменного населення, відкрито кілька шкіл та пунктів лікнепу. В 1923 році в місті організувалось товариство «Геть неписьменність!», на кошти якого в 1927 році працювало 6 шкіл грамоти. Міська партійна організація за допомогою комсомольської організації та профспілки «Робос» залучила до активної боротьби за ліквідацію неписьменності багато комсомольців і вчителів. Широко розгорнулася боротьба з малописьменністю на основі розвитку семирічної та середньої освіти дорослих. 1921 року в місті відкрили перший робітничий університет і першу школу заводського учнівства, а ще через два роки — перший робітфак, вечірню робітничу школу та курси підготовки до вузів. У 1923 році в Запоріжжі відкрито перший спеціальний заклад для підготовки спеціалістів вузького профілю — сільськогосподарський технікум. У тому ж році вузами вузького профілю стали індустріальний і педагогічний технікуми.

Вже в перші роки Радянської влади профспілки організували два десятки робітничих клубів, при яких створили кілька хорових та драматичних гуртків. До роботи в них залучали професійних акторів, молодих аматорів сценічного мистецтва. Влітку 1921 року ці клуби об’єднались у три великі. Базовим став клуб металістів. При клубі розгорнув роботу перший у місті народний університет, у якому навчалося 350 чоловік, у т. ч. 294 робітники, 40 червоноармійців і 16 селян. Незабаром у місті відкрилось ще сім робітничих клубів. Значну частину грошей, одержаних від платних концертів, вони передавали до кас допомоги голодуючим. Створену 1920 року народну школу живопису в 1923 перетворено на художньо-промислову школу (з відділенням кераміки). Вихованцями школи були заслужений діяч мистецтв РРФСР П. Мальцев, народний художник УРСР С. О. Григор’єв та інші відомі митці. Пізніше (в 1939 р.) виникла художня студія живопису і скульптури при міському палаці піонерів.

За роки довоєнних п’ятирічок Запоріжжя стало великим індустріальним містом. Виключно велика роль у цьому належала спорудженню Дніпрогесу ім. В. І. Леніна та металургійного комплексу заводів. В основу розробки генерального плану Дніпрогесу — найважливішої складової частини плану ГОЕЛРО, який, за В. І. Леніним, визначав шлях переведення Росії на справжню господарську базу, необхідну для комунізму, було покладено проект, розроблений професором І. Г. Александровим. Виходячи з плану ГОЕЛРО, В. І. Ленін дав геніальну формулу: «Комунізм — це є Радянська влада плюс електрифікація всієї країни».

Очолили будівництво міська та дніпробудівська партійні організації. Якщо на початку робіт на Дніпробуді (березень 1927 р.) було лише 7 комуністів, то через два роки — близько тисячі, об’єднаних у 12 партосередків. З вересня 1928 року тут утворився райком партії. В роки вирішальних битв (листопад 1929 — весна 1932 р.) на Дніпробуді трудилося 5,2 тис. комуністів, які працювали на важливих ділянках будівництва.

Будівництво Дніпрогесу ім. В. І. Леніна — найбільш яскрава сторінка історії Запорізької комсомольської організації. Станція споруджувалася, головним чином, руками молоді, яка становила 70 проц. будівельників. Наприкінці будівництва на Дніпробуді налічувалося понад 7,5 тис. комсомольців.

До основних споруд Дніпровської гідроелектростанції, закладеної 8 листопада 1927 року — в день десятої річниці Великого Жовтня, входили: гребля, вигнута дугою назустріч течії, трикамерний шлюз, що прилягає до греблі з лівого берега, гідростанція і головна підстанція, розташовані на правому березі, два залізничні мости через Дніпро.

Будівництво великої гідростанції для Радянської країни було новою справою. Довелося звернутись по технічну допомогу до найбільш розвинутих капіталістичних країн. Але зарубіжні фірми намагалися зробити все, щоб коли й не зірвати, то, принаймні, затримати будівництво Дніпрогесу. Вони твердили, що для спорудження ГЕС потрібно мінімум 7—8 років.

Планом передбачалося вкласти у споруди 1,15 млн. кубометрів бетону, вийняти близько З млн. кубометрів скельного грунту і землі. Технічних засобів не вистачало. Але величезний ентузіазм і завзяття молоді були запорукою успіху. Будівельники ногами втоптували бетон, кирками, ломами розбивали величезні брили каміння. Завдяки піклуванню Радянської держави з кожним роком зростала технічна оснащеність дніпробудівців. 1930 року бетонні роботи вже були механізовані на 70 проц. Широкого розмаху набуло соціалістичне змагання. Бойовим девізом колективу стала ударна праця. Організовувались наскрізні ударні бригади і громадський буксир, допомога передових бригад і дільниць відстаючим, висувались зустрічні плани тощо. До березня 1930 року ударництвом було охоплено 57 проц. усіх працюючих. Якщо в червні 1929 року укладалось за добу по 17, то у вересні по 1920 кубометрів бетону. Таких темпів до цього не знала світова будівельна практика. У 1930 році розгорнулося змагання за дострокове завершення і перевиконання річного плану. Зобов’язання виконано раніше строку — 4 грудня. За сезон було укладено 518 тис. кубометрів бетону замість 427. Це був ще один світовий рекорд.

Рекордсменом серед бетонярів-чоловіків була бригада О. Кудрявцева; уславили себе ударною працею бригадир монтажників С. Д. Юхник, такелажник О. С. Захаров, тесляр Д. С. Каркуша, електрик В. І. Урванов, робітник-водолаз П. І. Оров, паровозний машиніст О. А. Дмитрусенко, механік-практик О. Г. Іванов, інженер І. С. Ібатуллін і багато інших.

На другій сесії ВУЦВКу, що відбулася на Дніпробуді 26 листопада 1931 року, будівельники взяли зустрічне зобов’язання — завершити будівництво Дніпрогесу на 8 місяців раніше строку, тобто — до 1 травня 1932 року. Свого слова вони дотримали. В Першотравень 1932 р. перший генератор станції дав промисловий струм, а 10 жовтня того ж року Уряд СРСР прийняв Дніпрогес ім. В. І. Леніна, як діючу станцію. На мітинг, присвячений цій знаменній події, зібралося понад 5 тис. ударників праці, 36 іноземних гостей. Від імені Комуністичної партії і Радянського уряду переможців палко вітали М. І. Калінін і Г. К. Орджонікідзе, від Компартії й Уряду України — С. В. Косіор, Г. І. Петровський і В. Я. Чубар.

73 кращі будівельники за трудовий героїзм відзначено урядовими нагородами, у т. ч. 41 чоловік — орденом Леніна. Серед нагороджених бригадири бетонярів Н. Г. Білик і М. В. Жукова — ініціатори створення жіночих ударних бригад. Вони перші серед жінок області удостоєні ордена Леніна. За самовіддану роботу на будівництві орденом Леніна нагороджено комсомольську організацію Дніпробуду.

Дніпровська ГЕС ім. В. І. Леніна поклала початок успішному розвитку народного господарства цілих промислових районів і міст Української РСР. Її струм живив підприємства Запоріжжя, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Донбасу та інших промислових центрів. Повна потужність станції дорівнювала 560 тис. квт. Протягом 1932—1939 рр. Дніпрогес виробив майже 12 млрд. квт-год. дешевої електроенергії.

З пуском Дніпрогесу відкрилось наскрізне судноплавство по Дніпру. Гребля Дніпрогесу, перегородивши Дніпро, підняла воду на 37,5 м, утворивши басейн місткістю понад 3 млрд. куб. метрів, який покрив усі пороги.

Найнебезпечніший з них — Ненаситець — опинився на глибині 14 метрів. 1 Травня 1933 року через Дніпровські шлюзи пройшов пароплав пасажирської лінії Київ — Херсон. З 1932 року почав працювати річковий порт ім. В. І. Леніна. За своїм технічним обладнанням, обсягом перевозок, оперативністю в роботі він був найбільшим на Дніпрі.

Поряд з будівництвом Дніпрогесу розгорнулося спорудження підприємств Дніпровського промислового комбінату. До нього входили заводи: листових сталей (пізніше — «Запоріжсталь»), коксохімічний, алюмінієвий комбінат, феросплавів і «ЗІС» (завод інструментальних сталей, майбутній «Дніпроспецсталь»). Комбінат, будівництво якого розпочалося 22 січня 1931 року, за своїми масштабами мав стати найбільшим на той час у Європі.

10 жовтня 1932 року «ЗІС» видав першу плавку. Її провела в присутності М. І. Калініна та Г. К. Орджонікідзе комсомольська бригада старшого сталевара Гаврикова.

16 листопада 1933 року задуто першу домну на заводі «Запоріжсталь». Високої честі взяти участь у першій плавці чавуну добилися переможці соціалістичного змагання за дострокове спорудження домни будівельники О. П. Галушка, І. С. Цимбал, К. С. Євдокимов, які стали тепер горновими. У березні 1934 року стала до ладу друга домна, а незабаром — і третя, найбільша на той час у світі. Вражав своєю потужністю мартенівський цех, де першу піч введено в дію 1935 року. Пізніше на «Запоріжсталі» вступили в дію унікальні агрегати — обтискний прокатний стан слябінг, стани безперервної гарячої і холодної прокатки металу тощо. Радянський Союз одержав могутню базу для розвитку таких прогресивних технологічних процесів у машинобудуванні як холодна штамповка деталей з тонкого холоднокатаного сталевого листа для тракторів, комбайнів і автомобілів. У 1936 році заводові присвоїли ім’я Г. К. Орджонікідзе. Підприємство виділилося з Дніпровського комбінату. До початку Великої Вітчизняної війни будівництво заводу ще не було повністю завершене, і все ж новий металургійний велетень став одним з провідних підприємств країни у своїй галузі. В 1940 році він дав країні 780 тис. тонн чавуну, 745 тис. тонн сталі та 497 тис. тонн прокату. Очолював «Запоріжсталь» видатний металург країни А. М. Кузьмін.

У вересні 1932 року почав випускати вогнетриви шамотний завод, а через рік — ще один завод — феросплавів, виробництво яких, як і унікальне обладнання, раніше були майже невідомими в СРСР. Творчою працею уславив себе горновий ферохромової печі Ф. А. Завада, якого трудящі Запоріжжя в 1937 році обрали депутатом Верховної Ради СРСР.

Протягом 1931—1933 рр. завершилося спорудження основних цехів Дніпровського алюмінієвого комбінату. 1938 року запорізькі алюмінієвики випустили металу більше, ніж Італія, Франція й Польща разом узяті. Зростання виробництва алюмінію дало змогу країні відмовитися від його імпорту. У вересні 1933 року вироблено перші вітчизняні електроди на електродному заводі. Незабаром першу продукцію видав коксохімічний завод та одержано вітчизняний магній з магнієвого заводу. У 1939 році за великі виробничі успіхи цей завод нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. В роки перших п’ятирічок у Запоріжжі з’явились і такі заводи, як карборундовий, кисневий, радіаторний, транспортного машинобудування та багато підприємств легкої і харчової промисловості.

Розвиток запорізького промислового району викликав розширення мережі транспортних, насамперед залізничних шляхів. Для сполучення з Криворізьким залізорудним басейном пущено першу на Україні електрифіковану залізничну магістраль з двома двохярусними мостами через нове і старе русла Дніпра біля о. Хортиці. У межах міста виникли нові залізничні станції Запоріжжя-Ліве, Запорізька Січ, Передаточна та реконструйовано старі станції Запоріжжя-I і Запоріжжя-ІІ.

Водночас з будівництвом Дніпрогесу та комплексу металургійних підприємств здійснювалася докорінна реконструкція старих заводів, серед яких найбільшим був «Комунар», що став первістком вітчизняного комбайнобудування. Влітку 1930 року комунарівці виготовили перші два комбайни. Один з них вони відправили до Москви як дарунок XVI з’їздові партії. У відповідь на це колектив заводу одержав від з’їзду вітальну телеграму. Протягом довоєнних п’ятирічок комунарівці дали хліборобам країни 96 тис. зернозбиральних комбайнів.

Значної реконструкції зазнали дротово-цвяховий завод «Інтернаціонал» і машинобудівний завод ім. Войкова. Судноремонтні майстерні перетворено на судноремонтний завод, колишні Катерининські залізничні майстерні — на паровозоремонтний завод, а Південні залізничні майстерні — на механічний завод. Парові млини, хлібопекарні, підприємства промислової кооперації були також переобладнані. Протягом 1935—1940 рр. щорічний випуск продукції 13 підприємств місцевої промисловості збільшився в півтора раза, а 41 артілі промислової кооперації — майже потроївся. У цілому ж випуск валової продукції 72 підприємствами союзного і республіканського підпорядкування та 54 місцевої і кооперативної промисловості Запоріжжя в 1940 році перевищив рівень 1913 року в 50 разів. Загальна кількість робітників, зайнятих тільки на державних підприємствах, порівняно з кількістю робітників дореволюційного Олександрівська зросла в 6,3 раза і становила понад 63 тис. чоловік.

За роки перших п’ятирічок Запоріжжя перетворилося на один з найбільших промислових центрів Радянської України. У місті широко розгорнулося житлове і соціально-культурне будівництво, яке здійснювалося за проектами архітектурної групи Дніпробуду, керованої видатним зодчим і вченим В. О. Весніним, згодом — президентом Академії архітектури СРСР. Забудовою Запоріжжя керував також державний інститут проектування міст України. У 1928 році на правому березі Дніпра, поблизу майбутньої гідроелектростанції, будівельники почали зводити одноповерхові будинки. Водночас виникло й багато будівель барачного типу. Наступного року почалася забудова центральної магістралі на лівому березі, поблизу греблі,— т. зв. шостого селища. Тут виростали три- і чотириповерхові капітальні будинки. Через рік їх вже було понад сто. Вони й поклали початок новому місту, яке споруджувалося за принципом радянського містобудування, на відстані 15 км від колишнього Олександрівська. Державний інститут проектування міст УРСР розробив у 1932 році генеральний план забудови Запоріжжя з урахуванням розвитку Промисловості і міського господарства.

Місто зростало казково швидко. Широкі проспекти, сквери, бульвари, що тонули в густій зелені дерев, безліч квітів — все це робило його містом-садом, яке нічим не нагадувало колишнього Олександрівська.

На початку 1939 року Запоріжжя стало обласним центром. Це благотворно вплинуло на його дальший економічний і культурний розвиток. Наприкінці 1940 року місто, в. якому проживало понад 300 тис. чоловік, мало 600 тис. кв. метрів тільки комунального житлового фонду, тобто втроє більше, ніж у 1925 році. І все ж, у зв’язку з бурхливим розвитком промисловості, населення зростало майже вдвоє швидше, ніж вводилося в експлуатацію нове житло. Щоб прискорити розв’язання житлової проблеми, міська Рада всіляко сприяла індивідуальному житловому будівництву. Завдяки цьому з 1400 відведених ділянок у межах міста половину їх до червня 1941 року було забудовано. Виникли нові робітничі селища — Чарівне, Лікарняне, Першотравневе, Зелений Яр тощо. Йшла забудова легендарної Хортиці. Тут з 1930 року розгорнув роботу Запорізький філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту електрифікації сільського господарства, експериментальне господарство якого займало понад 2 тис. га землі. Крім того, на острові розташувалися численні піонерські табори, будинки відпочинку заводів, дитячий будинок, школа.

Швидко розвивалися усі галузі міського господарства. У 1940 році місто мало 226 км добре розгалуженої мережі водогону і його споруд, що забезпечувало подачу 40 тис. кубометрів води на добу, або приблизно 130 літрів на кожного мешканця. Протяжність трамвайних колій становила 75 км. У старій його частині всі головні вулиці були забруковані та освітлені. Про красу міста піклувалися міська Рада, вуличні комітети та колектив тресту зелених насаджень. У міському розсаднику вирощувались для населення і житлово-комунальних контор тисячі саджанців черешні, вишні, абрикоса, сливи, яблуні, груші тощо.

Значного розвитку набула в Запоріжжі мережа торговельних підприємств. На початку 1941 року трудящих обслуговували 323 крамниці, 35 їдалень і ресторанів, 12 хлібозаводів і пекарень та багато інших підприємств.

З кожним роком зростала мережа лікувальних та оздоровчих закладів міста. В 1941 році тут діяло 23 амбулаторії та поліклініки, 11 лікарень на 2350 ліжок, З пологові будинки, 2 санаторії тощо. Набагато більше стало й дитячих закладів, лікувальних та оздоровчих пунктів, що забезпечило зменшення дитячої смертності у два рази, порівняно з дореволюційним часом. У 1941 році в місті працювало 58 дитячих садків, понад десять піонерських таборів.

Не послаблювалась увага до питань народної освіти. У 1928/29 навчальному році школи міста відвідувало 80 проц. дітей шкільного віку. Через п’ять років у трьох семирічних школах відкрили восьмі класи, і вони згодом стали десятирічками. До кінця першої п’ятирічки завершився перехід до обов’язкового семирічного навчання. У 1940/41 навчальному році в Запоріжжі діяло 34 середні, 11 семирічних і 13 початкових шкіл, що мали 37,2 тис. учнів і 1082 вчителі. У школах налічувалося 6,2 тис. комсомольців і 15,5 тис. піонерів. Для дітей відкрилися двері палацу піонерів, музичного училища, двох бібліотек, технічної станції, спортивної школи, екскурсійно-туристської станції.

У 1932 році в місті було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Першими про цю перемогу рапортували в квітні дніпробудівці. Тривала далі боротьба з малописьменністю. У 1941 році в місті діяло 9 семирічних та середніх шкіл для дорослих і 3 робітфаки.

Ще в 1930 році на Дніпробуді почав функціонувати Дніпровський інженерно-будівельний інститут, і тоді ж на базі технікумів створено машинобудівний та педагогічний інститути. Важливу роботу здійснювали Запорізький філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту механізації та електрифікації сільського господарства.

Протягом передвоєнних п’ятирічок Запоріжжя збагатилося численними культурними закладами. У новій частині міста відкрилися клуби металургів, працівників кольорової металургії ім. Кірова, Будинок культури ім. Шевченка, клуб ім. Дроб’язка, у 1939 році — обласна філармонія, парк культури і відпочинку металургів та інші. 1941 року в місті було понад 50 будинків культури і клубів, 4 кінотеатри, цирк, багато червоних кутків, понад сто державних, профспілкових та інших бібліотек з книжковим фондом близько 400 тис. томів.

В роботу культурно-освітніх закладів велике пожвавлення внесло будівництво Дніпрогесу і всього промислового комплексу. Комсомольці на виробництві і в клубах організували численні гуртки художньої самодіяльності. Майже на кожній дільниці був свій струнний або духовий оркестр. Заслужений успіх серед трудящих мала хорова капела «Дніпрельстан».

У місті видавалися обласні газети «Червоне Запоріжжя», «Большевик Запорожья», і «Комсомолець Запоріжжя», 8 багатотиражних газет на промислових підприємствах і будовах. їх загальний тираж перевищував 52 тис. примірників. У 1931 — 1932 рр. в Запоріжжі друкувався громадсько-політичний і літературно-художній журнал «Темпи» — орган міжрайонної групи комсомольських письменників «Молодняк». Відповідальним редактором його був молодий письменник Юрій Костюк, потім — український драматург і театрознавець, відповідальним секретарем — поет Микола Шпак, згодом відомий український письменник, один з активних учасників партизанського руху на Житомирщині, закатований фашистами. В літературній групі та журналі брали активну участь: Б. В. Романицький — нині народний артист СРСР, М. Д. Бернштейн — тепер літературознавець, доктор філологічних наук, Ілля Доля (Попов) — автор першої «Пісні про дніпробудівців» (1927), поеми «Оляна» — про запорізьких партизанів, а пізніше — книг гумору і сатири. Деякий час (1931—1932 рр.) у Запоріжжі на будівництві велетнів металургійного комбінату працював молодий український поет Микола Нагнибіда. Тоді ж вийшла у світ перша книжка його поезій «Дніпровська весна», а згодом — велика поема «Правий берег», присвячені металургам, будівельникам та енергетикам Запоріжжя. Протягом п’яти років (1928—1932) на будівництві Дніпрельстану працював теслярем, бригадиром, а потім літпрацівником газети Дніпробуду український прозаїк і драматург Яків Ваш. Він особливо повно і широко зобразив героїчні трудові подвиги, розкрив важливі, хвилюючі проблеми, пов’язані з довоєнним Дніпробудом, а також післявоєнним Дніпрогесом — у творах: «Дні наступу», «Береги в огнях», «На берегах Славути», «Гарячі почуття», «Дніпрові зорі» та інших.

Близько 11 років (1931—1941) в Запоріжжі постійно перебував український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької, в складі якого були вже тоді відомі майстри сцени: Б. В. Романицький і В. С. Яременко (тепер — народні артисти СРСР), В. А. Любарт, В. А. Данченко, Н. П. Доценко, Ф. Г. Гаєнко, Д. О. Дударев (згодом — народні артисти УРСР), художники Ф. Ф. Нірод (тепер народний художник СРСР) і Ю. С. Стефанчук (заслужений діяч мистецтв УРСР). На сцені театру йшли п’єси: «Отелло» В. Шекспіра, «На дні» М. Горького, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «97» М. Куліша, «Загибель ескадри» О. Корнійчука та інші.

Значного розвитку набули в місті фізкультура і спорт. У 1940 році в Запоріжжі діяли 5 стадіонів, кілька спортивних залів, дитяча спортивна школа. Тут виросли такі відомі майстри як чемпіон світу важкоатлет М. Касьяник, чемпіон СРСР з кидання молота І. Козир, чемпіон України з метання списа М. Митрофанов та інші.

Матеріал підготовлений з використанням «Історії міст і сіл Української РСР», Запорізька  область, т. 8.


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях