Прометей із Подніпров’я. 105 років тому, 15 листопада народився видатний український радянський поет А.С.Малишко

Прометей із Подніпров’я. 105 років тому, 15 листопада народився видатний український радянський поет А.С.Малишко


Малишко Андрій Самійлович (1912 – 1970) – славетний український поет і пісняр, один із улюблених в народі митців слова. Двічі лауреат Сталінської премії, лауреат Державної премії СРСР, Державної премії імені Т.Г.Шевченка Української РСР. Нагороджений двома орденами Леніна, Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани». 

На одній із затишних околиць тодішнього  села Обухів, нині  міста обласного підпорядкування, обіч древнього чумацького шляху, в родовому обійсті чоботаря-заробітчанина Самійла Малишка та його дружини Ївги пізньої осені  зійшла зоря найменшого у їхній багатодітній родині синочка Андрійка. З шести років успадкував, певно, від мами, любов до пісні, до народної музики. А трохи згодом і до поетичного слова. Батько, людина суворої вдачі та крутого норову, не маючи змоги забезпечити достаток родини з 14 душ на мізерному наділі в дві десятини, прагнув зробити з сина хорошого шевця. Та в хлопця лежала душа до духовних скарбів! Спробував було Самійло наполягати на своєму, але  переконався, яка гаряча половецька кров нуртує в жилах його нащадка.

Довелося змиритися, що після семирічки  помандрував собі Андрій до Києва. Пішки, мало не  за півсотні верст. Вступати до медичного училища.  Ескулапом, проте стати йому не судилося, хоча й навчали його там    визнані  медичні світила. Вони, проте, й порадили йому обрати іншу  стежину в житті. Юнака продовжувала вабити вітчизняна мова, література, пісенна творчість. Облишивши училище, вступає до інституту народної освіти, де на той час один із курсів викладав Максим Рильський.

Вчителювання на Житомирщині, служба в Червоній Армії не лише загартували його професійно та фізично, а й озброїли  головним «багажем», котрого не набудеш з будь-яким дипломом – спостережливістю, вмінням вирізняти головне у натхненних будівничих буднях, прагненням наполегливо шліфувати свій поетичний дар. Cоціалістична дійсність, журналістська робота в газетах «Радянське село»  і «Комсомолець України», на посаді відповідального редактора журналу «Молодий більшовик» сприяли формуванню широкого світогляду. Андрій Малишко бере участь у визвольному поході на Західну Україну. Саме тоді народяться в нього  рядки, які визначать і зміст життя, і подальше покликання:

         Немало ми воювали, стоптали чобіт рудих,

         І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них,

         І якщо живих згадати, - нехай заніміє плач,

         Бо друзі ідуть полками і я серед них сурмач.   

Ними він відкриє своє поетичну збірку «Битва», яка побачить світ у 1943 році. За півтора десятиліття по тому націонал-емігрант Юрій Шевельов-Шнейдер, що зажив у Харкові в часи його тимчасової фашистської окупації ганебної слави колаборанта та нацистського лакизи, зарахує поета до лав тих, «хто поставив свій талант на службу національній агітації, перетворюючи його на сурмача». Не сумніваюсь, що довідавшись про це, Андрій Самійлович, лише презирливо посміхнувся. Такою ж була його реакція на звістку про те, що один з геббельсівських радіорупорів пообіцяв Малишкові найстрахітливіших кар, коли він потрапить до ворожих  рук. «Значить, допекло, значить, влучаю в ціль», - реготав він. 

Війну Малишко зустрів  зрілим і цілком сформованим самобутнім поетом з чітко окресленою життєвою позицією. Його вважали гідним продовжувачем новаторських традицій в літературі та мистецтві Павла Тичини і Максима Рильського, Миколи Бажана і Володимира Сосюри, Олександра Корнійчука і Олександра Довженка. Це переконливо засвідчили видані ним поетичні збірки «Батьківщина», «Лірика», «З книги життя», «Народження синів», «Листи червоноармійця Опанаса Байди» та інші. Синівської любові, вдячності та гордості сповнені рядки:

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле зореносице моя!

Дорога ж постала перед ним сувора й жорстока в своїй невблаганності. І вибір він разом з багатьма колегами по письменницькому цеху рішуче робить на користь Діючої армії. Одягає солдатську шинелю, пишається призначенням військового кореспондента до газети «За Радянську Україну». З болем відступають на схід, залишаючи на поталу ворогові своїх наречених, матерів і сестер. Уже по війні, в поемі «Послання Олександру Твардовському», своєму побратимові по фронтовій долі, він з гіркотою згадуватиме:

Сашко, невже забути можна

Лубни, Пирятин, Бровари,

Де темна ніч, нудна й тривожна,

Ракети сіяла згори?

Де ми спиртком обігрівались,

Втішали ранених в біді,

І все здавалось, і здавалось,

Що ми не виживем тоді.

Приміщення Спілки письменників України у Харкові стало імпровізованим гуртожитком для солдатів літературного  слова. Серед них і Андрій Малишко. Часу на перепочинок немає. Випускають бойові листівки з віршами, малюнками, карикатурами. Чи не найбільше серед них Малишкових. Його фронтові поезії, тривожні і закличні, що їх транслює Українське радіо, звернуті до знемагаючих під ворожою п’ятою співвітчизників.

Кілька років тому авторові цих рядків випала честь упорядковувати чергову книгу гарячої, мов жар, публіцистики славнозвісного Олександра Сизоненка. Дійшли висновку, що непогано б наситити іі співвзвучною його доробкові поезією. Називаю одного з відомих російських авторів.

Та співрозмовник вибухає: «Краще за Андрія Малишка про Україну ніхто не написав і ніколи не напише». І  декламує поему напам’ять, від першого до останнього її рядка:

Запалали огні за долиною синьою неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

 - Зверніть увагу, яке  тонке і образне в нього відчуття слова. Не літаки гудуть, а самольоти, бо так їх тоді іменували на його рідній Київщині. А який згусток почуттів в оцій ось строфі:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину

У розтерзане, горде, нескорене серце моє!   

А ось уже його проза того, неймовірно важкого для Вітчизни періоду війни, -  вистраждана, пекуча, але від цього не менш  життєстверджуюча:

«Може, тепер ми некрасиві, суворі, схудлі від тяжких боїв, але повір, достойні тебе. Торкнись нашого серця, і ти відчуєш, яка ніжність живе в глибині, які мрії ми носимо про тебе, тільки сказати їх не можемо, бо не той час. Людей наших розстрілюють, тому і любов мовчить. Людей наших палять на пожарищах, тому і серця наші зробилися мов кремінь.

Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх не можна перестріляти, перевішати, перенищити, бо куль не вистачить ні в яких автоматах, бо немає таких арсеналів із зброєю, нема такого вогню в світі, щоб спалив і знищив твій народ, Україно Радянська». 

Малишка бачать, відчувають поруч у своїх окопах захисники Сталінграда, герої Курсько-Орловської битви. На волзькому березі він назавжди пов’язує свою долю з Комуністичною партією. Як писав пізніше, «свідками» цієї події були напівтемний бліндаж та уламки барж,  на яких переправлялися захисники незламної волзької твердині з лівого на правий берег. Тяжке поранення. Після одужання знову в бойових порядках. Йому треба все бачити все відчувати, нічого і нікого не проминути.

Завдяки цьому уже першого повоєнного року народиться поема «Прометей». В основу її лягла історія, яку він почув на Дніпровській переправі. Військовий кореспондент звернув увагу на напівспалений високий дуб на протилежному крутому березі. Дерево стало місцем жахливої страти пораненого радянського розвідника, якого переховували мешканці прибережного села і якого все ж таки  після облави фашистам вдалося полонити. Селяни стверджували, що він місцевий житель, але вороги не вірили, погрожуючи село спалити, а бранців погнати на  каторгу. Боєць зізнається, хто він насправді, підписуючи собі цим кроком  смертний вирок. Ціною власного життя він рятує село.

«Прометей» вважається найкращою з усіх створених Малишком сімнадцяти поем. Разом із поетичною сповіддю «Україно моя» вони стали найвищим злетом його невмирущої творчості, виявом як скорботи, так і безмежної шаноби до  товаришів, яким  судилося піти в безсмертя. Поет немовби приміряє долю російського солдата, сина Смоленського краю, до свого життя, до своєї будущини:

Мені здалося, що то я

Стою, горю й душа моя,

Моя надія опівночі

Згоряє, б’ється і тріпоче,

Пливе, як неба течія;

Що я вже спалений стою

В тривожнім віці на краю

І людям серце простягаю,

Чи я живий, чи ні, - не знаю,

Не відаю і не таю…

І тільки спогад з далини,

Як рідні відгуки луни,

І тільки зорі над землею,

О мій русявий Прометею,

Загублений в ночах війни.

По війні Малишко в своїй автобіографії до однотомника, який вийде у московському видавництві «Советский писатель», зазначить: «Війна була воістину великим випробуванням для народів та й для поетів. Вона залишила нам незабутні образи, до яких ми будемо повертатися все життя». Вона не просто зблизить, а й навіки поріднить його не лише з Олександром Твардовським, а й із талановитими білоруськими поетами Аркадієм Кулєшовим, Петрусем Бровкою, Максимом Танком, Пимоном Панченком.

Діапазоном творчих пошуків і вподобань Малишка, солдата тепер уже мирного фронту, можна було лише захоплюватись. Він створює ліричну поему «Це було на світанку»,  пробразом головної героїні до якої стала Герой Соціалістичної Праці Ганна Кошова. У складі письменницької делегації здійснює тримісячну подорож до США та Канади, враження від неї допомогли йому створити збірку «За синім морем». Відгукується на 300-річчя возз’єднання  України з Росією своєю поетичною «Книгою братів». Радує численних прихильників ніжними ліричними творами, здатними будити в людських серцях «душі прекрасні поривання». В своїх поетичних посланнях-сповідях до Максима Рильського, Олександра Довженка, Остапа Вишні, Павла Тичини, Володимира Сосюри висловлює свої безмежні повагу і шанобу  до цих воістину титанів слова.

Пройшовши пекельними дорогами війни, сповна скуштувавши її жорстокого «питва», Малишко, немовби заглядаючи в день завтрашній, застерігає від  майбутньої загрози відродження неонацизму:

О фюрери, вас пізнаю здавна,

Продажну плоть і кров, налиту злоби й жовчі.

Їх створює пан Бог з овечого лайна,

А світ людський  - дивак! – дає їм ікла вовчі.    

Чимало енергії й здоров’я забирала в нього громадська робота - депутата Верховної Ради УРСР, секретаря Спілки письменників України. Він щиро опікувався, аби «наша поезія, написана і ще не створена, але яка вже палає в серці, була багатою та чесною, скромною в слові і мудрою в своїй простоті, щоб вона носила ту саму одежу, яку носить і любить народ, і не хвалилася пишністю і пустодзвонною химерністю».

Виступаючи з  доповіддю на Всеукраїнській нараді поетів у листопаді 1958 року, Малишко відзначав, що українська радянська поезія «ввібрала в себе як у велике творчо-духовне  море все краще, цінне, дороге людському серцю, і сама розвинулась, увійшла корінням глибоко в людське буття, повнокровними ідеями і характерами збагатила світову культуру…».

І, як невмирущий наказ, не втрачений понині у своїй значимості наказ, звучать його звернуті не лише до своїх співбратів, а й до  нащадків слова: «Давайте творити таку поезію, що помагає людям в труді, а коли треба, як воїн, воює разом із ними, поезію, яка, взявши високі ідеали в свого народу, несе їх в народ опоетизованими, наснаженими гарячим биттям людського поетичного серця».

Сучасні дьогтьомази, нишпорячи в пошуках негативу по сторінках творчості та й особистого життя класиків української радянської літератури, «жалісливо» зітхають про їхню буцімто нелегку долю, про поневіряння, яких довелося зазнавати їм через свої переконання. Не обійшли  своєю увагою й Андрія Малишка. Прикро, але до цього хору долучався дехто з  його родичів. Один із них в своєму інтерв’ю стверджував, як поета в середині 60-х років викликали до «міністерства ідеології» (з хворої голови, чи що вигадав таку структуру?), після чого той уже нічого не писав. Але ж саме шістдесяті роки  стали для Малишка особливо плідними. Одна за одною виходять величезними тиражами поетичні збірки «Серце його матері», «Полудень віку», «Віщий голос», «Листи на світанні», «Прозорість», «Дорога під яворами», «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї». Остання побачить світ уже по тому, як його не стане.

А ще ж лишилися назавжди для нас його пісні. В своїх сокровенних «Думках про поезію» Малишко зазначав: «Хочеться побажати нашій пісні…, щоб вона була вродливою і чесною, скромною по слову і мудрою в своїй простоті, щоб вона носила ту одежину, яку любить народ, була не гордою, а привітною до людської душі, пила з одного з ним джерела і ділила один хліб-сіль з трудівником-народом, щоб вона помагала стомленому і піднімала серця на подвиг, щебетала солов’ями і радувала людину в труді”.

Це побажання поет адресував насамперед собі. Загалом йому належать понад 100 пісень, кожна третя з них написана в творчій співдружності з композитором Платоном Майбородою. Справжнім гімном материнському подвигу, його духовній величі  та красі стала «Пісня про рушник». А ще ж були «Вчителька», «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс», «Білі каштани», «Цвітуть осінні тихі небеса», які звучали в кінофільмах, по радіо, із професійної та самодіяльної сцени і які нині нещадно витіснені попсою та нікчемними шлягерами.      

Останню свою пісню «Стежина» Андрій Самійлович написав за тиждень до своєї кончини на лікарняному ліжку. В ній він вилив всю гіркоту неминучої розлуки, безмежної туги за життям, що поволі покидало його. За тим, що не вдалося здійснити багато чого із задуманого і виношеного в серці:

Моя надієчко, я знаю,

Мій крик життя на цілий світ,

Ота стежина в ріднім краї

Одним одна біля воріт… 

Проводжаючи його у вічність, газети тоді  писали: «…Малишко, один із найяскравіших наших національних поетів, гордість всієї багатотомної радянської поезії. Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, поет згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень. Досі кожен з нас гостро почуває цю втрату. Не вистачає Малишка нашій літературі, нашому життю».

Важко щось додати до цих слів.

Володимир Сіряченко


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях